То яка ж мета «СВО»? Таке запитання терзає душі багатьох росіян, вони ставлять його один одному десь на кухнях, тишком-нишком, бо не особливо вірять у задекларовані їхнім лідером Владіміром Путіним ще в лютому 2022 року завдання з «демілітаризації» і «денацифікації» України.
Захопити нові землі? І це в той час, коли зі своїми мільйонами квадратних кілометрів Росія навіть частково не здатна дати собі раду. Пробити наземний коридор до Криму й перетворити Азовське море на внутрішнє море Росії? Можливо, але цієї мети Росія, на жаль, досягла ще у травні 2022 року з падінням оборони Маріуполя. Тож досягнувши наміченого, Кремль мав би вгамуватися й припинити бойові дії, спробувати укласти мир чи хоча б посилити «лінію Суровікіна», щоб гарантувати собі, що ЗСУ не зможуть більше прорватися до Азовського узбережжя.
Так, останні пів року Путін декларує «нове» бажання: захоплення чотирьох областей – Запорізької, Херсонської, Луганської і Донецької – у їхніх адміністративних межах. Але це ж якесь цілковите безглуздя. Як дуже умовно проведені адміністративні межі областей можуть корелюватися з військовими планами, з межами анексії, з якимись квазі-кордонами? Це що, якби Україна таки провела адміністративно-територіальну реформу, плани якої були задекларовані ще 2005 року, то й Путін мав би коригувати свої військові апетити? Ну от припустімо, що обрана восени 2014 року демократично-патріотична Верховна Рада перекроює всі межі областей або хоча б лише Луганської й Донецької. Харкову, Дніпру (тоді ще Дніпропетровську) і Запоріжжю переходять у підпорядкування контрольовані Києвом території Донбасу, а неконтрольовані території конституційно оформлюються як Донбаська область.
Перепрошую, що вдаюся до таких макабричних, суто гіпотетичних маніпуляцій, просто намагаюся собі й читачам пояснити безглуздя путінських територіальних претензій. Хоча й так зрозуміло, що не територіальні здобутки є головною метою російського вторгнення в Україну, принаймні вони далеко не на першому місці в ранжирі цілей путінської «СВО».
Допомогти нам розібратися в цьому питанні може стаття в російському діловому журналі «Профиль» під назвою «Якою має стати Україна після завершення російської спецоперації». Багатообіцяюча назва, чи не так? Автор цього, можна сказати, програмного тексту Дмітрій Трєнін. І перед тим, як перейти до аналізу самих тез, викладених у статті, варто хоча б кілька (а то й не кілька) слів сказати про цю персону, яка є доволі цікавою.
Під статтею вказано, що Дмітрій Трєнін – професор, науковий керівник Інституту світової військової економіки та стратегії НДУ «Вища школа економіки» та провідний науковий співробітник РАН. Із його біографії нам відомо, що він був професійним військовиком, 1977 року закінчив Військовий інститут Міністерства оборони СРСР у Москві. Користувався особливою довірою військового і політичного керівництва СРСР, інакше не отримав би посади офіцера зв'язку у відділі зовнішніх відносин Групи радянських військ у Німеччині. А що означало оце «користування особливою довірою»? Лише те, що він був агентом КДБ – без варіантів. Саме тому він згодом став старшим викладачем Військового інституту МО СРСР. Причому довіра до нього у Кремлі була настільки високою, що його взяли в делегацію СРСР, яка в 1985-1991 роках вела в Женеві епохальні (без перебільшення) перемовини зі США щодо ядерних і космічних озброєнь.
Здавалося б, з особою Трєніна все ясно як білий день. Але, як з’ясувалося, далеко не всім. Бо врешті-решт Радянський Союз розвалюється і відбуваються дивні метаморфози. Ні, не з Трєніним, бо, як відомо, колишніх кадебістів не буває. Зміни відбуваються з його сприйняттям на Заході. Варто йому зробити кілька ліберально-демократичних заяв, трішки повдавати зі себе західника, як його зразу ж полюбили в західних експертних середовищах. Трєніна запросили викладати спершу до Військового коледжу НАТО в Римі, потім до Вільного університету Брюсселя. Далі Трєніна заангажувала така знаменита і впливова в цілому світі «фабрика думок», як Центр Карнеґі. Ба більше, 2008 року Трєнін став директором московської філії Центру і протримався на цій посаді до самого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вловили, так? Кадебіст Трєнін був одним із тих, хто формував на Заході думку про Росію, виправдовував її імперські амбіції, право мати свої зони впливу, до яких входила, звісно ж, і Україна. І робив це все на західні гроші, досить непогані, щиро скажемо.
І він такий був далеко не один, таких трєніних на найрізноманітніших експертних посадах, оплачуваних західними ґрантами були десятки, якщо не сотні. Усі вони вливали у вуха західного суспільства російську імперську отруту. Тому нічого дивного немає в тому, що Захід так кволо реагував на всі загрозливі сигнали, що виходили з Кремля. На відкриту агресію в Молдові і Грузії, на гібридні інвазії в балтійських державах, врешті-решт на пряму інтервенцію в Україні.
Але перейдімо нарешті до самої статті. На самому її початку автор радить читачам ні багато ні мало раз і назавжди забути про Україну в кордонах 31 грудня 1991 року. Такої України, за його словами, «давно не існує».
Що далі? Далі йде вже відома нам із кремлівської пропаганди маячня, що Україна – це частина «руского міра». Навіть ті воїни ЗСУ, які мужньо воюють із рашистськими загарбниками є, на переконання Трєніна, «по суті, російськими людьми». З якого це дива – виникне резонне запитання. Автор пояснює: бо вони «б'ються по-російськи – завзято, винахідливо і люто, незважаючи на величезні втрати». Ну, ок.
Але все ж, яка мета «СВО»? Відповідаючи на це запитання, Трєнін дає свої три ймовірні сценарії завершення війни. Згідно з першим, найбільш радикальним сценарієм, Росія окуповує всю територію України, включно із Львовом і «виходом на кордони з країнами НАТО». Відбувається таке собі «друге возз'єднання України з Росією». А українська державність де-факто скасовується і не відновлюється навіть у вигляді якоїсь псевдореспубліки чи автономії. Усе, України більше нема – забудьте!
Утім сам автор розуміє всю абсурдність такого розвитку подій. Ні, не так, як розуміємо цю абсурдність ми. Ми ж бо точно знаємо, що всієї України рашистам ніколи не завоювати, хіба що в їхніх вологих снах. Трєнін же бачить ущербність такого плану в іншому: «Щодо здатності утримати всю Україну під контролем Москви і потім інтегрувати її цілком до складу РФ, а також у тому, що стосується матеріальної ціни для Росії такого вирішення питання, є обґрунтовані сумніви». Тобто було б непогано проковтнути всю Україну, але сам автор розуміє, що агресор вдавиться таким непомірним кавалком.
Другий сценарій, який Трєнін вважає найменш прийнятним і найнебезпечнішим для Росії, – це зупинка війни приблизно на тих актуальних позиціях і проведення кордонів по лініях розмежування. «Це озлоблена бандерівська прозахідна Україна у дещо зменшених порівняно з 2022 роком кордонах. Це люто антиросійська держава, інструмент Заходу для постійного тиску на Росію та провокування її, а потім, у зручний момент, – плацдарм для нової війни за “звільнення окупованих територій”. Головною ідеєю цієї “непереможеної” України стане реванш», – так оцінює цей варіант автор.
Є ще третій сценарій – фактично залишити ще незагарбану Україну, хай нібито вона сама загнеться. Хай перетвориться на велике «гуляй-поле», покинута і Заходом, і Росією. Автор чомусь переконаний, що як у 1920-му році в Україні хазяйнуватимуть різні батьки й дядьки, на кшталт Махна, Зеленого Григорєва, Ангела тощо, які роздиратимуть країну на шмаття. А Росія спритно маніпулюватиме цим хаосом через свої впливи. Таким чином Україна перетвориться на безпечний для Росії буфер з країнами НАТО.
Але і в цьому плані автор артикулює два суттєві сумніви: «По-перше, те, що Захід “відступиться” від українського “гуляй-поля” і не використовуватиме його “героїв” для боротьби з Росією, яка не припиниться після закінчення військових дій в Україні. По-друге, те, що Москва зможе цією махновщиною керувати». Ну що ж, не можна не погодитися з такими застереженнями.
І от ми переходимо до четвертого сценарію, заради якого й писалася ця стаття. Тут варто дати більшу цитату, щоб ніхто не звинуватив нас у вириванні слів із контексту:
«Оптимальним та не зовсім фантастичним варіантом для нас було б витіснення антиросійських, реваншистських елементів у західні області України. Там вони могли б створити під протекторатом Заходу свою “вільну Україну” або стати зоною впливу сусідніх держав – Польщі, Угорщини і Румунії. Захід міг би тішити себе тим, що частина країни уникла переходу під контроль Москви, і міркувати про те, що Західна Україна у складі п'яти чи семи областей стане аналогом ФРН часів холодної війни. Нехай. Не страшно поступитися тим, що нам не тільки накладно, а й небезпечно мати. Помилку Сталіна, який приєднав Галичину та Волинь і тим самим інфікував радянську Україну вірусом націоналізму, не можна повторювати.
Головне, щоб “Галичина” з урахуванням усієї можливої допомоги їй із боку Заходу не становила небезпеки для Росії, тобто мала б субкритичну масу. Решта України – ізольована від вогнища ультранаціоналізму, а також без областей, які вже приєдналися або ще можуть приєднатися до РФ, – стала б новою суверенною українською державою. При цьому державою, яка не перебуває під нашою окупацією. Таку перспективу є сенс запропонувати українцям, пояснивши, наскільки вона є вигідною їм самим».
Найцікавіше (найсмішніше) в цьому пасажі – твердження, що розшматування України їй же й вигідно. Бо оця кастрована Україна отримала б неймовірне економічне сприяння Росії, а ще доступ на ринки Євразійського союзу.
Автор ще й підкидає українцям таку культурно-цивілізаційну «замануху»: «При цьому Нова Україна була б жорстко відокремлена від чужого їй бандерівського елемента, який історично сформувався у відриві від Росії та на антиросійській основі. Нова Україна як держава і суспільство створювалася на широкій загальноросійській – або, якщо завгодно, східнослов'янській – основі. Така Україна стала б спадкоємницею Київської Русі та запорізьких козаків; вона пишалася б внеском її народу у зміцнення та процвітання Російського царства та Російської імперії, а також Радянського Союзу, важливою складовою яких були малоросійські землі. Вона нарешті втілювала б історичну мрію кількох поколінь українців про самостійність».
Просто фантастика! Автор хоче продати ідею вихолощеного псевдодержавного геть несамостійного утворення як реалізацію «історичної мрії кількох поколінь українців про самостійність». Серйозно? А де логіка? Питання авторові на засипку: а чому українці мріяли про цю незалежність? І незалежність від кого?
Далі автор якось недбало допустився одного серйозного прокольчика. Зваблює українців славою запорізьких козаків, але Запоріжжя і всю область бачить у складі Росії. До речі, окрім чотирьох згаданих областей, які Путін поспішив включити до російської конституції (Луганської, Донецької, Запорізької і Херсонської), Росії, згідно з четвертим сценарієм, мали б ще відійти щонайменше Миколаївщина, Одещина і Харківщина (Сумщина і Дніпропетровщина – опціонально).
Отже, Україна у мріях російських імперців мала б бути розділеною на три частини – суто російську, маріонетково-російську і «бандерівську». Пригадуєте, не так давно ми вже десь бачили такий поділ. Свого часу про нього говорив ще в 90-х роках одіозний, але вже покійний російський політик Владімір Жиріновський. Пригадуєте його знамените: «А Львов ми отдадім полякам». Потім ця теза вигулькнула вже під час президентської кампанії 2004 року. Тоді кремлівські політтехнологи Януковича залякували виборців Східної і Центральної України, що в разі виграшу Віктора Ющенка Україну буде поділено на три сорти. Перший сорт – це Галичина і Волинь (навіть без Закарпаття і Буковини), другий – Центральна України, третій – Південна і Східна Україна.
Вчили б російські пропагандисти краще історію ХХ століття, то принаймні знали б, що реальний поділ України відбувся під час Другої світової війни. Гітлерівські окупанти розділили її на Дистрикт Галичину, Райхскомісаріат Україну і прифронтові українські території, де хазяйнував Вермахт. Що ж, кремлівські пропагандисти беруть собі за орієнтир «гідних» попередників. При цьому й діють схожим чином.
Нині всім зрозуміло, що такий план із маріонетковою Україною з центром у Києві є повним абсурдом і ніколи не буде реалізований. Ми бачимо, якими надзусиллями Росії дається просування на Донеччині, скільки людей і техніки вона втрачає на кожен здобутий кілометр. Тож аби досягти цього плану, Кремлю не стане ні людей, навіть включно з північнокорейськими легіонерами, ні зброї й амуніції, включно з набоями з КНДР.
То для чого й для кого кадебіст Дмітрій Трєнін написав цю статтю. Припускаю, для тих псевдомиротворців на Заході, які прагнуть, щоб Україна уклала мир з Росією на будь-яких умовах. Мовляв, дивіться українці, не кладете мир, Росія вас поділить на три частини, і тоді вам доведеться забути про суверенітет.
А передовсім це послання Дональдові Трампу, перемовин з яким так прагне Владімір Путін. Не варто відкидати, що новообраний президент та ще й під тиском такого вразливого до російської пропаганди Ілона Маска може пійматися на кремлівську вудочку. Тож нашим дипломатам потрібно докласти максимум зусиль, щоб цього не трапилося.
Ми використовуємо