Як українізувати Другу світову?

Стратегію української влади у відзначенні Дня перемоги можна назвати стратегією постулювання «національної єдності» у війні. Мовляв, і Роман Шухевич, і Микола Ватутін воювали «за вільну Україну»…

Щороку напередодні 9 травня - Дня перемоги над фашистською Німеччиною - західноукраїнські політики порушують питання ліквідації тоталітарних пам'ятників часів СРСР, до списків яких потрапляють і пам'ятники воїнам, загиблим під час ІІ Світової війни.

Потреба знищення цих пам'ятників справді існує? Як ставляться до радянських пам'ятників у колишніх республіках СРСР? Чи можна примирити наше радянське минуле з нашим демократичним сьогоденням?

Цією статтею ZAXID.NET розпочинає серію публікацій, автори яких спробують дати відповіді на ці запитання.

Міф «Великої Вітчизняної війни» із «містами-героями», грандіозними парадами 9 травня, монументальними меморіальними комплексами і рефреном «мы за ценой не постоим» - продукт брежнєвської епохи. Саме тоді, починаючи з другої половини 1960-х, «Велика Вітчизняна війна» поступово заступила собою «Велику Жовтневу соціалістичну революцію» як головна легітимаційна підвалина радянського режиму.

Після розпаду СРСР кожна з колишніх республік зіткнулася з потребою переформулювати образ війни, його адаптації до нових політичних і соціальних реалій. Навіть ті країни, що вирішили залишити «Велику Вітчизняну війну» основою своєї політики пам'яті (як от Росія чи Білорусь) не мали іншого виходу, аніж «націоналізувати» цей міф. Наприклад, Александр Лукашенко, який на початку свого президентства охоче говорив про «перемогу радянського народу», поступово перейшов на розмови про «величний дух білоруського народу», який «разом з іншими народами Радянського Союзу зробив вирішальний внесок у порятунок людства від коричневої чуми». У Молдові комуністичний уряд інтегрував до святкових урочистостей до Дня перемоги збудований на початку 1990-х монумент Стефана Великого, адже сучасна комуністична Молдова постулює свою тяглість із середньовічною Молдавською державою.

У випадку України проблема інтеграції Другої світової війни до національного наративу набула особливої гостроти через очевидні регіональні розбіжності в історичній пам'яті, проблему оцінки та реабілітації націоналістичного підпілля, важливість включення до пам'яті про війну Голокосту євреїв і ромів, депортації кримських татар. Від самого початку влада обрала обережну і подеколи суперечливу стратегію. Щороку відзначаючи 9 травня й охоче послуговуючись категорією «Велика Вітчизняна війна», за 18 років незалежності так і не було офіційно вирішено питання правового статусу ветеранів УПА. Водночас, зроблено спроби (найпоказовіша - у перший рік президентства Віктора Ющенка) максимально дистанціюватися від мілітаристського парадного святкування 9 травня, акцентуючи натомість на подвизі і стражданнях звичайних людей і протиставляючи їх злочинам та прорахункам радянського керівництва.

Провідну стратегію української влади у відзначенні Дня перемоги можна назвати стратегією постулювання «національної єдності» у війні. Мовляв, і Олена Теліга, і Олесь Гончар, і Роман Шухевич, і Микола Ватутін воювали «за вільну Україну»... хоч і по різні боки фронту. З такої побудови можна іронізувати, але уявити прийнятну альтернативу доволі складно. Можна також додати, що саме Віктор Ющенко став першим президентом, хто включив до своїх офіційних «святкових» промов згадки про Голокост і депортації кримських татар.

Пострадянська Україна пережила бум пам'ятникотворчості та пам'ятникознищення. Наближення чергової передвиборчої кампанії завжди активує цю сферу, адже історія залишається одним із найочевидніших маркерів відмінностей між політичними силами, чиї економічні чи соціальні програми (не кажучи вже про політичні практики) мало чим різняться. Саме тому під оглядом пам'ятників Україна може формувати враження «країни контрастів». Численні монументи Степана Бандери в Галичині (яку вельми часто журналісти всіх країн світу охоче ототожнюють із «Західною Україною»), виконані здебільшого у стилістиці радянських героїв-комсомольців, корелюють із «висотою маршала Конєва» у Харкові чи «пострілом у спину» - пам'ятником жертвам УПА на центральній площі Сімферополя. В атмосфері загострення політично-кланового протистояння після Помаранчевої революції, міська влада Харкова раптом згадала про скромний пам'ятний знак УПА у Молодіжному парку (який згодом запропонувала «передати на зберігання» до Івано-Франківська), а в Донецьку запланували зведення пам'ятника Ватутіну.

Як на цьому тлі виглядає доля пам'ятників «радянським воїнам-визволителям»? Як мені відомо, у Галичині їх не зносили, подібно до пам'ятників Леніна, і досі вони мирно співіснують із нововідкритими чи відновленими монументами січових стрільців та упівців. Подеколи передумовою такого мирного співіснування або навіть їх «одомашнення» стає символічна реконцептуалізація монументів. Маємо чудовий приклад зі Славського, де добудова скульптури Божої Матері, яка оплакує загиблих, не просто «інтерналізує» типовий монумент радянським воїнам, а й надає йому нового змісту.

Схожі явища описано в Молдові, де місцеві спільноти нерідко змінюють на аналогічних пам'ятниках радянські символи на християнські, тим самим сприймаючи пам'ять про полеглих як свою. Можу додати, що зі знаного мені центральноєвропейського контексту (Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія) після трансформації 1989-1991 років меморіалів радянським воїнам зазвичай не зносили, але й не «одомашнювали» (як приклад наведу фото монументу радянським солдатам у румунській Сиґішоарі.

Балтійські країни у цьому контексті є осібною історією. Зрештою, це напрочуд цікаве питання вимагає систематичних досліджень.

Не вірю у спроможність і право історика давати рекомендації політикам, а тим більше - суспільству. Тому висловлю деякі думки щодо пам'ятників і пам'яті про війну як громадянин, а не як хтось, чиї професійні зацікавлення буцімто дають право почуватися експертом у якійсь царині. Отже, мені здається, що наразі з(пере)несення пам'ятників радянським воїнам було би недоречне. Набагато продуктивнішою видається свідома рефлексія про те, як їх можна інтегрувати до нової візії війни, яка, безумовно, мусить постати, тому що образи історії завжди змінюються залежно від змін у сучасному житті.

Навіть більше, я б не пропонував розглядати проблему пам'ятників радянським воїнам як першочергову. Набагато нагальнішою, зокрема, у контексті Галичини, є проблема єврейських місць пам'яті і комеморації Голокосту. Це питання має і моральний, і геополітичний вимір. Якщо Україні справді йдеться про європейську інтеграцію, питання репрезентації Голокосту мусить стати одним із пріоритетних питань політики пам'яті. Останнє речення звучить трохи по-інструменталістськи, але це свідоме загострення тези.

Наступний потужний виклик перед Україною - нагадати світові про роль українців у перемозі над нацизмом. Інакше ця роль «переможців» буде остаточно зарезервована за росіянами. Навіть академічні англо- чи німецькомовні публікації про війну яскраво відбивають цю проблему, охоче описуючи страждання російських (не радянських!) військовополонених і, водночас, згадуючи про «українських і литовських» наглядачів у концтаборах. Для сучасного світу, а він значною мірою є продуктом Другої світової війни, образ війни залишається полем війн пам'яті. Наразі Україна на цьому полі виглядає радше об'єктом, ніж суб'єктом.

Автор - редактор журналу «Україна Модерна».

Фото з сайту www.uk.wikipedia.org