Як українці святкували Різдво

Ще 100 чи 200 років тому Святий вечір, Різдво та Новий рік святкували інакше. У ці дні кожна дія, як вірили, мала великий вплив на весь наступний рік.

Про давні різдвяні обряди у «Без брому» розповідає один із найавторитетніших етнологів в Україні, упорядник відомої збірки «Колядки і щедрівки» (яка на початку 90-х вийшла накладом у 130 тисяч!) професор Михайло Глушко.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

Пане Михайле, доброго дня! Дякую, що не знехтували нашим запрошенням. Сьогодні будемо говорити про зимовий цикл свят в українській народній традиції та релігійній культурі. Перше питання: ми говоримо зараз традиційно про святкування Різдва по Новому році, так?

Різдвяні свята, які зараз є, змінилися за останні кілька сотень років. Чому? Бо змінився календар. Основні обрядові дії і звичаї, яких дотримувалися під час різдвяно-новорічних свят, виконувалися навесні. Тому що новий рік завжди починався 1 березня – те, що зараз збігається зі святом Євдокії, чи Явдохи, як в народі називають, – 14 березня.

І свідченням того, що святкували Новий рік не 1 січня, чи навіть не 14 січня, як ми зараз говоримо – за старим стилем, а це святкувалося на початку весни, між зимою і весною, – є величезна кількість обрядодій, які виконувалися ще на початку ХХ століття в різних місцевостях.

Наприклад, прокладання першої борозни у снігу, або імітація оранки у снігу, або навіть імітація оранки не в снігу, а, скажімо, виходили на стрих і імітували там оранку ґрунту. Господар міг тягнути чи тримати за чепіги, а хтось міг тягнути, щоб імітувати. Обрядовість у всіх народних колядках, там дуже часто присутня весна. Взагалі обрядові дії, які пов'язані з обробітком землі чи з початком випасу худоби.

Такі звичаї, як полазник. Ще був звичай, коли вперше обдавлювали шию молодому волові чи, точніше, – бикові, то все це відбувалося на Новий рік. Але на Новий рік, який припадав на весну.

А хто такий полазник?

Всі мої попередники пов'язували це зі звичаєм першої зустрічі чи першої ноги. Це могло бути на Введення Пресвятої Богородиці 4 грудня, чи на Новий рік 14 січня, чи на Різдво. В окремих місцевостях навіть могли дотримуватися на Великдень.

Вважалось, що кого ти зустрінеш першим, то так проведеш цілий рік. Якщо ти зустрів чи до тебе до хати зайшов багатий, наприклад, єврей – а він завжди ототожнювався з заможною людиною, то вважали, що це до багатства… То на Закарпатті було дуже поширено. Що навіть замовляли його, ходили до корчми замовляли, щоб єврей зайшов до хати першим. Або, наприклад, зайшов молодий парубок, здоровий, сильний, гарний, то вважалося, що тоді буде цілий рік здоров’я у вашій хаті. А якщо хтось зайшов поганий, скажімо, стара жінка, таке вважалося дуже поганою прикметою, що будуть хворіти всі, що буде худоба здихати, може хтось померти в хаті.

Згодом цей давній звичай замінили тваринами. Щоб не зайшов небажаний гість до хати, то заводили тварину. І такими тваринами наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття були різні: у гуцулів це був баран, не вівця – а баран, у поліщуків це були коні. У нас на Галичині: на Опіллі, Надсянні через те, що не було волів, заводили коней. Це могли бути навіть собака чи кіт.

Але найкращим полазником у минулому була робоча худоба – віл. При тому не будь-який віл. Особливо яскраво цей звичай зберігся у південних слов’ян, але збігається з нашими звичаями. Наприклад, у сербів, хорватів заводили вола, який був справа у запрягу. У хаті його годували і обов'язково на правий ріг натягали калач. Потім цей калач розламували на три частинки: одну частинку давали з’їсти йому, другу частинку давали його напарникові – це був підручний, завжди слабший віл, а третю частинку зберігали і потім клали в торбину, кошик чи мішок, з якого сіяли. Така мала бути послідовність.

В українській традиції правий віл завжди асоціювався з усіма найкращими властивостями – здоров’я, сила, багатство. Тоді як підручний чи лівий – це був, як правило, молодий віл. На Новий рік його вперше обдавлювали – визначали його майбутні якості.

Цей звичай зберігався до середини ХІХ століття, частково ще в кінці ХІХ століття. Вже в ХХ столітті його не знали. Це було у віддалених місцевостях у поліщуків Житомирської області, трохи у сучасній Рівненській області і частково на Могильовщині (Білорусь). Це все Полісся.

Тож у чому суть: на Новий рік, щоби перевірити його працездатність, норов, господар запрягав молодого кастрованого бика, якому було три роки, у парі з досвідченим волом. І починав їздити з одного краю села в інший чи з одного краю вулиці до іншого. Поступово на ті сани, які він возив, підсідали парубки і дівчата – діти здебільшого, ціла гора мала бути. І цей віл возив гору дітей разом зі старим волом, доки не вибивався з сил. Тільки коли він пройшов таке випробування, вважався не биком, а волом.

Повертаючись до різдвяного циклу свят, ми звикли, що Святий вечір починаємо з куті. Наскільки кутя має давню традицію побутування? І коли ми маємо першу згадку про кутю як основоположну страву?

Перші писемні згадки, якщо говорити про кашу, – це княжий період. Якщо вести мову загалом про страву – то це, звичайно, одна з найдавніших страв рослинного походження.

Але чи вона відразу мала сакральне значення?

Звичайно, що ні. Тоді її споживали б не в повсякденному побуті, а тільки у великі свята.

Чому я думаю, що каша посіла таке важливе місце як страва землероба (її виготовляли не лише з пшениці, а й з ячменю – зі землеробських культур)? Бо вона ніби з’єднувала два сільськогосподарські сезони. Якщо на початок нового року ви мали ніби завбачити собі здоров'я, щастя, достаток, добробут, то каша була тією стравою, яка поєднувала два землеробські сезони: той, що минув, у якому ви фактично доїдали основні продукти, які виростили. Чому потім великий піст? Він був введений для того, щоб обмежити харчування. Це ми зараз не уявляємо собі, як люди недоїдали ще 100 років тому.

То піст припадав на той період, коли у людей закінчувалися харчі?

Не тільки. Харчі тримали, зокрема, для того, щоб одружити дітей.

Тобто було якесь фізичне обмеження – і піст це синхронізував.

У бойків це було однозначно обмеження, бо був лише сніданок і вечеря. Тільки два рази на день їли. Витрачали менше сил: хтось ткав, хтось тріпав, але землеробських робіт не було, тому обмежувалися в харчуванні. Казали: якщо відлетіли птахи, то вони забирали у бойків обід.

Друге: каша як одна з найдавніших страв була пов’язана з поминанням покійних предків. Взагалі вважалося, що наш добробут, наша удача на цій землі, наше везіння залежить від того, як ми шануємо покійних предків. Вони дбали про те, щоб був хліб, але не в вузькому значенні як страва, а як те, що ми вирощуємо. Тому маємо спожити цю страву, щоб таким чином пошанувати їх.

У кутю зараз додають різні інгредієнти, але насправді, якщо почитати джерела середини ХІХ століття Наддніпрянщини, то там було як: ви занесли кашу в рукавицях у куток в горщику, накрили книшем.

Книш – це?

Це прісний хліб, який мав ямочку, туди могли масла дати. Власне, той, що з ямочкою, вважався поминальним хлібом. Його накривали і ставили зверху ще вощину. Не так, як зараз – мед, а вощину – коли сідали вже за стіл вечеряти, тоді вичавлювали з тої вощини мед.

Тобто рецепт справжньої куті – це є каша?

Як це було примітивно, дуже просто. А тепер ми і мак даємо, і родзинки, і цукор, всякі приправи і кажемо – яка смачна кутя.

Така новотворна кутя.

Так. Вона втрачає первісний зміст. Якщо дивитися загалом, то тепер це розвага. Усі попередні покоління, хоча б до початку ХХ століття, в кожну дію, яку виконували, вкладали зміст і глибоко вірили в те, що вони роблять. Бо вони вважали, що від тих дій можна сподіватися на віддачу протягом нового календарного року.

Сніп чи дідух – наскільки його вигляд і традиція внесення до хати відповідає традиції історичній? Наскільки це було так чи інакше 100-200 років тому?

Сучасні – всі, що пов’язані з дідом, бо я його однозначно вважаю лише дідом...

Не дідух?

Ні. Є таке поняття – дідух. Але якщо ми читаємо етнографічні джерела середини-кінця ХІХ століття (бо з початку ХІХ століття практично немає записів), скрізь натрапимо лише на одну назву – дід. Є ще інші народні назви. Скажімо, на Надсянні був і дідуган, і дідуга, і королем називали на Волині чи на Опіллі в окремих місцях. Тобто назви були різні, але дід – це було однозначно.

А дідух, з погляду народної традиції, – це був обмолочений сніп, тобто околот. Цей околот, власне, і спалювали в саду чи на городі.

А з якою метою спалювали?

В одних випадках спалювали, щоб нібито підвищити урожайність. Тобто такі магічні дії виконували, щоб посприяти врожайності чи зернових культур, чи саду, чи щоб не росли будяки. Тоді спалювали на полі дідуха і таким способом ніби оберігали поле від бур’янів.
Думаю, що такий атрибут міг лише тоді бути, коли виникло орне землеробство. Орне землеробство як те, чим я займався, в Україні може бути датоване кінцем ІІІ – початком ІІ тисячоліття до н.е., то ми можемо собі уявити, що такий атрибут, тобто сніп, міг стати ним чотири тисячі років тому.

Тобто ми можемо говорити, що окремі елементи обрядодії мають метрику в дві-чотири тисячі років, і вони досі зберігаються в наших святкуваннях?

Зокрема, поминальні мотиви, які є – вшанування покійних предків, це однозначно одні з найдавніших, які збереглися в українській культурі, та й культурі інших слов’ян до кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Але ми говоримо про Різдво, а ви згадуєте поминальні традиції – наскільки це в’яжеться?

Так, тому що в різдвяній обрядовості поминальні мотиви, зокрема вшанування покійних предків посідало одне з центральних місць. Сама гостина, де ми влаштовуємо застілля, – це було одночасно і виявом пошани до покійних предків. Якщо ми залишали страви всі на столі і не прибирали після вечері, а зв’язували ложки і запихали у сніп, який ми називаємо дідом, або ставили до того покійного предка, що помер в поточному році, ставили чисту миску чи тарілку, чарку і ложку, обов’язково для того, бо ми вважали, що прийдуть душі покійних предків вечеряти після нас. Це перший такий нюанс.

Другий – завжди вважали, що на саму вечерю перед Різдвом, перед Святим вечором прибували душі покійних предків на землю. Для цього в окремих місцях розпалювали вогнища. Щоправда, вогнища більше розпалювали перед Великодніми святами, але практикували і перед святами різдвяними.

Ми повинні ще дуже чітко розуміти: якщо є дід, то є ще й баба. Так, на це ми ніколи не звертаємо уваги. Бо солома, яку часто стелили на долівку, особливо яскраво це виражено в бойків і лемків, то це була баба – солома, яка лежала на долівці або яку ще стелили на лаву. Бо на стіл (стіл ніколи не був голим) стелили, як правило, сіно. А найкращим вважалося сіно другого косу, тобто отава. А зверху обов’язково застеляли скатертину – обрус.

Баба стояла в хаті три дні, як правило. А дід стояв обов’язково до Нового року включно. Але в народній традиції кінця ХІХ – початку ХХ століття в окремих місцевостях, зокрема на моїй рідній Бойківщині, могли виносити діда аж на Йордан.

А насправді дід – це був перший або останній сніп, який зажинали на обжинках. Він відрізнявся серед інших снопів тим, що мав два перевесла: одне було при гузарі, знизу (взагалі всі снопи в’язалися при гузарі), друге – вверху під колосками.

З тим дідом виконували найрізноманітніші обряди. Які наприклад? Коли його заносили до хати, то обов'язково віталися з присутніми в хаті, ніби вперше бачилися з ними. Вітання могли бути дуже різні: «Добрий вечір», а тобі відповідали «Доброго здоров’ячка», чи так само «Доброго вечора», до різних речитативів, у яких були поєднані найрізноманітніші побажання. Після того його ставили в кут чи на край столу. В гірських селах столи були завдовжки два метри, то на одному краю сиділи, а на другому – стояв сніп. Це був так званий стіл-скриня.

Тобто цей дід був символом достатку?

Так, коли починали вечеряти, то діда навіть годували. Запихали пампушки, вареники, зв'язані ложки, щоб худоба не розбігалася. А потім, коли приходив Новий рік (йдеться про 14 січня, – ред.), наприклад, на Західній Україні, Опіллі, Надсянні, приходили хлопчики віком 10-12 років (їх звали новолітниками), вони мали палиці – і того діда обмолочували або в хаті, або господар ніс до стодоли. При тому справжній господар, котрий знав, яке значення має кожна дія, ішов босоніж незалежно від того, який був мороз, – це вважалося уособленням чистоти.

Коли обмолочували збіжжя, збиралися перед Водохрещам, тобто 18 січня, з того меленого робили тісто, а з того тіста – хрестики на одвірки, на скрині. До речі, потім ті хрестики зіскрібували і зберігали як святиню, бо вважалось, що вони були дуже помічними, коли телилися корови, коли хвороба була якась, наприклад, зурочили когось.
З тіста, яке залишилося, потім пекли так званий щедрак, яким годували корів. При тому цікаво, що якщо це була тільна корова, то давали два щедраки – менший і більший – для корови і для потомства. І ще промовляли : «Даю тобі щедрака, дай мені бичка», «Даю тобі щедрачку – дай мені теличку». Годували худобу або на Святий вечір, або вже на Йордан.

А оцей дідух новочасний – це творіння незалежної України?

Той дід, якого ви називаєте дідухом, – це локальна творчість людей. Десь зі Стрийщини воно поширилось.

Але недавно відносно?

В роки незалежності. Можливо, на Стрийщині це було і у 1960-70-х роках.

Але це аж ніяк не 100-200 років тому.

Так. І це характерно лише для Львівщини.

А якщо ми говоримо про прикрашання помешкань різного роду різдвяними павуками, витинанками на різний гатунок – наскільки це давня традиція?

Я не можу сказати, яким було прикрашання павуками (їх виготовляли із соломи), а ось всіма іншими прикрасами – це також пізнє явище. Воно виникло і поширилося, коли курні хати стали напівкурними.

Курна хата – це коли немає димаря?

Так, немає димаря, який би виводив дим із приміщення. А в нас в Галичині курні хати ще домінували в кінці ХІХ століття, в Карпатах навіть пізніше.

У моєму рідному селі згадують, що остання курна хата була перебудована у 1956 році. А я на власні очі бачив курну хату 1980 року у селі Ясне Рожнятівського району, де народився і жив Іван Вагилевич. У 80-му році! Я навіть не зрозумів, бо не міг уявити, що таке могло бути.

Це зараз селяни заготовляють дрова на цілу зиму, запасаємось газом на кілька років і рахуємо, скільки у нас мільйонів кубометрів у сховищі. А колись селянин зрубав березу, притягнув, порубав – і пхали у ту піч. Як мені старі люди розповідали, у тому числі і моя вже покійна теща: які ми були дурні, це ж скільки було часу, то ж можна було наготувати більше. А не було такої практики.

І уявіть собі, що ви такими дровами палите і дим підіймається на метр від долівки – все було в тому диму. Які могли рушники висіти, які могли висіти витинанки?!

А рушники теж не висіли?

Нічого не висіло, тільки ікони і старий ношений одяг. А весь одяг, який вбирали на свято, зберігали в скрині 80 см висотою.

Дим виходив через двері або через отвори в стелі, а все решта було в диму. Тому всі старі ікони темні, кіптявою покриті. Зате їх не їв шашель. Як тільки починали їх зберігати в музеї – їх починав їсти шашель. У тому є специфіка.

Тому люди, які жили в таких хатах, дуже часто хворіли на легеневі недуги, особливо господині. Тому що вони поралися біля кухні, біля печі і мусили дихати. А як тільки випалили хату, випустили дим, приблизно за дві години можна було загрітися.

Дуже часто говорять, що ялинки – це атрибут новорічно-різдвяних свят, який нам приніс Радянський Союз. Якщо ми говоримо про Галичину до 1939 року, чи була практика прикрашання ялинок в помешканнях? Можемо говорити про село, місто.

В радянський період воно стало просто масовим явищем. Це є традиція, запозичена з Західної Європи, найбільше вона була поширена в німецькомовних народів, австрійців, німців. Вони ялинку не ставили, а підв’язували до сволока – вершком донизу. Це була така прикраса.

Але це дуже рідкісне було явище, в містах і довкола Дрогобича, Львова, Бродів. А вже у повоєнний час вона стала модою. Це було поставлене завдання – популяризувати. Для того, щоб знищити культ діда.

Розмивати Різдво за рахунок Нового року.

Для того, щоб утвердити іншу ідеологію, була придумана ялинка. Яка різниця між ялинкою і дідом? Величезна. І культурна, і смислова, і семантична, і так далі. Хоча б тому, що ялинка постояла тиждень чи два – і її викинули. Снопа ніхто не викидав.

Наскільки новорічно-різдвяний цикл свят, якщо говоримо про українську народну культуру, має риси окремішності, самобутності з-поміж сусідів? Чи готували кутю росіяни або білоруси? Чи заводили тварин румуни або поляки? Наскільки українці у слов'янському масиві вирізнялися своїми традиціями?

Ми мусимо пам'ятати таку річ, якщо говоримо про традиції. По-перше, ми є слов'янами, слов'яни мають спільне походження, і в цьому сенсі ми мусимо мати багато спільного. Сценарій в більшості випадків схожий в усіх слов'ян, він буде відрізнятися, наприклад, від сценаріїв романських чи германських народів, там вже були карнавали і таке інше.

Тварин до хати також заводили поляки, і білоруси, і частина росіян, особливо та, що межує з Україною, або там, де жили українці. Але водночас навіть в межах самої України, якщо хочемо бачити щось відмінне, то ми повинні чітко розуміти, що ті особливості, які існували до ХХ століття і зберігаються в окремих моментах до сьогоднішнього дня, то це є також продукт історичного розвитку українства. Бо якщо українці складалися з різних етнографічних груп, а ці етнографічні групи жили в різних природно-кліматичних умовах і займалися різними видами діяльності, якийсь був переважаючий, якийсь був менш важливий для них, тому це все впливало на обрядовість.

Це також залежало від професії. Якщо бджільник – чи він займався бортництвом, чи займався пасічництвом, тобто вуликами, він все одно думав про те, як забезпечити рій бджіл у наступному році і як отримати якомога більше меду. Так само скотар думає про плідність худоби, щоб вона була здорова, щоб її не з'їли вовки. Чи це вільний випас на Поліссі, чи це в Карпатах, де був вільний випас свиней до кінця ХІХ століття – свиней виганяли у ліс і там залишали. З'їсть вовк – то пропало, не з’їсть – могли привести потомство. І тільки потім приганяли перед різдвяними святами, щоби їх нагодувати і таким способом підготувати їх. І прикладів, де в нас є спільне і де є в нас відмінне, можна наводити море.

А що є ознакою спільності святкування новорічно-різдвяного циклу в українців?

Це загальний сценарій. Це атрибути, це дійові особи. Страви, які споживали, чи був сніп, чи була солома, чи була отава, чи ставили часник на стіл задля охорони від нечистого, щоби було здоров’я, чи клали під стіл металеві предмети.

А з якою метою їх клали?

Тоді всі в хаті ходили босими. Ви доторкалися ногами до металевих предметів, і вони мали у вас не боліти. Або якщо ставили відро під стіл, то сподівались, що така буде кількість молока від корови.

Майже у всіх слов’янських народів ходили лякати дерева. Коли вони не родили, то йшов батько із сином, брав солому, сокиру і починав погрожувати тій яблуні, чи сливі, чи груші, що я тебе зрубаю, якщо ти не будеш на наступний рік родити.

Це було на Святий вечір?

Отут вже у різних народів могла бути різниця. Навіть в одного народу це могло бути на Святий вечір, це могло бути перед Новим роком, це могло бути на Різдво, на Щедрий вечір. Або Щедрий вечір, той, що на Великій Україні був 13 січня, а не 18 січня.

Дуже часто українські колядки називають феноменом українства. І не знаю, чи правдиво говорять, що колядки з середовища українського потрапили до російського. Чи можемо ми простежити міграцію колядок і чи справді ядро творення обрядових пісень є у нас?

Колядки – це один з видів обрядових пісень. Крім колядок, є ще коляди і щедрівки. Дуже часто говорять про колядки і щедрівки, а забувають говорити про коляди. Я як впорядник колядника розрізняю. Проте коли я займався тим, я не знав тих тонкощів.

А чим вони відрізняються?

Коляди – це є твори, які написали ченці в кінці XVIII століття – на початку XIX століття у Почаєві.

Намагаючись припасувати…

«Бог предвічний», «Нова радість стала», «Рахиле, Рахиле» і десятки інших – вони стали народними, але їх створили ченці. А до того часу – візьміть збірку пісень в записі Івана Вагилевича – вони в основному записані в 30-х роках ХІХ століття. Ви там побачите колядки, здебільшого присвячені господарю чи господині, дівчині чи парубку, народні. Хоча й там є мотиви, присвячені Ісусу Христу, Діві Марії, християнські. Але переважають там мотиви, пов'язані з господарською діяльністю, з достатком, дохристиянські.

Скажімо, я до 1997 року не міг собі уявити, що є колядки, присвячені волові. Потім мій колега, молодий дослідник Володимир Галайчук, в Олевському районі прибіг одного вечора і каже: Михайле Степановичу, я записав колядки волові. Я йому кажу: Володимире, записуй все, що зможеш. Бо він знав, що я займаюся цим видом худоби. Я навіть не надав великого значення, але коли він записав різних варіантів сім чи вісім, я почав шукати аналоги в науковій літературі, а з'ясовується, що їх зовсім немає. То я зрозумів, що це дуже унікальне.

І дуже давнє.

І воно допомогло мені розв'язати одну наукову проблему. Тому що я побачив той сюжет, який присутній в тих колядках. А той сюжет дуже простий – є дитячі колядки, які вважають дитячими колядками. Але вони не були дитячими, вони стали такими, бо їх виконували діти наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

«Щедрую, щедрую, я пироги чую,
як не дасте пирога, візьму вола за рога,
та виведу на поріг, та заріжу на пиріг.
У ріг буду трубити, воликом робити.
Де волик ногою, там жито копою.
Де вол рогом – там жито стогом».

То я був вражений. Я з’ясував, що ці колядки зафіксували у тому районі, де вони найактивніше побутували. Це дозволило мені потім говорити, що орне землеробство, якщо виникло в Україні, – більшість сходиться, що в Європі воно найшвидше поширювалося, – то це була лісостепова зона. І збереглося найбільше в лісостепу.

Там, де до ХХ століття побутували колядки з волом.

Як розповідали інформатори, починали колядувати саме цю колядку, присвячену волові. «Ой воле, сірий рогатий. Святий вечор, ой підемо ниву орати. Святий вечор». Цим починається, але цікаво, чим закінчується: «Де вол щить – там жито трещить, де вол сере – там жито веселе». Такими рядками закінчувалися ці всі колядки. В тому унікальність народних творів.

А взагалі колядки – це дуже давній жанр народної писемності. В народних колядках – чи вони присвячені господарю або господині, чи вдові, чи парубку, чи дівчині, чи бабі з дідусем, – у кожного був свій сюжет і свій мотив, залежно що хотіли побажати.

Господарю – щоб було збіжжя море, щоб велося добре. Юнакові – щоб він був лицарем, щоб знайшов собі пару, дівчині – щоб вийшла заміж. Все це було в потішній формі.
Колядки і щедрівки відрізняються тим, що ніби колядки виконують на Святий вечір чи на Різдво, а щедрівки – перед Новим роком. Але в нас, в Галичині, де Щедрий вечір був 18 січня, виконували щедрівки.

Другий нюанс, що колядки в основному виконували парубки. А щедрували лише дівчата. Приспівували «щедрий вечір», або «святий вечір» чи «дай Боже». Але були на Яворівщині риндзівки, які за сюжетом майже такі самі, як колядки чи щедрівки, але їх співали вже у Поливаний понеділок, на Великдень. Парубкам за те, що вони співали, дівчата мали подарувати писанки.

Українські колядки і щедрівки дуже подібні або майже аналогічні за сюжетом і змістом з волочебними піснями, які до сьогоднішнього дня побутують у Білорусі. Як ви їх читаєте, то таке враження, що це українські пісні. В нас воно називається колядки і щедрівки, виконується в зимову пору. В Білорусі воно виконується, коли вже приходить весна.
В Росії у південних районах також були колядки. Я не знаю, як в Архангельській області, хоча якщо почитати деякі етнографічні матеріали, що стосуються обрядовості, то таке враження, що ти часом опиняєшся в Галичині.

А коли з’явилось таке явище, як різдвяний вертеп?

Якщо брати той живий вертеп, що ми бачимо перед різдвяними святами, – це є ХІХ століття, я можу припустити. Цим дуже добре займався Іван Франко, у нього є кілька праць про це.

А до того ще був у нас ляльковий вертеп – шопка. Він поділявся на два яруси, чи поверхи. Це все перейшло із Західної Європи – від поляків, німців, що переселялися сюди. В нижній частині грали світські сценки, а у верхній – релігійні.

То вертеп ми швидше запозичили?

Той ляльковий вертеп – це однозначно, а вже той, що дійові особи ходять, – це вже на основі того. Він виник автономно в Україні, це ми можемо вважати своєю творчістю. Змінювалася кількість персонажів, учасників, сюжети і так далі. Основна лінія була така, що народився Ісус Христос, була зірка, за якою прийшли волхви, і намагаються зашкодити йому і тим, хто його опікує.

Я можу помилятися, але мені видається, що в вертепі сучасному чи в вертепі, що був 100 років тому, є мінімальна кількість дохристиянських звичаїв.

Мабуть, взагалі чи майже немає. Тому що це була вже театралізована розвага, що мала на меті звеселити, привітати і повідомити про подію. Єдине, що вертеп виконував таку мобілізаційну суть, він давав чітко зрозуміти, хто є хто. На основі протиставлення були українці, вороги, євреї, могли бути поляки. Це призвело до заборони. За колядників не дуже переслідували, що вони ходили в радянський період. От вертеп дуже переслідували, якісь там навіть були випадки, що вертепників розстрілювали.

А наскільки радянська ідеологічна тоталітарна машина душила традиції святкування і наскільки вона їх видозмінила?

Вона не видозмінювала. Церква, наприклад, в народній традиції пристосувала. Різдвяні свята зазнали серйозних змін, на відміну, наприклад, від Івана Купала. Менше зазнало те, що ми називаємо Масницею. Те, що було наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Там вплив Церкви був меншим, ніж у новорічних святах.

Радянська влада мала лише одну мету – створити радянський народ, що не мав би національних ознак. Вона найперше мала подбати про те, щоб представники різних націй і народностей забули свій національний корінь.

Друга річ – вели боротьбу проти Церкви. Релігію вони вважали опієм народу, тому все, що могло мобілізувати людей до відвідування церкви і дотримання християнських свят, намагалися ліквідувати. Було це в різні способи – в школі на різдвяні свята завжди призначали вчителів, які слідкували, щоб діти не ходили. Забороняли і стежили за тим, щоб діти не брали участі в вертепах, щоб діти не ходили в колядники.

Ще є у мене запитання про традицію маланкування. Ми часто порівнюємо себе з росіянами, білорусами, раптом – з поляками. Традиція маланкування, яка побутує на Покутті, Буковині, очевидно, вона має якісь південні впливи?

Вона має романські впливи. А насправді це перевдягання було властиве для Західної Європи. Щоб ми могли уявити: у 1970-х роках були описані ці події, учасниками того дійства були лише дві особи – Василь і Малан (або Балан). Це могли бути два парубки – один парубок, який виконував функцію Василя, а другий – функцію Маланки. Це були переодягнені чоловіки. А раніше замість Василя таку функцію мав би виконувати віл.

Знову віл.

В Румунії, до речі, звичай прокладання першої борозни був поширений ще до початку Другої світової війни. В окремих місцях ходили навіть після Другої світової. Це не був суто румунський звичай. Тому що вони були скотарями, вівчарями, займалися відгінним скотарством, а не землеробством. А всі обрядові дії з волом пов'язані здебільшого з робочою худобою, яка є учасником обробітку землі. Ту функцію румуни запозичили в слов'ян. Тому на їхніх назвах, що пов'язані з господарством, з матеріальною культурою, де присутні тяглові тварини або землеробська тематика, буде багато слов'янізмів.

Пане Михайле, насамкінець не можу вас не запитати стосовно дискусії, яка час від часу зворохоблює українське суспільство в грудні, – про потребу перенесення святкування Різдва на 25 грудня. На вашу думку, чи це доцільно? І друге – якщо ця дата буде прийнята Церквою, наскільки це може сприйняти українське суспільство з огляду на свої традиції? Бо часто кажуть, що традиції стоять на перепоні.

Воно, може, й так. Але традиції вже стали й величезним гальмом, якщо дивитися на загальний поступ людства, передовсім культурний, історичний, навіть хронологічний. Бо ми завжди відстаємо на два тижні від римо-католиків, а це одна з найпоширеніших Церков у світі. І це впливає. Зокрема, воно збиває з посту, воно збиває людей подвійним святкуванням. Вже і свято державним зробили, вихідний.

Логічно, щоб ми відмовилися від юліанського календаря і прийняли григоріанський, за яким живе весь світ. Може, гальмом тут є не народ, а в цьому, мабуть, зацікавлена ще Церква. Особливо православна, саме Московського патріархату. У цьому плані вона діє дуже реакційно. Я думаю, буде величезний опір. Але якщо наші державні мужі зважаться, то це буде епохальне рішення для східних слов’ян. І якби його прийняли в самій Україні, то відбулися би зміни в інших.

А так це буде продовженням того застою. Ми бачимо, що православні, порівняно з римо-католиками, в культурному, промисловому, цивілізаційному відношенні поки що відстають. І це також з цим пов'язано.

Хоча, звичайно, ми і втратимо багато. Маю на увазі в значенні традиційних звичаїв, обрядів і так далі. Але це завжди було так, що одні застарілі звичаї, обряди ставали гальмом і мусили вмерти. А в сучасних умовах інформаційної революції… Скажімо, я собі не міг уявити, що ми будемо святкувати Хеловін. А він став масовим серед молоді. І ми нічого не можемо зробити, ніяк не вплинемо на цей процес.

Забороняти – з боку Церкви це марно, мені видається.

Це ніякої користі не дасть. У православних українців був поминальний день на Дмитра. Але зараз ми вже всі вважаємо, що поминальний день 1 листопада – як і в католиків. І це не має значення – ти в селі, чи в місті, усюди так прийнято, по радіо говорять, по телебаченню показують.

Я впевнений в тому, що з часом обов'язково буде прийнято таке рішення. Я не знаю, коли це може бути – через 10 років чи через 50, але буде воно прийняте, бо суперечності будуть наростати. Потрібно буде вирішувати. А як там складеться – чи це буде безболісно, безкровно. Ті «розкольники» все одно будуть, і вони категорично відмовлятимуться переходити на цей календар, особливо ортодоксальні православні.

Пане Михайле, дякую за розмову, в якій ми бачимо новочасні традиції і традиції давні, які мають кілька тисяч років тривкості. Дякую вам.

Дякую за довіру.