Яка Польща справжня

Jeszcze Polska nie zginęła. Так починається державний гімн Республіки Польща. Тієї самої Республіки Польща, кордон України з якою уже не перший тиждень блокують представники партії «Конфедерація». І Польща від цього процесу справді не померла. Померли українські водії вантажівок, які змушені жити в багатокілометровій черзі через польських блокувальників. Уже двоє українців. Поки що лише двоє.

Втім, до «Конфедерації» та її представників особливих питань немає. Ця партія є відверто українофобською, перед парламентськими виборами в Польщі вони агітували за себе, зокрема картинкою, на якій президент України Володимир Зеленський виклянчує гроші у Польщі. В Україні, звісна річ, частина суспільства зробила вигляд, що це не проти України, а винятково проти Зеленського, але історія з блокуванням кордону більш ніж промовисто продемонструвала, з ким воюють новітні польські «конфедерати».

Але, повторюся, мова не про неї. А про польську владу. Ще досі чинну польську владу – зокрема, уряд Матеуша Моравецького, який доживає останні дні і не переживе голосування в тамтешньому парламенті, більшість в якому після виборів контролює коаліція, створена вчорашньою опозицією.

Коли між Польщею та Україною розгорівся зерновий скандал, спровокований польською стороною, частина українського суспільства, попри елементарну логіку, стала на бік Моравецького-Дуди (а по факту – Качинського). З одного боку, це зрозуміло – ця частина, м’яко кажучи, була не в захваті від нинішньої української влади, тому звинуватила у цій проблемі її. Хоча якщо якась провина Києва в цьому конфлікті з Варшавою і була, то, будемо відвертими, мінімальна.

Далі – більше. На День незалежності Польщі та сама частина українців не просто дякувала Польщі і полякам за допомогу, а й вибачалася за свою владу, зокрема за зерновий скандал. А якщо розібратися, то вибачатися перед нами мали б поляки. І, мабуть, притомна частина польського суспільства це так чи інакше зробила. Бо, цілком очевидно, той скандал у своїх електоральних цілях спровокувала правляча тоді і досі правопопулістська партія «Право і справедливість». Скандал їй, як виявилося, не допоміг, а, можливо, навіть відгриз кілька відсотків і місць у Сеймі та Сенаті, але це вже інша історія, з якою розбиратися самим полякам.

Для нас же важливо ось що. Українці, яких нарешті поступово відучили від життя у форматі «братніх народів», тільки-тільки відвернулися від Сходу – і, побачивши великий західний світ, вирішили інтегруватися в нього за тим же принципом. Принципом «братніх народів». Що, по-перше, неправильно навіть з формальної точки зору, бо ж ідеться зовсім не про народи чи навіть нації, а про країни. Україні допомагають не певні західні народи, а західні країни. А по-друге, уся ця «братність» – це лише вигадка радянської пропаганди. З однієї простої причини: у кожної країни є свої особисті інтереси.

І рано чи пізно ці інтереси можуть перетнутися з інтересами її сусідів, а згодом – розійтися. І це так чи інакше викличе конфлікт. Скажімо, українці уже майже забули, але до певного моменту в нас була суперечка з Румунією. Забули, бо вона не була критичною, а розв’язали її цивілізовано, у суді (що було потрібно передусім самій Румунії для вступу в Євросоюз). Але це було. І в цьому немає нічого особливого, унікального і страшного. Багато країн мають ті чи інші конфлікти – територіальні, економічні, політичні, соціокультурні. І одне з головних завдань політиків – вирішувати їх максимально безболісно. Безболісно не для самих себе, не для власних рейтингів, а для своїх держав і суспільств у цих державах. Щоб, скажімо, якісь торговельні непорозуміння між Польщею і Україною не оберталися, м’яко кажучи, булінгом українців у Польщі. Або якісь конфлікти на рівні урядів України й Угорщини не завершилися погромами в Береговому – у чому Будапешт, звісно, тут же звинуватить Київ, не бажаючи розуміти, що сам активно доклався до цього.

Українцям пора подорослішати в геополітичному сенсі. І зрозуміти, що у світі між сусідніми (і не тільки) країнами можуть виникати різні проблеми. А в України цих проблем у майбутньому буде більше, ніж у середньостатистичних європейських країн. Хоча б тому, що заради членства в Євросоюзі нам доведеться піти на ті чи інші компроміси, причому не якісь там популістські мовні, як вимагає Угорщина, а реальні економічні. І навіть «великий друг України» Дональд Туск (лапки тут не тому, що це неправда, а через іронічність самої фрази) все одно відстоюватиме насамперед інтереси своєї держави. Звісно, зважаючи на те, що Україна – воююча чи поствоєнна країна, що їй треба допомогти, що посилення України, її економіки і безпеки, це теж в інтересах Польщі. Але насамперед в інтересах польського уряду – не її власні рейтинги, а комфорт, заможність і безпека власних громадян. І саме це польський уряд зобов’язаний буде відстоювати. Інакше навіщо тоді ці партії обиралися в Національні збори? Допомагати Україні? В України є своя влада, яка – за прикладом уряду Арсенія Яценюка, який пожертвував своїм політичним майбутнім і вже ніколи не матиме жодної високої політичної посади – має думати про власну країну і власне суспільство. Не про рейтинги і майбутні вибори, як учорашня польська і нинішня українська влади, а про країну.

Тож яка Польща в цій ситуації – справжня? Який Моравецький був справжнім – той, який заявляв про підтримку України, чи той, який фактично сприяє блокуванню кордону? Та той, який дбає про власні інтереси. Про інтереси Польщі, польського суспільства – і про власну партію, чого вже кривити душею. А там і тоді, коли це не суперечить сказаному в попередньому реченні – й українським інтересам, бо це також вигідно Польщі. Вигода Польщі – ось у чому ключ польської прихильності до України і українців.

Українське ж суспільство має усвідомлювати, що попереду в нас непростий шлях у Європу. Шлях, який буде пов’язаний передусім не з власними реформами, це якраз досить нескладно зробити, за бажання і можливостей – а з вирішенням зовнішніх проблем. І для цього потрібно уже на перших повоєнних виборах обирати тих, хто не буде битися в істериках та влаштовувати політичні шоу, а важко, наполегливо і довго працюватимуть над тим, щоб з мінімальними втратами приєднатися до Європейського Союзу. І там надалі займатимуться ціннісною, а не популістською політичною діяльністю. Щоб не перетворитися на недавню Грецію чи нинішню Угорщину, яка (Угорщина) нахабно використовує своє право вето, ніби не розуміючи, що саме так вона рано чи пізно доведе очільників ЄС та сусідів по Унії до заміни цього механізму на зручніший для боротьби з популістами та пропутінськими політиками. І тоді тій же Угорщині доведеться довго вибачатися за період орбанізму і буквально випрошувати милості у Брюсселі. Бо якщо економіка Великої Британії після Brexit’у отримала удар, навіть серйозніший, ніж очікувалося, то що говорити про маленьку Угорщину…

Втім, Україні ще рано думати про те, як не стати Угорщиною в ЄС – тут би хоча б вступити до цієї європейської спільноти. А для цього нам доведеться пережити цілу низку «воєн», зокрема, і судових з тими, хто ще вчора здавався «братніми народами». І дуже важливо, щоб цей процес не супроводжувався масовим розчаруванням наївних українців, які через радянську пропагандистську спадщину досі вірять у геополітичні казочки.