Якось я записав: «А може, я казкар?» – Петріашвілі

– Батько помер, коли мені було 16 років, але залишилася мама, і я не відчував себе сиротою. А коли мама померла – мені було 45 років – я раптом відчув, що я дитина і що став сиротою.

Нагода зустрітися зі справжнім казкарем трапляється нечасто. А тим паче - з казкарем, який є і режисером, і актором, і письменником, і політиком-вигнанцем, який вже 17 років живе в Україні, будучи змушеним покинути свою батьківщину - Грузію. Але нагоди таки трапляються.

Представник Звіада Гамсахурдії в Україні і казкар Гурам Петріашвілі завітав до Львова на «Форум видавців - дітям» на запрошення Видавництва Старого Лева. У ньому, власне, й вийшов збірник казок «Чудеса маленького міста», який видавництво та автор презентували у Львові під час форуму. Що найдужче вразило мене в авторові, крім, звичайно, його казок (прочитавши «Метелики і піаніно», відразу ж вирішила зробити з казкарем інтерв'ю), - це його автограф-сесія у Львові: Гурам Петріашвілі з повагою і увагою підписав книжку кожній дитині чи дорослому, кожному обов'язково намалював сонечко і ще якесь звірятко, часто динозаврика або ж равлика. Така автограф-сесія, звісно ж, «затягнулася», але Гурам Петріашвілі без вагань погодився дати ексклюзивне інтерв'ю ZAXID.NET, де розповів не лише про казки, кіно і українську та грузинську культури, а й про політику.

- Про що ви написали першу казку і як взагалі склалося, що ви почали писати казки?

- Я почав з того, що писав вірші. Коли мені було 23 роки, я на 4 курсі університету послухав лекцію професора Міхеїла Квеселаві, він потім став моїм духовним батьком у літературі і мистецтві. Я почав писати вірші, а потім написав критичну статтю, другу, вона мала таку дуже скандальну історію. Потім написав ще - і став поетом та критиком. Казки почав писати 1970-го. У мене є такий записник, куди я занотовую, якщо мені щось гарне приходить у голову у транспорті чи на вулиці, і ось десь за 3-4 роки до сімдесятого я записав: «А може, я казкар?». 6 грудня 1969 року народилася моя перша донька Оліко. Я помітив тоді, що змінився якось, що став, може, більш серйозною людиною. І гратися з нею для мене стало, може, навіть найголовнішою справою. І ось одного разу, їй було вже десь 6 місяців, я бавився з нею і називав її різними лагідними іменами, як-от «ти мій горобець». Раптом я назвав її «ти мій динозаврик», і мені сподобалося це слово. Тієї ночі я написав свою першу казку. Потім вже другу, третю. Ось так я почав писати казки. Через свою доньку.

- Ваші казки такі ліричні і філософські, для кого вони більше написані - для дітей чи дорослих?

- От коли я писав вірші, я точно знав, що вони не для дітей. Так само критика і публіцистика. А коли я пишу казки, то роблю це і для дітей, і для тих дорослих, що в душі залишилися дітьми. Діти такі ж розумні, як і дорослі, ми відрізняємося тільки тим, що в дорослих є життєвий досвід. У них іноді і почуття, і серце навіть більші, ніж у дорослих. Дорослі втрачають деколи і совість, і поетичне бачення світу.

- А ви отримували якісь надзвичайні відгуки від дітей про свої твори?

- У Грузії мені колись дитина написала: «Дядьку Гураме, коли я читаю ваші казки, я щаслива, і мені хочеться вийти надвір і посадити саджанець». Ось такий був перший відгук, а тоді вже було і багато інших, і від дорослих теж, особливо від жінок. Це мені сильно подобалося, бо жінка - матір, і якщо матір любить мої казки, це значить, що вона читатиме їх своїм дітям і знає, що вони їм сподобаються.

- Які ваші враження від Львова і від «Форуму видавців - дітям», що вам найбільше сподобалося?

- Сподобалося, що після того, як я розповідав дітям, вони самі потім підійшли до мене, щось питали, а хтось мені побажав всього найкращого. Діти завжди діти - всі діти гарні, а з них дехто виростає гарним, а дехто - поганим, але таке життя.

Львів я бачив теж років 6-7 тому, я тоді був у Львові один день, мені тут сподобалося. Львів є справжнє, таке красиве дуже місто. А зараз я три дні був у Львові, придивився до львів'ян, і мені вони дуже сподобалися. Тут спокійно, нема галасу, всі ввічливі, доброзичливі. Я навіть спланував, що як колись у мене будуть гроші, я би приїхав і пожив у Львові кілька місяців.

- А в яких містах ви жили в Україні і яке з них вам найбільше запам'яталося, стало близьким?

- Кілька років я жив у Чернігові, майже рік - у Чернівцях, коли почав казки писати. Моя дружина тоді вчилася у цьому місті, а я працював там телеоператором. Жив там доволі довго. Взагалі я людина нетранспортабельна, я мандрувати не дуже люблю, але коли потрапляю в інше місто, воно мені подобається, просто дорога мене стомлює. І тому я небагато міст знаю в Україні.

- У Чернівцях ви були знайомі з Володимиром Івасюком, можете поділитися спогадами про нього?

- Коли я їхав у Чернівці, то, звичайно, мав намір познайомитися з Івасюком, бо до того у Грузії, у своєму селі чув, що грузини співали іноземну пісню. Ця пісня - думаю, в цілому Союзі тоді її співали, - це «Червона рута». Я хотів познайомитися з її геніальним автором - і познайомився. Не скажу, звичайно, що ми були такі друзі-нерозлийвода, але ми були в дуже добрих стосунках. Тоді, коли я був у Чернівцях, він написав вже другу геніальну пісню, - «Водограй». І я написав - тоді не було такого поняття як кліп - сценарій фільму, в основі якого була ця пісня. Ми мали поїхати на Черемош і там знімати, але не знайшли грошей. Бо це треба було знімати на кіноплівку, а кіноплівка завжди і зараз коштує дуже багато. У мене залишився цей сценарій, який дуже сподобався Володимиру.

Він був справжнім, дуже справжнім, він знав ціну собі, але ніколи не ставився зверхньо до людей, а був дуже товариським, з гумором, любив усміхатися. І, звичайно, я не повірив, що він повісився. Звичайно, це була акція КДБ, я дуже сумував за ним.

- Чи стала Україна для вас другою батьківщиною? Чи хотіли б Ви, за можливості, повернутися у Грузію?

- Перше запитання мені ставлять надзвичайно часто, і ось що я скажу: я людина вірна і вважаю, що другої батьківщини не може бути. Батьківщина одна, як мати, як батько, як Бог. Жодна країна у світі не може стати батьківщиною для мене. Є такі люди, які мають кілька батьківщин, як, наприклад, кілька громадянств має Тамара Гвердцітелі - вона громадянка Грузії, Ізраїлю, Росії, зараз, мабуть, стане і громадянкою України. Я так не можу. Я вже 17 років тут, але не змінив громадянства. Я громадянин Грузії. Україну дуже люблю, люблю вашу культуру, знаю її, як може знати іноземець, вивчив вашу мову, у Чернігові відзняв понад 50 передач про українську культуру і її діячів - про Шевченка і про Коцюбинського, але другої батьківщини не може бути. Я поділяю всі наміри і прагнення українців, але я грузин і завжди залишусь грузином.

- Але дружина ваша - українка. Діти, певно, знають українську мову.

- Старша знає грузинську, а молодша вчилася тут, в університеті Шевченка у Києві. Вона знає і грузинську мову, і українську, знає також російську, англійську й арабську. А старша живе в Грузії, то, певно, вже забула українську. Вони вважають себе грузинками, і головне, щоб вони знали грузинську мову. Розчарую ваших читачів, але я люблю правду казати, тому не скажу, що це моя друга батьківщина, і я вже не розрізняю, чи я грузин, чи українець. Ні. Я завжди грузин.

- Розкажіть, як з'явилася ідея книжки «Чудеса маленького міста», як відбувалася співпраця з перекладачами, з видавництвом?

- Я пропонував одному видавництву, але там не вийшло. П'ять із цих казок вже виходили у видавництві «Веселка». Там вона ілюстрована була, ця книжка, у фарбах.  Потім мені Іван Андрусяк порадив запропонувати Видавництву Старого Лева. Він сказав Мар'яні Савці, що у мене гарні казки, і я їй надіслав емейлом, а вона відповіла, що дуже гарні казки і вона хоче видати цю книжку. Деякі з них уже були давніше перекладені, а решту, коли ми з Мар'яною вибрали, які казки видавати, я запропонував своїм друзям - і вони переклали. Книжка дуже мені подобається, тому що вона вдалася така цілісна, дуже добре зробила ілюстрації художниця Марина Шутурма. У мене виникла така ідея, щоб на форзаці малювати квіти і метеликів, а Марина Шутурма дуже гарно придумала, намалювавши між цими квітами і метеликами того бегемота, що літає. Гарну передмову написав Іван Андрусяк. Там же його вірш, що він присвятив мені, і там він про себе говорить, і про мене, і про того бегемота, що літає.

Коли вже все було готове, я зрозумів, що у книзі потрібен ще мій портрет, теж чорно-білий. У мене є друг, дуже вмілий художник Петро Ганжа. На жаль, його в Україні не так добре знають, як він того заслуговує, а він дуже талановитий художник. От нещодавно, 17 квітня, напередодні Паски, у Грузії, в літературному журналі надрукували мої вірші, а на обкладинці - мій портрет, але вже у фарбах, кольоровий портрет, який зробив Петро Ганжа. У житті я, може, не дотягую до казкаря, але там, на портреті, я схожий на справжнього казкаря.

- Яка зараз культурна ситуація на вашій батьківщині, у Грузії?

- Ця влада у Грузії кретинська зовсім. І це почалося не зараз, з Саакашвілі, а це Шеварнадзе влаштував нам путч, це він був керівником путчу. Він був конкретним організатором, а взагалі його нам влаштував Буш-старший. Наприклад, Єльцин взагалі був його рабом, він продав усю Росію. А Путін підняв Росію. І якби не Путін, зараз Червоною площею ходили б американські піхотинці. І Єльцин дав наказ - зробити путч у Грузії. Прийшов Шеварнадзе і віддав все майно Грузії у руки кільком людям. А інші люди в Грузії - бідні-бідні. Ви навіть собі не уявляєте, які вони бідні. Було навіть таке, що у висотних будинках на балконах палили дерева, рубали на вулицях і палили, щоб грітися. Але Шеварнадзе не міг, тому що він народився і виріс в Грузії, прямо виконувати накази глобалістів, Америки, масонів, щоб знищити грузинську культуру, не міг, тому що у нього дуже багато знайомих письменників, режисерів. І він не міг їх знищувати. А коли прийшов цей дебіл - так і напишіть «дебіл» - Саакашвілі, він не знає грузинської мови, погано знає дуже, і він навіть не знає, не читав наших великих класиків, ні сучасної літератури, він працює на те, щоб знищити грузинську культуру, освіту, науку.

- Якщо порівнювати ситуацію в Грузії і в Україні, чи Ющенка теж може чекати така доля, як Саакашвілі?

- Знаєте, я ніколи не висловлююся нетактовно ні про Україну, ні про українців. Але ви самі знаєте, який з Ющенка президент: і його, і Саакашвілі призначили з Америки, це Буш-молодший призначив. Не було ніякої ні трояндової революції, ні помаранчевої. Народ просто використали. Народ, він відвертим був - і наш, і ваш, але їх використали, їхні гарні мрії, сподівання використали. І призначили у вас цього, у нас - того. Але вам трошечки пощастило - бо він українець, ваш президент, він українець по нутру, по вихованню. Неможливо, щоб людина виховувалася в селі і не стала українцем чи грузином. А цей Саакашвілі ніколи нічого не бачив у житті, крім проспекту, де він народився. Як робиться хліб - він думає, що хліб росте на деревах - на одних батони, на других - грузинський і так далі. Він нічого не знає про Грузію, він плутає наших поетів, грузинська державність вже має три з половиною тисячі років, а він сказав - ви уявіть собі! - що історія Грузії починається зараз. Яким треба бути нахабним кретином, щоб таке сказати - що історія Грузії починається зараз. Він хоче зробити з Грузії Америку, але з грузина американця зробити не можна. А він думає, що зробить. І, звичайно, його ганебно проженуть. Він робить усе для того, щоб із нього живого здерли шкуру, бо він дегенерат.

А Ющенко, звичайно, не такий, він людина освічена, ніякого порівняння. Їх парою зробили американці. Думаю, це Буш їм наказав, щоб вони стали кумами. Можна Ющенка любити чи не любити, але це людина, а той - це чи віслюк, чи геєна, чи що завгодно, але не людина. Це жах, це жахливо просто, і є в нього своє оточення, банда. Біля Ющенка теж нечесні люди крутяться в оточенні, але він не робить банди, він м'яка людина. А той ще жорстокий, він любить убивати. І багатьох людей, зокрема мого друга, прекрасного науковця, який написав багато книг, - Гурама Шарадзе - його вбили просто на вулиці. Це не було без волі влади, бо його вбили вдень, в 12-й годині. Так просто, якби не було на це згоди влади, його б не убили.

- Ви вже 17 років живете в Україні, що в українській культурі стало вам близьким?

- Близьким стало все, що є талановите, що є гарне, враження від того, що у вас багато дуже пісень, те, що українки дуже люблять квіти, люблять, щоб у них в хаті було чисто, як у музеї. Звичайно, я люблю ваших поетів, починаючи не з Тараса Шевченка, а з «Енеїди» Котляревського. Котляревського я ставлю на один рівень із Шевченком. Його треба поважати так само, як і Шевченка, тоді у вашій літературі було б два крила - крило Шевченка - це пафос, а крило Котляревського - це гумор. І, звичайно, Лесю Українку, Івана Франка як можна не любити. Особливо я люблю вашого геніального перекладача - Миколу Лукаша. Люблю вашого Анатолія Солов'яненка, Ніну Матвієко, вашого Івана Миколайчука. І Леоніда Бикова - це теж геніальний актор, і Бенюка, і Хостікоєва люблю. У вас було велике київське «Динамо» на чолі з Лобановським, коли там грали Блохін, Буряк, Веремеєв. Андрія Шевченка не люблю, він не українець по свідомості і як особистість бездарний, а бездарності не люблю.

Хай там у редакції ніхто не додасть, що я люблю Параджанова. Я його не люблю, бо він є гомосексуаліст і ворог Грузії. Він ворог Грузії, він прямо сказав у журналі «Огоньок» в інтерв'ю, що у Тбілісі ніколи не було грузинської культури. Мерзота! Ще наприкінці 50-х років був живий геніальний Галактіон Табідзе, поет Георгій Леонідзе, поет Константіне Гамсахурдіа... важко перерахувати всіх зірок грузинської культури: Піросмані, Давід Какабадзе, Гамлет Гонашвілі, Серго Закаріядзе, Сесілія Такаїшвілі, Нодар Думбадзе.

- Розкажіть трохи про свою роботу в кіно - акторську, режисерську.

- Я зняв тільки два фільми, є в мене ще гарний фільм-дипломний, я його дуже люблю. Там граємо я і мій друг, 15-хвилинний фільм - і весь час сміх лунає у залі. Ну, як кінорежисер я не скажу, що я хтось, як казкар я заслуговую на п'ятірку з плюсом, як актор - на п'ятірку, в мене багато ролей і сім із них - головні. Але як кінорежисер я, мабуть, на трійку з плюсом заслуговую. Я грав дуже знакові ролі. В одному фільмі людину, яка збирає печаль людей, щоб донести її Бога, в іншому - в ситуації облоги міста граю чоловіка, який мав вивести звідти дітей, а потім обернувся у бік міста, а воно все у вогні, і у нього розірвалося серце. Навіть грав полковника КДБ, грати треба вміти всі ролі. І тут в Україні знявся в трьох фільмах - у продовженні «Роксолани» грав турецького суддю.

- Звідки образ метеликів у ваших казках - у «Метеликах і піаніно», наприклад.

- О, ви читали її, а це одна з моїх улюблених казок, бо це по суті казка про маму. А маму свою я дуже люблю. 22 роки тому вона померла. Батько помер, коли мені було 16 років, але залишилась мама, і я не відчував себе сиротою. А коли померла мама - мені було 45 років - я раптом відчув, що я дитина і що став сиротою.

Взагалі все гарне, що є у моїх казках, все йде від якихось грузинських народних казок, а в нас там часто є чи ластівки, чи метелики. В Акакія Церетелі є світлячок в пісні, а в іншій пісні сказано: «Метелик барвистий, ти літаєш повільно». Звідки метелики у мене? Мабуть, від Акакія Церетелі, це ніби й не навмисно, але звідти метелики приходять у мою казку. Дуже різні у мене сюжети. Все йде від того, що мене вразило в дитинстві - і слон, і бегемот, і кит. А дитинство у мене було справжнє. Я не ходив ні в які гуртки. Я був сам, моїх щоденників не перевіряли, і я був відмінником. Як не знав, не вивчив, то не викручувався, а мені ставили двійку, і в мене у щоденнику були п'ятірки і двійки... В мене було справжнє дитинство.

- А образ квітів, які можна принести зі сну, звідки він?

- А це з моїх віршів. Одного разу я написав вірша, який закінчувався так: «Жінки стоять і продають собі квіти». Я собі уявляв, що це відбувалося у Чернівцях, і я стояв весь день і думав, чому, якщо жінки зривають ці квіти у сні, чому вони їх продають. А потім через кілька років з'явився образ хлопчика, який приносив квіти зі сну. Це не просто сказати, що і звідки приходить, видно, у мене таки є талант.

- Як ваші діти і внуки сприймають ваші твори?

- Звичайно, вони знають мої казки, вони мене люблять, бо я їх любив і виховував так, як мене виховували батьки, довіряв і давав їм свободу. У мене принцип такий - кого полюбить моя донька, того і я любитиму. Я дуже люблю моїх доньок і взагалі вважаю, що найкращі мої два твори - це мої доньки, і я їх люблю - Оліко й Іріне.