Є люди – неначе дерева. Богдан Ваврик

От так непомітно минули три роки з того сумного дня, як не стало непересічного львівського актора Богдана Ваврика. Його високу статуру, лагідний погляд та м’яко приглушений голос пам’ятають юні театрали кількох поколінь.

Є люди – неначе дерева: біля них легко дихається. Біля них легко мріється, легко співається, біля них відроджується втрачена у життєвих негараздах здатність любити.  З ними  можна й мовчки спілкуватися. Є люди – наче дерева: стійкість до деформацій у них заразлива, біля них доцільніше бути самим собою. Є люди – неначе дерева, хіба що така відміна: біля них і в тіні сонячно. Є люди – неначе дерева: обпалені вогнем життєвих гроз, січені злобою й неправдою, вони все ж тягнуться вітами в небо, прагнуть сягнути сонця.

Це я пишу – а думаю про конкретну людину, наче геть не звитяжця і не героя, людину, якої вже немає поміж нас – і це відчувається незвичним опустінням твоєї душі.

Таким для мене був Богдан Ваврик, довголітній актор Першого дитячого театру. Не знаю, чи він коли грав ролі героїв – йому чомусь більше вдавалося відтворювати образи й характери малопримітні, зачаєні в собі, згорьовані й обділені життям. У грі – жодної ефектації, жодного надриву, про нинішні істеричні витівки та крики марно й говорити.

Ми з ним зійшлися за звичаєвих обставин: він грав у виставах за моїми п’єсами. Я не маю претензій на ранг примітного драматурга, та глядач знає і без мене, що у Львові таких немає. Проте кілька моїх оригінальних п’єс та інсценівок і стільки ж перекладів було поставлено саме в цьому театрі. І фактично у кожній із вистав знаходилася роль для Богдана Ваврика – в “Довбушевому топірці”, “Червоній хустині”, “Томі Сойєрі”, “Смарагдовому місті” чи ще в якійсь. Він був настільки на своєму місці, що й запримітити було непросто: так має бути, і все, і немає про що говорити. Але ми все-таки розговорилися під час постановки вистави “Дві Іванки”, де саме Богданові випала роль не те що примітного, але наділеного правом вершити справедливий суд персонажа. Там доля міняє місцями двох дівчаток, двох Іванок – з багацької і вбогої родини. Простір для фантазій був практично необмеженим – і головна героїня цим повноправно скористалася.

Герой Ваврика виходить із правічних сентенцій, де природа домінує, де одвічне і звичаєве стає визначальним.

Але ж – як повестися іншим, як довести до справедливого фіналу цю вибагливу історію. Богдан Ваврик вирішив порадитися зі мною. То було приблизно так: я собі визначив таку-от лінію із такими-от пунктами піднесення і притишення – а яка думка автора?  Я не мав такої звички бути судією не на своїй садибі, щось там сказав, врешті, але, вже бачачи його на репетиції, схвалив обрану лінію. Потім ми зійшлися за кавою, здибалися знову – вже без дискусій про роль, а просто так. І невдовзі зауважив про себе: мені добре із цією людиною!

Тоді ми не розпитували один одного, не говорили про моє чи його минуле, життєві шляхи. Аж ось тепер мені потрапила до рук його сповідь із дитячих літ – і я майже що вжахнувся: які ж то випробування випадали на вразливі незміцнілі душі дітей галицьких інтелігентів, а священиків насамперед. Я зацитую бодай дещо з того.

“Було то 24 липня 1948 року, на восьмому році мого життя. Після Служби Божої, яку відправляв мій тато, що був парохом у Чорнушовичах, ми всі поверталися додому. Але що це? Ще здалеку на підході до плебанії ми почули веселі, радісні голоси. То приїхали мої сестри, які навчалися у Львові, а з ними й ляльковий театр. Яка радість і втіха!..”

Ставили “Івасика-Телесика” – і це було чи не єдиним світлим променем у тих спогадах. Далі ось таке, вже із грудня того ж року:

“Десь о четвертій пополудні на наше подвір’я в’їхало дві вантажні машини зі солдатами червонопогонниками... Гурму сільських жінок, що прийшли поспівчувати нашому горю,  облавники-енкаведисти поклали на сиру холодну землю і так під дулами автоматів протримали аж до ночі...”

А зранку – наче грім  на молоду пагінь – мамине: “Вдосвіта забрали тата...”

Батько Богдана, священик Омелян Ваврик, котрий був ще й лікарем-зцілителем для парафіян, відмовлявся змінювати свою віру, переходити служити московській церкві.

Через кілька днів забрали й матір.

Сестри забирають Богдана до Львова – вони вчилися у консерваторії, грали на бандурах, і вже виступали...  Богдан Ваврик пізніше розповідав, що не міг пригадати, де вони жили. А от як продавав якісь картинки на Краківському ринку, щоб хоч щось мати для прожиття – те не забулося.

За рік прийшло повідомлення, що батьків засудили до страти, але замінили на 25 років заслання.

“Чекаючи сестер, що пішли на радіозапис у студію радіокомітету, я варив картоплю. Сестри прийшли голодні, змучені, і ми відразу сіли вечеряти. І раптом стук у двері. В кімнату ввійшло п’ять чекістів-офіцерів... “Собирайтесь! Внизу ждьот машина!..

Сестри похапцем почали пакувати  речі і їжу в клуночки і торби. Взяли бандури, і ми вийшли, позалізали в кузов вантажівки і нас кудись повезли...”

Кудись – це аж у Хабаровський край, більш як місячна дорога в перемороженому ешелоні. А далі:

“Як ми жили в тих бараках, я не пам’ятаю, бо захворів на тиф... Розказували мені потім, що ніби, прокинувшися від сорокаградусної температури, я почав кликати сестру Терезу. Почувши мій голос, сестра,  яка так само була хвора на тиф, встала на ноги і крикнула: “Люди, дайте води!..”

Прийшла старша сестра Лілі-Марія і почула: “Забірайте своєго братіка... Нікакіх надежд... полная анемія... разве что усіленное пітаніе: куріниє бульйони, яйца, сметана... Бог єго знает, может і виживєт...”

Вистава "Дві сім'ї" (1969)

Вони виживали, бо боролися за життя. Навіть після смерті батьків, молодшої сестри. Старша сестра вступила до Хабаровської консерваторії, Богдан пішов до школи. І поряд із тим: “Я зненавидів карателів, НКВД, конвойних, всіх, хто носив зброю. Втікав у тайгу, щоб нікого не бачити, падав на землю, гриз її, дер пальцями, дико кричав до втрати притомності...”

А тайга придивлялася, приймаючи і не приймаючи дитинний безум.

Невдовзі дозволили отримати паспорт – до повноліття дожив засланцем, дитиною “ворогів народу”. Прийшов дозвіл повернутися на батьківщину...

Та ні, він не поет – проте на все життя зберіг написані тоді вірші з такими-от рядками:

                        До стін твоїх, о Ненько,

                        Приходимо з мольбами,

                        І просимо щиренько

                        Опікуйся все нами,

                        Щоб горе нас минало

                        І люта хуртовина...

У Львові віднайшлися сили боротися за хоч якесь місце у житті, вчитися, знайти дорогу до театру.

Ми згадували вже про звірячий оскал життя – Богданові в дитячому театрі привелося грати, вовків і ведмедів, ще якихось хижаків. Але вони в нього не мали хижацького норову: вона випромінювали щиру ласку на втіху дітям, вчили добру  і милосердю, вчили  випромінювати озон – щоб на людям легше дихалося!