Юрій Іздрик: Здатність писати – це радість в собі

- Я навчився виходити в простори, де мешкає моє справжнє і кілька уявних “я”, виявив, що в тих просторах є не лише темні печери й затхлі пивниці, — як видавалося раніше, — а й полуничні галявини форева. Вчуся додумувати думки до кінця — презабавна штука, яку чомусь рідко хто практикує. І мені набридло торгувати лайном — цим і так займаються всі довкола.

Пропонуємо увазі читачів ZAXID.NET інтерв’ю з Юрієм Іздриком, письменником, митцем, чиї тексти і творчі експерименти чим раз стають усе витонченішими й місткішими, допомагають гостріше відчувати життя і виходити за межі тривіальної дійсності.

- Ваше «ТАКЕ» зовсім інше, ніж книги давнішого періоду. Власне у «ТАКЕ» дуже багато енергії світла, вона заряджає, книга променить. Пригадую собі «АМ ТМ», книжку, яка просто довбить мозок. Ну так вона для того й призначена. І можна змагати себе через ваш текст до третьої сторінки, в окремому кавалку, чи взагалі не попуститися й після неї, це вже кому як відміряно. А все-таки, чи перейшов Юрій Іздрик справжній, Юрій Іздрик уявний, певну ріку, вимір чи час, що зробив «ТАКЕ»? Ви врешті вийшли у інший вимір?

- Я вийшов — (далі пафосно й метафорично) — на інший рівень керування хімією власного мозку. Навчився виходити в простори, де мешкає моє справжнє і кілька уявних “я”, виявив, що в тих просторах є не лише темні печери й затхлі пивниці, — як видавалося раніше, — а й полуничні галявини форева. Вчуся додумувати думки до кінця — презабавна штука, яку чомусь рідко хто практикує. І мені набридло торгувати лайном — цим і так займаються всі довкола. Якось так.

- Чи маєте/-ли ви страхи, і як ви їх поборюєте? Уявою, дією, письмом?

- Страхи, сподіваюся, залишилися в минулому. Поборюю невротичні звички. А здатність писати, яка трапляється не так часто, як хотілося б, — це не інструмент для чогось, це — радість в собі. Ну, як дар Божий, яким вона насправді і є.

- Чи є для Юрія Іздрика допінг, з яким він не розлучиться? Який?

- Час від часу мені потрібна людська увага, любов, захоплення. Я марнославний — вай нот? — тоді я виповзаю на публіку: на сцену, в блогосферу, в галерею — куди ближче, пожинаю плоди уваги, пожираю любов і захоплення, — і знову надовго заповзаю в нору.

- У сучасній українській літературі уваги Людині достатньо? Чи достатньо місця в найновішій українській літературі Любові (не маю на увазі 100-відсоткові жіночі романи)?

- І Людині, і Любові — всюди достатньо місця, адже і та, і та трапляється вкрай рідко. Зате краса підстерігає нас на кожному кроці. Навіть у стовідсотково жіночих романах.

- Якими б категоріями ви охарактеризували розвиток української літератури (процесу) в останнє десятиллітя? Чи є це заповнення білих плям, революційні еволюції в terra incognita, виписування, вишколювання? Чи маєте відчуття, що після творення письменниками тепер, у майбутньому за ними можливі «течії», «школи»?

- Не знаю. Давно не цікавився літературою, понадто українською. Не знаю. Що мене обходить література? Я от шукаю рецепти ненапряжного життя.

- Якось чи то жартома, чи всерйоз Ви зізналися, що страшенно заздрите Андруховичу (за його успіхи, пошанівок, притягальну силу тощо). Чи це почуття ще присутнє у Вашому серці, і чи спонукає вас до змагання з Андруховичем?

- Мабуть, оте “якось” було давненько. Ні, я не заздрю Юркові. Я маю шалений респект до нього, до його творчості, до того, як він вибудував своє життя кар’єру, як він береже свою репутацію. Все це є. Але заздрості — ані децла. Мені взагалі здається, що можна заздрити моєму способу життя. Себто, можна, але не варто.

- Ви живете у Калуші, а не Львові, чи Франківську, чи Києві, чому: маленькі міста мають іншу композицію часопростору? Які міста/місця сприяють творенню?

- Я живу в Калуші, бо тут мій дім. Але я вмію будувати собі тимчасові доми там, де перебуваю. Та кожен із нас в чужому місті створює довкола себе приватний, інтимний простір — просто більшість робить це інтуїтивно, а я намагаюся робити це усвідомлено, конструювати максимально комфортний і захищений кокон.

- Ви молодієте від молоді, яка з вами працює, спілкується? (Був тривалий період «Четверга», за який вам, мабуть, довелося прочитати тисячі текстів юних, у «Drumт иатрі» є Юрій Іздрик і Грицько Семенчук).

- Я не молодію. Я просто не старію. Сам по собі. Молодь тут ні до чого.

- Теперішня молодь на позір дуже самобутня, чи бачити достатній потенціал, щоб самобутність реалізувалася. Маю на увазі, чи витворюються добре самоідентифіковані індивіди, які крім Духу Часу, несуть у майбутнє і нерозмінні цінності, дають нагоду тяглості культури?

- Завернуте запитання. Я бачу довкола серед молодих купу людей з хворим “его”. І загрозлива кількість просто хворих на голову. Такі спостереження.

- Перехід до нових технологій, наприклад від друкованого журналу до ЖЖ, і etc-etc-etc, був легким? От знаю кілька музик (широко відомих у доволі вузьких колах), які дуже довго довишукували у всяких post- і new- інструментальних течіях, похідних року, і створювали ще довкола цього мотиваційний дискурс, а потім дуже стрімким карколомним вибриком перекинулися в електронну експериментальну музику. А у Вас як було?

- Я консервативний і лінивий. Мені все нове дається непросто. І від старого відмовляюся важко.

- Ваш «Четвер» користувався неабиякою популярністю, хоч і видавався нерегулярно. Чи є сенс видавати такий часопис нині? Можливо якусь інтерактивну Інтернет-версію?

- Є сенс видавати. Нема драйву робити. От зараз роблю свою ілюстровану книжку. За принципом “Четверга”. Відриваюся.

- «Drumтиатр» - справді атракцій сучасна штука. Що це для вас: розвага, можливість бути з людьми, які самовільно легко включаються у такі дійства, чи, можливо, й акти безпосереднього творення?

- «Drumтиатр» — це джаз. Це кайф. Це суцільний джем.

- Із виступів «Drumтиатру» який найбільш вдалий, у сенсі, що публіка не кліпала здивовано очима від початку до аплодисментів, а дивувала й вас?

- Останній, у франківській “Мармуляді”. Публіка відірвалася грамотно, і ми, як то кажуть, “качали нехіло”. От 2-го червня збираємось підкорити Київ. Граємо в Салліван-рум.

- Чи можете назвати гурт, проект, формацію, з якими би «Drumтиатр» міг/хотів би влаштувати своєрідні змагання?

- “Портісхед”, “Мессів аттак”, “Молоко”.

- Чи були виступи «Drumтиатру» за кордоном, чи запрошують, чи плануєте таке?

- Запрошують, але позаяк я вже третій рік принципово не приймаю закордонних запрошень, то не їздимо.

- Чи може «Drumтиатр» еволюціонувати у театр?

- Дайте грошей — еволюціонуємо хоч у цирк.

-   В Україні зароджується фестивальний рух, звісно можна сперечатися, чи вперше, але чи бачите певні риси, які справді тішать, надихають. Фестивалів треба більше чи кращих?

- Треба більше різних. Чим більше буде різних, тим більше буде хороших.

- Чи збираєтеся потішити ближчим часом новим текстом? Спершу в мережі?

- Завжди збираюсь, нє всєгда гатоу. Про тексти і їхні приходи я вже говорив. Див. вище.

Довідка ZAXID. NET

Юрій Романович Іздрик (16 серпня 1962, Калуш) — прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер», активний учасник DrumТиатру, проекту - симбіозу музики, літератури, театру і відео. Живе і працює у Калуші.

Проза: «Острів Крк» (1993), «Воццек» (1997), «Подвійний Леон» (2000), «Інший формат: Юрко Іздрик» (2003), «AMTM» (Львів: Кальварія, 2004), «3:1» — це «Острів Крк», «Воццек» і «Подвійний Леон» (2009), «ТАКЕ» (2009).

Есеїстика : Флешка (2007) , Флешка — 2gb (2009) .

Переклади : Чеслав Мілош «Родинна Європа», разом із Лідією Стефановською (Літопис, 2007)

Редагування : Анджей Стасюк «Дорогою на Бабадаг» (Критика, 2006).