З чернеткою дисертації - через кордон

Щоб поїхати до таємничої граційної Праги, я мушу, о Боже, подати довідку про те, що… не хвора на сифіліс чи СНІД?! Найцікавіше, що цю всю процедуру ми проходимо тоді, коли польська влада щохвилини апелює до наших європерспектив.

Тиждень тому знайомому астрофізику брутально відмовили у "спрощеній процедурі" отримання візи, пославши його, у прямому значенні слова, до півкілометрової черги. Того ж дня, тремтячи від обурення і приниження після розмови з польським охоронцем, він подзвонив до Ягеллонського університету й відмовився від участі у міжнародному науковому проекті. Але польський співрозмовник наполегливо просив про участь. Тож для отримання польської візи приятелю довелося стати в чергу... о пів на четверту ночі. Зробив він це тільки з поваги до польського колеги. 

Завтра вранці документи й прохання про перетин польського кордону подаватиму я. Окрім письмової анкети на двох сторінках, ксерокопій паспорта, фотографії, посвідчення про те, що я справді журналіст, мій редактор також складе мені офіційний папір про те, що у країну Шенгену я їду саме для того, щоб записати інтерв'ю, до прикладу,  з Яцеком Жаковскім, підтвердить, що термін моєї подорожі узгоджено з часом виходу газети, і жирним курсивом напише, що після повернення з Польщі я повернуся до своїх робочих обов'язків. Під час усної розмови з працівницею консульства у мене конче поцікавляться, за що, власне, я планую жити у сусідній країні, а також - в чиєму ліжку спатиму. Я доказуватиму і свою "культурну", і журналістську, і наукову належність, притягнувши зі собою папку з науковими статтями чи книжками. Розгортатиму їх, як віяло, перед вікном, і кричатиму через скло до поважної пані про мету, потребу і сенс свого візиту.

Ні, ні, боронь Боже, сказати тут, у це віконце, правду. Що для того, щоб оновитися внутрішньо, щоб написати кілька віршів і дочитати Парандовського, я спонтанно вирішила поїхати на озеро, до колеги, пожити у його приміському будинку серед садків. Погуляти столичною Старувкою, побувати в костелі Святої Анни. Енергетика Варшави, яку змінить краєвид Закопаного, - це, власне, те, на що маю настрій тепер. Я не робитиму жодних інтерв'ю насправді, бо хочу зараз дивитися у небо і сповільнено думати про життя. Але для того, щоб отримати цю можливість - у віконечку польського консуляту я мушу розповісти всю свою "культурну" біографію. Просто сісти у потяг і поїхати на вакації до друзів не маю жодного права. Між мною і ними - кордон, перетнути який можна тільки брехнею.

Бо для високих влад країн Шенгену, я, українка з чернеткою дисертації в долонях, чомусь менш "загрозлива", ніж сорок мільйонів моїх співгромадян, що, проте, зовсім, не означає, що більш бажана.

Але перш ніж мені дадуть хвилину на "самопрезентацію", від якої мене нудить, я мушу спочатку до цього "віконечка" підійти. Через чергу з восьмисот осіб, що почалася тут з третьої ночі. Або ж через... злегка схиливши направо голівку, усміхнено, попросити польського охоронця дозволу оминути її, посилаючись на  право спрощених процедур.  Отак зіграти перед ним милу дівчинку - стиснувши зуби, пройти повз все це швидко, без жодних думок, як проходиш повз сміттєзвалище...

Тут, у своїй країні, я журналіст і молодий науковець, а для їхньої - дослідник, зокрема, польської культури, мушу проходити таку бутафорію щокілька місяців. І я проходжу, правда, щоразу гостріше, і сильніше стискаючи зуби. Але кілька разів переступивши через власну гордість і самоповагу, якогось разу раптом відчуваю, як приливає кров до лиця. Мені так гостро болить ця галаслива черга з тисячі українців, які вже не можуть жити по-іншому, аніж щоразу їхати на заробітки й працювати на польське панство, і власна громадянська, соціальна, людська безпорадність, у яку я вкинута власною владою, як кошеня у відкритий люк, що мені аж тьмяніє в очах.

Хто з них усіх має хоч мінімальне право перевіряти мої наміри і бажання? А чи наміри всіх решта моїх громадян? І хто відповість нам за це мимовільне, але пекуче упокорення?

Щоб поїхати, скажімо, до таємничої граційної Праги я мушу, о Боже, подати довідку про те, що... не хвора на сифіліс чи СНІД?!

Найцікавіше, що цю всю неймовірну процедуру на "нижньому поверсі" ми проходимо тоді, коли польська влада щохвилини апелює до наших європейських перспектив.

Роками я переконую себе лиш в одному: імпотенція моєї влади, слабкість іміджу України, нездатність політичних "ієрархів" відстояти країну у світі, і відсутність їхньої поваги до власного народу не позбавить мене можливості власного розвитку, участі у конференціях і цікавих мені проектах, писанні текстів і розмовах з друзями під Tyskie. Я, як і тисяхі інших, заплющую очі на весь цей безкарний і важкий процес "видачі віз" тільки тому, що не вважаю за потрібне втрачати власну енергію на те, щоб воювати проти цього принизливого маскараду. Він-бо, цей карнавал, тут точно невипадково створений... І навіть якщо припустити, що його таємним режисером стали саме поляки, то українська влада зіграла тут просто центральну роль.

Ні, не в моєму характері терпіти це все безкінечно... Але і не моя воля змінити те,  що доступно сьогодні дипломатам і найвищій владній верхівці. І не тому, що вона так високо, а тому, що механізми впливу на політичну еліту у громадянському суспільстві - це, власне, тиск, здійснюваний, зокрема, журналістами на моральність їхніх  вчинків і рішень. Але на що тиснути нам, якщо апеляція до "аристократії духу", викликає у розтовстілих, отупілих українських чинуш тільки диявольський сміх... а серед інтелектуалів не відбувається при цьому жодного стійкого опору такій "владі".

Наше упокорення під час перетину кордону - наслідок нашої значно ширшої "недієздатності" у всіх сферах життя. Ми просто позбавлені тих соціальних площин, можливостей і умов, в яких можемо реалізовувати кожну свою дію, згідно з принципами і власною волею. Не тому, що не маємо того всередині себе, а тому, що будь-який вияв такої індивідуальної волі вступає у реакцію з інфантильним, штучним середовищем, в якому твій опір і протест раптом починає здаватися чимось неприроднім, а ти сам собі - шизофреніком...

Але це тільки болюча фантазія, на яку нас спровокували. Насправді живими залишилися тільки ті, хто ще здатний на протест... Тільки-от кількість таких щораз зменшується...

Фото з сайту www.gazeta.lviv.ua