За законами віртуального часу

Соціальні мережі, цифрова комунікація та інтернет мало того, що неймовірно стиснули цей світ, перемістили наше життя і навіть емоції у так звану хмаринку, вони змінили наші поведінкові практики і політичну культуру. Якщо соціальні мережі задумувалися для того, щоб подолати самотність і налагодити нехай навіть віртуальне, але людське спілкування, то з часом вони переросли в засіб масової маніпуляції. Добре ще, коли нашу дивовижну відкритість зливають, як цінну інформацію, торговим фірмам та різноманітним маркетинговим групам. Гірше, коли «великий брат», стежачи за кожним нашим кроком, вловлює алгоритм наших суспільних і політичних уподобань і продає їх аналітичним центрам. Далі справа за політтехнологічними ділками.

Уже кілька разів світ стрясали скандали щодо зловживань новітніх технологій через порушення всіх правил приватності. Але світ перебуває на самому початку цієї глобальної теми. Проте вже зараз можна сказати, як вплинула на українське суспільство загальна цифризація. Спостерігаючи за окремими спільнотами, можна сказати, що частка віртуального життя за неповних десять років зросла в рази. Тепер кожна людина, яка знайома хоч трошки з гаджетами, може розповісти цілому світу про своє існування. Цікаво це тому світу чи ні.

Згодом однодумці, які ніколи могли й не бачитися, об’єднуються в групи та різноманітні спільноти. Ці групи можуть модеруватися або ні. Але майже завжди, прочитавши кілька повідомлень та коментарів, можна легко визначити «політичний» профіль навіть якоїсь побутової групи. Бо в таких бульбашках хвалити можна тільки своїх, а обов’язково ганити ворогів. Глибший аналіз природи цих груп непотрібний. Оскільки вони функціонують за чітко заданим алгоритмом. Єдине, що варто зауважити, що дуже часто це не спонтанне об’єднання однодумців або навіть фанатиків, а щедро фінансоване конкретною політичною силою угруповання. Що значно полегшує маніпуляторам відпрацьовувати вплив на маси.

Тобто політична і партійна робота так само перемістилися у віртуальний простір. Однак така політична діяльність може бути вкрай оманливою. Вона може викликати ілюзію як щодо масовості підтримки їхньої політичної сили, так і щодо сприйняття проповідуваних ідей. Переконування самих себе в тому, що, наприклад, гасло «Армія. Мова. Віра» є актуальним для всіх громадян України, привело політсилу Петра Порошенка до ганебного фіналу. Більшість громадян просто не сприйняла танці з Томосом, патетичні промови, театральщину і переконування, що «Армовіру» нема альтернативи. Намагаючись переконати інших, цей політик сам себе запровадив у світ приємних ілюзій, а не реального життя. Результати голосування на виборах, на жаль, не витверезили цю групу, але вкрай озлобили адептів Петра Олексійовича щодо противників їхнього гуру.

Оскільки у віртуальному просторі діють поки що переважно правила, а не конкретні закони, то політичну боротьбу тут можна порівняти з плаванням у величезному резервуарі з екскрементами. Тут панують жарти «нижче плінтуса», брехня, наклеп, відвертий булінг і навіть знеособлення противника. Думаю, не варто переказувати зневажливі епітети, які використовують прихильники Порошенка та Зеленського на адресу одні одних. Складається враження, що коли кинути зневажливе «зелена шмаркля», у їхнього гуру виростуть шанси на перемогу. Розверзнуться небеса й рейтинг Зеленського покотиться стрімко вниз. Насправді в реальному житті це має протилежний ефект. Тому що одні гидують пояснювати щось людям з подібним рівнем культури, а інші спокійно втішаються самознищенню конкурентів.

Віртуальна політична боротьба так само часто змінює ставлення до людини, яку починають сприймати як ворога в комп’ютерній грі. Це тоді, коли герой, наділений десятьма «життями», для того щоб піднятися на ще вищий рівень у грі, розстрілює і розтрощує на шмаття усіх своїх ворогів. Таке надмірне захоплення «ігровою» політичною діяльністю може викликати в людини переконання у власній вседозволеності, безкарності, своїй всемогутності. Така особа починає плутати віртуальне з реальним, з усіма для неї й оточення наслідками.

На жаль, повернення з віртуального світу в реальне життя якщо й відбувається, то досить болісно. Так і з віртуальної війни люди якщо й повертаються, то обов’язково з подальшою імплементацією набутого досвіду в реальне життя. Вони повертаються з віртуальності іншими. З розмитими морально-етичними засадами і принципами. З таким політичним та словесним інструментарієм, який до того ніколи б не використали. Оскільки однією з ознак віртуальної боротьби є знецінення. Передусім знецінення людського життя. А також зневага особистості політичного противника аж до знеособлення. У цьому процесі важливу роль відіграють так звані тролі та боти.

Саме тролі є новітньою армією, яка розмиває мораль, руйнує усталені цінності, нищить усталену політичну культуру та створює ілюзію перспективи для одних і безперспективності для інших. Це воїни постправди і руйнівники, які за допомогою анонімності обманюють, брешуть, булять. Вони намагаються все висміяти і зневажити. Тролі – це артпідготовка. Боти ж закріплюють їхній успіх спамом. Створюють видимість масовості.

Спасінням «політичної цивілізації» за таких обставин могло б стати запровадження чіткої правової відповідальності за злочини з використанням сучасних цифрових технологій. Вкрай важливою є також позиція тих поодиноких притомних публічних інтелектуалів, які попри все зберігають критичний розум. Не намагаються триматися осторонь. Не вирішили капіталізувати свої розум і позиції. Велика відповідальність реальних інтелектуалів – не почати бавитися словами. Бо така гра може дорого коштувати суспільству.

«Єрмак має алібі», – написав поважаний мною інтелектуал на своїй сторінці у фейсбуці. Більшість його підписників, знаючи його як глибокого і незалежного аналітика, відзначили дотепність й автоматично потрапили до кола тих, хто вважає недавній замах на першого радника президента України Шефіра постановкою. В умовах, коли країна виходить на відповідальний етап боротьби з олігархічною системою, такий «дотеп» може дійсно дорого коштувати. Бо вже якийсь герой віртуальної війни, Євген Шевченко, публічно заявляє, що жалкує з невдалого замаху і сподівається, що наступний увінчається успіхом. У реальному світі за таку заяву мала б настати кримінальна відповідальність. Але у віртуальному світі за таке можна хіба що наростити кількість «фоловерів».

Після невдалого замаху майже вся інтернет-камарилья противників Зеленського та закону про деолігархізацію, розраховуючи увірвати з цієї історії хоч щось, почала розносити версію, що «режисери» замаху сидять на Банковій. Зрозуміло, що інформаційному воїнству на зарплаті хотілося б викликати своєю брехнею якщо не розкол і війну всередині владної команди, то принаймні ворожнечу між Шефіром і Єрмаком. А головним завданням було ослабити президента Зеленського, щоб той зупинив реалізацію своєї програми. Проте ці й подібні їм дії, підкріплені такими прикладами з реального життя, як голосування у Верховній Раді за закон про деолігархізацію, наочно засвідчують, хто є хто в реальному житті. Нуль голосів за надважливий для країни закон з боку фракцій Порошенка, Тимошенко і Медведчука-Бойка – це остаточне зняття масок з основних лицедіїв кланово-олігархічної системи та її беквокалу.

Тепер «опозиція» оголилася, показавши свою неприглядну суть не тільки противникам, але й своїм виборцям та прихильникам. Будемо сподіватися, що чергову сторінку української історії перегорнуто. Що зміни почнуться і в реальному житті. А «опозиціонерам» залишиться ніщо інше, як доїдати рештки своєї віртуальної слави.