Запечатана зима

Транзитний потяг приїхав до Львова близько 5-ї ранку. Вокзал був порожній, та коли я вийшла на вулицю, мене заскочила така тиша, яка буває лише у зимовому лісі. Падав густезний сніг, і все навколо було білісіньке, без жодного людського сліду чи від машини.

Чому з віком люди стають такі нудні? Поки людина не виросла, доти зберігає життєвий драйв і вміння по-справжньому тішитися. Назвіть мені бодай одну дитину, яка б не раділа зимі. А дорослі? Хай там як доросла людина молодитиметься й удаватиме щиру втіху з холодної пори року, все одно в неї проскакуватиме невдоволення коли не морозом, то відлигою, коли не затягнутими памороззю шибками, то мокрими патьоками на них, коли не затонкими рукавицями, то занадто жаркою шапкою.

Я винайшла для себе рецепт, як зберігати дитяче зимове щастя. Треба згадувати найзимовіші моменти, а потім «запечатувати» їх для себе «у вузлик».

В дитинстві перехід від осіннього щастя до щастя зимового починався, звісно ж, з першого снігу.  Я казилась, верещала, згадувала і переспівувала геть-чисто всі пісні про зиму, аж поки не з'являлися дорослі і нарешті дозволяли мені бігти надвір. Оте враження від першого снігу я собі й «запечатала».

З усіх знайомих мені зим найгірша, яку я пізнала, була зима московська. Вона свого часу позбавила мене повноцінних канікул.

У Києві мого дитинства зими були пухнасті, горбисті і всуціль ковзанкові. Ті зими якнайкраще були пристосовані для дітей та їхнього щастя.

Якось на зимових канікулах до нас у школу приїхала делегація дітлахів із карпатського села. Ми з мамою ними опікувалися. Але опікувалися геть не так, як мені хотілося. Я мріяла показати їм мою київську зиму. Бо що іще можна дивитись у незнайомому місті? А доводилося ходити на різні нуднющі екскурсії, місити калабаню в центрі міста і, зрештою, по-дурному мерзнути, чемно пересуваючись від музею до музею.

Проїжджаючи мостом метро над замерзлим і огорнутим снігами Дніпром, я екзальтовано тицяла в бік Труханового острова з його закрижанілими прозорими озерцями з хащами замерзлих водоростей під кригою і шепотіла новим подружкам:

- Отам, отам справжній Київ, нам треба туди!

Гості мене не розуміли, бо бачили перед собою лише засніжене поле. Коли я пояснювала, що то не поле, то - Дніпро, а ген ті дерева ростуть на островах, дивились на мене з недовірою і, певно, думали, що я з них кепкую. Боюсь, що до київської зими ті карпатські діти відтоді ставились, наче я до московської. Тобто завчасно здобулися на ганебне «доросле» ставлення з традиційним невдоволенням, коли не морозом, то відлигою, коли не затягнутими памороззю шибками, то мокрими патьоками на них, коли не затонкими рукавицями, то занадто жаркою шапкою.

Відтоді, приїжджаючи взимку до іншого міста, я завжди намагаюсь абстрагуватися і за будь-яку ціну впіймати шматочок тамтешньої зими. Потім ту зиму «запечатую» собі на згадку, і вже ніякі безглузді дорослі клопоти, бездарно присмачені відлигою, мрякою чи холодом не здатні її відібрати.

Із зим, які я для себе «запечатала» на Західній Україні, найбільше люблю чернівецьку і львівську.

Мені складно уявити, що взимку в Чернівцях можна втрапляти на роботу чи призначати комусь зустріч у центрі, якщо ти мешкаєш, скажімо, в такому районі як Роша. Саме через свою, оту «запечатану» чернівецьку зиму, я переконана, що чернівчани до смерті  залишаються дітьми. Або принаймні більше дітьми, ніж мешканці інших міст України. В дорослої людини з питомо дорослими проблемами і ставленням до життя просто нерви не витримали б у часі добрячої зими бодай кілька разів на тиждень діставатися з Роші до центру.

Тієї кошлатої зими, якою мене колись зустріли були Чернівці, переважно випадало або з'їжджати з якоїсь вулиці на «п'ятій точці», або видряпуватися вгору навкарачки. І всі ці несерйозні, реготливі, непевні пересування супроводжували нереальні, достоту казкові краєвиди; помережені памороззю будинки; вмерзлі у закрижанілу бруківку, мов скарби, ґудзики, монетки, шматки сухозлітки; пси, які іронічно зазирали в очі, мов кепкуючи: «От що значить мати тільки дві лапи!»

Про мою львівську «запечатану» зиму ніхто з львів'ян не вірить. Бо це не був краєвид із засніженими дахами десь із Високого Замку чи з Ратуші. Часом мені самій здається, що то було не навсправжки. Якийсь транзитний потяг приїхав до Львова близько п'ятої ранку. Вокзал був порожній, та коли я вийшла на вулицю, мене заскочила така тиша, яка буває лише у зимовому лісі. Падав густезний сніг, і все навколо було білісіньке, без жодного людського сліду чи сліду від машини. Я довго не могла оговтатись. Йшла, час-від-часу озираючись, і бачила лише власні сліди. Крізь сніг бовваніла будівля вокзалу, і тоді я вперше зрозуміла, яким доречним може бути слово двірець.

Отак-от, коли з'являється  невдоволення як не морозом, то відлигою, як не затягнутими памороззю шибками, то мокрими патьоками на них, як не затонкими рукавицями, то занадто жаркою шапкою, я розпечатую вузлика й дістаю свою зиму.

Це якщо й не убезпечує від дорослості цілком, то принаймні заповільнює цей безглуздий і нелогічний стан.