Зброя завше має бути дієвою

Кожна епоха творить мову. Епоха війни творить свою мову. Майже на офіційному рівні ми чуємо такі неологізми, які б декілька років чи навіть пів року тому здавалися нам зовсім незрозумілими, утім зараз ми достеменно знаємо про що йдеться, коли кажуть: «бавовна», «прилетіло», «мобіки», «денери», «задвохсотити», «заземлити», «від’ємне збільшення збройних сил рф», «виття на болотах» etc. До речі про рф, усі власні назви, пов’язані з країною-агресоркою (не забуваймо про фемінітиви), навіть в офіційних інформаційних повідомленням, пишуть тепер з малої літери: росія, рашка, рф, путін, лавров, медведєв, шойгу, кадиров, небензя, скабєєва, захарова і т. п. Хто вперше ввів цю моду, невідомо, але її водночас підхопили усі в Україні, хто лишень щось пише. Про новомову російсько-української війни, напевно, напишуть не одне лінгвістичне дослідження, утім нині поговоримо трохи про інше.

Російська мова сьогодні в Україні виганяється звідусіль, з усіх сфер нашого життя, виганяється разом з усіма пушкіними, достоєвськими та булгаковими, і це добре і абсолютно логічно. Але тут є одна заковика: вигнати російську мову як таку, російську мову, яка стоїть окремо від української – це будь ласка, немає жодних проблем, але вигнати російську мову з української – це вже вибачте, це неймовірно важко, це майже неможливо. Ви спитаєте, чому? Бо змести, видалити бруд, який лежить окремо десь в куточку підлоги і кинути його у смітник – легко, а той бруд, який роками в’їдався в цю підлогу – ой як важко. Що ж до української мови, то брудні метастази кацапщини за останні століття й десятиліття так в неї в’їлися, що видряпати їх, здається, не до снаги нікому.

Боротьба за культуру української мови в нашій журналістиці – це окрема, хвора тема, але наразі зупинимось на нагальних найбільш розповсюджених помилках цієї мови в часі війни. Претензії висуватимемо лише до журналістів і решти усіх можливих речників: військових адміністрацій, оперативного командування, різних державних структур, міністерств і т. п., бо речники – це теж журналісти, і вимоги до них, як до журналістів.

Хоча, може, не варто займатися мовним пуризмом у такий складний час, бо «какая разніца», чи наші збройні сили «наносять» вогневі удари по окупантаМ, чи «завдають» їх по окупантаХ, лишень аби цих знищених окупантів було якомога більше. Але позаяк ми взялися виганяти російську мову з нашого життя, то чому б її не вигнати і з інформаційної української мови? «Мово, моя ти єдиная зброя» – ці слова Лесі Українки як нікого іншого стосуються журналістів, бо насправді жодної іншої зброї у них нема, а будь-яка зброя завше має бути гострою й дієвою, як американські HIMERS’и.

Отож, як ви вже зрозуміли, слово, яке сьогодні найбільше трапляється в інформаційній мові – це «наносити». Щодня сотні разів щось і кудись «наносять», «наносять» і «наносять»: орки крилатими і балістичними ракетами з винищувачів-бомбардувальників, з військових кораблів і підводних човнів зі Саратова, Білорусі, акваторії Чорного і Каспійського морів etc., наші захисники з усієї лінії фронту з «Нептунів», «Гарпунів», HIMERS’ів, гаубиць 777, «Цезар», «Краб» і т. д. і т. п. Усі «наносять», «наносять» і «наносять». Це дієслово подекуди більше, подекуди трохи менше, але домінує майже всюди – від сайту «Українська правда» і до телевізійного марафону «Єдині новини».

Що ж таке «наносити»? Дивимось, що нам подає з цього приводу без перебільшення вкрай скацаплений білодідівський 11-томний Академічний тлумачний словник української мови, не кажучи уже про якісь українізовані словники. «Наносити» – це: 1) Приносити велику кількість чогось (дівчата нанести квітів, з вулиці до хати нанесли бруду, до речі, кацапи нанесли в українську мову багато мовного сміття, в тому числі дієслово «наносити» в тому розумінні, як його більшість вживає). 2) Рухаючись, захоплювати з собою й нагромаджувати десь певну кількість чогось (завірюха нанесла під двері снігу, струмок наніс намулу, ріка нанесла піску). 3) Приносити звуки, запахи та інше (коли вже нарешті нам буйнесенький вітер з херсонських степів і південного берега Криму нанесе солодкі звуки нашої перемоги?) 4) Приносити, приводити когось вкрай небажаного (дідько наніс в Україну кацапську наволоч). 5) Позначати щось на мапі, схемі та ін. (не виключено, що картографи майбутнього нанесуть нові кордони України від Сяну до Дону, а може й далі на Схід). 6) Робити малюнок, візерунок, напис на чомусь (на тканині, на ювелірних прикрасах, на снарядах, спрямованих у бік окупантів тощо). 7) Покривати щось шаром (наносити на поверхню фарбу, штукатурний розчин, позолоту тощо). 8) Наносити комусь візит (але все ж краще відвідати когось). 9) Знести певну кількість яєць (курка нанесла яйця й почала їх висиджувати).

І лише як виняток з позначкою «розм.», що означає розмовну мову, не літературну, не культурну, а власне суржик, що і є розмовною мовою в Україні, словник подає: «У сполученні з деякими іменниками означає заподіювати, чинити, робити те, на що вказує іменник».

Отож «наносити» в тому розумінні, в якому це дієслово вживає більшість наших журналістів, є тупою калькою з російського дієслова «наносить». Насправді ж в українській мові вогневих ударів «завдають», як «завдають» і болю, і шкоди, і збитків, і жару, і жаху, й жалю, і ще багато чого іншого. Та меншість наших журналістів, які, замість «наносити», вживають «завдавати», виглядають білими воронами, але що раніше ми звільнимося від скацапізованих калькованих штампів, то буде краще для розвитку української мови.

Йдемо далі. Якщо вже «наносять» вогневі удари, то конче по об’єктаМ цивільної інфраструктури, по складаМ з боєприпасами, по електричниМ підстанціяМ, по промисловиМ об’єктаМ, по школаМ, дитсадкаМ і т. п. Це у семи випадках з десяти. Насправді ж прийменник по (якого в українській мові бажано уникати, але це саме той випадок, коли він вживається нормативно) вимагає у множині не давального відмінка, як в російській мові, а місцевого: по об’єктаХ, складаХ, підстанціяХ, школаХ і т. п. Власне ця різниця у застосуванні відмінків є одним із головних маркерів розрізнення української і російської мов.

Усі ці приклади кацапізмів, які намертво в’їлися в українську мову, можна наводити на десятках сторінок, але з огляду на формат тексту, вкрай коротко обмежимось тут лише декількома прикладами: не «понесли» втрати, а «зазнали» втрат, не «отримав» поранення, а «зазнав» поранення, бойові дії не «продовжуються», а «тривають», не «в трьох кілометрах від лінії фронту», а «за три кілометри від лінії фронту», не «потрапити у ціль», а «влучити», «вцілити», не «солдат», а «солдатів», не «Пєскі», а «Піски», не «Славінск», а «Слов’янськ» і т д. і т. д і т. д.

Ще раз підкреслимо, що виганяючи російську мову як таку з нашого життя, вкрай важливо вигнати її також і з української мови, бо коли наш мовний омбудсмен упродовж сімнадцяти секунд синхрону два рази вживає кацапізми, а пересічний телеведучий будь-якого каналу, за дуже рідкісними винятками, за час свого етеру цих кацапізмів вживає до десятка, то про яку культуру української мови може взагалі йтися. З власного досвіду знаю, що ті, хто бореться проти кацапізмів за культуру мови в нашій журналістиці, виглядають донкіхотами, які воюють з вітряками чи волають на пустелі, утім воєнний час є слушною нагодою таки покінчити з кацапським брудом у нашій дзвінкій та співучій мові.

Перефразовуючи Симона Петлюру, поставимо собі запитання, що для української мови більш небезпечне: московські воші російської мови чи українські гниди скацапленої української? І на сам кінець нагадаємо собі, що один з основних маркерів рашистської ідеї про «адіннарот» є те, що російська і українська мови схожі між собою, і як рашисти неодноразово заявляли, що «в українській мові чи не половина російських слів». Тож максимально мусимо віддалятися від цієї схожості, і це має бути одним із головних завдань остаточного розриву з болотяним мордором.