Тінь Лондона над Банковою

Нещодавній приїзд Валерія Залужного з лондонського дипломатичного «притулку» до Києва для закритої зустрічі з Володимиром Зеленським викликав показово стриману реакцію українських ЗМІ. Здавалося, редакції свідомо уникали розгортання теми можливого політичного протистояння між президентом та ексголовкомом ЗСУ, обмежуючись лише передруком повідомлення одного поважного інформресурсу. Однак прямих доказів такої координації немає.

Хай там як, ця розмова явно вийшла далеко за межі протокольної комунікації. В умовах, коли офіційний політичний календар намертво заморожений воєнним станом, цей конфіденційний діалог де-факто ознаменував тектонічний зсув – українська владна вертикаль розпочала незворотний перехід від режиму монолітної оборонної мобілізації до фази жорсткої передвиборчої конкуренції. За даними інсайдерських витоків, що циркулюють у медійних колах, стрижневим питанням зустрічі стало пряме зондування електоральних намірів ексголовкома.

Запитання Зеленського про готовність Залужного балотуватися на гіпотетичних президентських виборах і ствердна відповідь, яка, як стверджують джерела, була після цього – це не просто сюжет для хроніки. Це точка зламу, після якої моноцентрична модель влади в Україні остаточно поступилася місцем біполярній системі прихованого суперництва, де фігура чинного президента втрачає статус безальтернативного центру уявного національного консенсусу, стаючи головним вузлом політичної напруги.

Будь-яка державна система, що роками функціонує в умовах тотальної війни, неминуче стикається з накопиченим ефектом утоми. Україна опинилася в класичній інституційній пастці воєнної держави, нагадуючи корабель, який намертво заклинило між рифами юридичних заборон і штормом суспільного запиту на зміни.

З одного боку, Конституція та закони воєнного стану забороняють проведення виборів, продовжуючи повноваження чинного президента до вступу на посаду його наступника. Ця логіка майже бездоганна з погляду виживання, адже вкрай важко забезпечити базові стандарти безпеки, свободу агітації та рівне виборче право, коли мільйони громадян перебувають в окопах або стали біженцями за кордоном.

Соціологічні дані Київського міжнародного інституту соціології підтверджують, що аж до середини 2026 року ідея негайного проведення виборів не матиме масової підтримки, оскільки суспільство інстинктивно побоюється хаосу. Але з іншого боку, тривала відсутність електорального оновлення неминуче розмиває правовий фундамент влади в очах зовнішніх партнерів і внутрішньої опозиції, спричинюючи глибоку кризу легітимності.

Спроба відкрити клапан демократичних процедур навіть на рівні дискусій загрожує розколом структури, яка тривалий час утримувалася тільки під впливом зовнішньої загрози. У цій точці виникає парадокс: рятуючи фізичне майбутнє країни, система скасувала її політичне майбутнє, законсервувавши суспільство у «вічному тепер». Будь-які вибори лякають владу не втратою посад, а тим, що вони запустять зворотний відлік реального часу, де тривалу катастрофу більше не можна буде використовувати як джерело «загальнонаціональної згоди».

Нинішня правляча верхівка України кардинально відрізняється від класичної номенклатури мирного часу. Під час війни сформувалася технократична й силова ієрархія, де головним критерієм відбору стали особиста відданість і прямий доступ до ресурсів надзвичайного управління.

Сучасне політичне поле України структуроване не партійними програмами, а конкуруючими контурами впливу. Політико-адміністративне ядро навколо президента формально спирається на інституційну вертикаль, але потерпає від звинувачень в авторитаризмі. Силовий блок в особі Валерія Залужного володіє колосальним символічним капіталом оборони, але є дуже вразливим перед апаратними чистками. Розвідувальна спільнота, яка, як і раніше, перебуває під «наглядом» ексглави ГРУ, нині керівника апарату президента Кирила Буданова, контролює стратегічну інформацію, активно впливаючи на медіаполе далеко за межами оперативних функцій. І, нарешті, регіонально-економічний сектор, який розпоряджається бюджетами відновлення, регулярно піддається критиці за непрозорість процесів.

Під час переходу до передвиборчої логіки між цими частинами політикуму неминуче спалахує конфлікт не ідеологій, а статусів. Силові й адміністративні групи, що акумулювали неформальний вплив за роки війни, не мають легітимних механізмів його конвертації в політичний капітал мирного часу. Будь-які вибори для них – це загроза обнулення їхньої ваги, що змушує їх діяти на випередження, вибудовуючи оборонні союзи.

Апаратна архітектура Офісу президента також демонструє вражаючу стійкість до кадрових пертурбацій. Навіть у сценаріях, коли ключові фігури, включно з пріснопам’ятним ексглавою відомства Андрієм Єрмаком, формально залишають свої посади, вибудувана ними система зберігає глибоку інерційність. Посадовець, який пішов, перестає бути офіційною особою, але розгалужена мережа його висуванців, розставлених на ключових посадах у міністерствах та правоохоронних органах, продовжує функціонувати в колишньому режимі.

Річ у тім, що сучасна номенклатура давно набула власної внутрішньої механіки: апарат відтворює логіку контролю взагалі без огляду на прізвища в кабінетах. Конкретний чиновник тут лише тимчасовий аватар, тоді як сама знеособлена структура утримання влади захищає себе, перемелюючи під власні потреби навіть прямі накази першої особи.

Мені це нагадує старий архів, що розрісся до небес, де папки самі перекладаються з полиці на полицю, навіть якщо сама будівля давно покинута. Як показало оприлюднення прихованих записів у низці кабінетів, ця шарувата структура дбайливо охороняє інтерфейси управління, формуючи списки кандидатів на ключові посади, дозуючи аналітичні записки для президента та курируючи негласні треки взаємодії з міжнародними донорами. У результаті той самий Офіс президента давно сприймається як поле підкилимної боротьби між старими мережами впливу та новими гравцями, які намагаються переформатувати доступ до першої особи держави.

Паралельно з апаратними іграми всередині країни розгортається масштабна криза довіри, що підживлюється безперервними корупційними сюжетами. Головним тригером суспільного обурення стали розслідування НАБУ, які показали: на Банковій сидять не такі вже й «білі та пухнасті» фігури, якими малює їх підконтрольний телемарафон. Фігурування в матеріалах справи Тімура Міндіча, людини з найближчого оточення президента, перетворило цей скандал на системну кризу, яка отримала назву «Міндічґейт».

Реакція влади у вигляді спроби проштовхнути пріснопам’ятний законопроєкт №12414, що позбавляє НАБУ процесуальної незалежності, викликала безпрецедентний опір громадянського суспільства та вилилася, як відомо, в Картонковий майдан – вуличні протести, які змусили президента накласти вето на документ.

Додатковим дестабілізаційним фактором стало оприлюднення записів прослуховування НАБУ щодо націоналізованого Сенс Банку, які оголили систему неформальних «смотрящих», що затверджують призначення в обхід прозорих конкурсів. Суспільне сприйняття тепер коливається між розумінням необхідності жорсткої консолідації заради перемоги та наростаючим гнівом через те, що тилова корупція знецінює жертви на фронті.

Особливу тривогу викликає те, що зухвала корупція та ерозія демократичних інститутів в Україні давно перестали бути суто внутрішньою справою Києва, безпосередньо трансформувавшись у геополітичні ризики. Євроунія остаточно перейшла на рейки жорсткого прагматизму за принципом «гроші в обмін на реформи», пов’язавши макрофінансову допомогу з незалежністю антикорупційних органів. Для країн-скептиків усередині ЄУ, а також для регіональних сусідів на кшталт Польщі, з якою в Києва зберігається важкий вузол історичних та аграрно-економічних суперечностей, будь-які факти зловживань в оточенні Зеленського слугують легітимним приводом для захисту власних протекціоністських інтересів.

У США кожен корупційний скандал в Україні стає внутрішньополітичною зброєю. Риторика Дональда Трампа, що балансує між критикою американських витрат і претензіями на роль глобального миротворця, ставить Україну у вкрай уразливе становище. У логіці господаря Білого дому, який днями знову пообіцяв Путіну «сприяти якнайшвидшому припиненню бойових дій та пошуку рішення українського конфлікту», безкомпромісна позиція України щодо території Донбасу розглядається не як вияв сили, а як фактор, що блокує прагматичне завершення війни через переговори. У підсумку міжнародний контекст дедалі помітніше впливає на внутрішній політичний баланс України.

Однак найточнішу картину реального балансу сил в Україні дають не політичні інтерпретації і не медійні оцінки, а дані соціологічних досліджень.

За даними опитувань КМІС, Валерій Залужний зберігає за собою статус абсолютного лідера суспільної довіри з показником 73% проти 21% недовіри, уособлюючи бездоганний символ національної оборони. Профіль Володимира Зеленського, за 61% довіри та 34% недовіри, несе на собі сліди сильної суспільної поляризації та втоми від корупції.

Однак при фіксації прямого електорального рейтингу від Rating Group картина змінюється: Зеленський лідирує з 32% підтримки, тоді як Залужний набирає 16%, а Буданов – 11%. Цей критичний розрив – ключовий феномен української політики. Символічний капітал Залужного величезний, але він існує ніби в безповітряному просторі без оформленої партії та структури штабів. Навпаки, Зеленський, маючи меншу чисту довіру, залишається де-факто єдиним відчутним політичним інститутом, що консолідує навколо себе дисциплінованого виборця, який голосує за державну наступність у момент кризи.

Закрита зустріч двох лідерів рейтингу показала, що політичний ландшафт України входить у зону турбулентності, де особисті біографії ключових фігур перетворюються на глобальні політичні символи. Валерія Залужного частина суспільства сприймає як альтернативу чинній владі не через привабливість його соціально-економічних ідей, а тому що він пропонує принципово інший тип легітимності – чистий «оборонський» мандат, не заплямований кулуарними компромісами й корупційними схемами.

Поруч із Залужним політично кристалізується фігура Буданова, чия медійна вага зросла на повазі громадян до людей у військовій формі. Перейшовши на роботу в Офіс президента, ексрозвідник активно користується будь-якою можливістю «посвітитися» у ЗМІ. Багато його дій більше нагадують передвиборчу кампанію, ніж керівництво технічним апаратом глави держави. На цьому полі вони із Залужним нагадують двох важко озброєних гладіаторів, які поки що просто ходять по колу, приміряючись до настроїв публіки перед неминучою сутичкою.

Якщо відкинути наївні розмови про «неможливість виборів під час війни», підготовка до них в Україні фактично вже йде на повну силу. Дата їх проведення ще не визначена, але вже цілком очевидно: логіка воюючої держави, що прагне законсервувати поточну систему управління заради перемоги, і логіка політичної конкуренції, яка вимагає негайного відкриття шлюзів демократії та переукладання суспільного договору, вступили у непримиренну боротьбу.

Панові Зеленському, судячи з усього, дуже не хочеться передавати владні повноваження в інші руки, особливо в такі, які можуть ініціювати розслідування низки його сумнівних рішень. Запрошення на роботу Буданова виглядає як превентивний маневр із відтягування голосів у Залужного, а можливо, навіть як страховка від майбутніх неприємностей після відходу від влади.

Водночас в Україні були і нікуди не поділися сили, які бачать життя країни зовсім в іншому ключі. Що ближче Україна підходить до історичної розвилки – чи то вимушене заморожування конфлікту, чи то вимушене політичне реформування під тиском Заходу, – то менше простору залишається для нейтральних кроків. Будь-яке кадрове рішення, будь-яка закрита зустріч у Києві та будь-яка заява спецслужб віднині інтерпретуватимуться крізь призму неминучої та нещадної битви за майбутню архітектуру української влади.