Жадоба швидкого і легкого зиску – це як той Ікар, – о. Борис Ґудзяк

– Ми – народ емоційний… Ми можемо спалахнути й у невимовно жертовний спосіб кинутися до спільної справи. Однак нам важко працювати терпеливо і тривало, системно і систематично.

Про те, як змінити ситуацію в Україні, про втрату українцями моралі та цінностей, недоліки української системи освіти та сподівання від наступного 2009 року читайте в ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET із ректором Українського Католицького Університету о. доктором Борисом Ґудзяком.

- 2008 рік був буквально перенасичений політичними подіями, в результаті яких країна опинилася в політичному ступорі. Що має відчувати в цій ситуації людина, яка пов'язувала з подіями 2004 року сподівання на зміни?

- Я би не хотів знімати напругу, яка є у вашому запитанні. Думаю, вона дуже точно описує той феномен, який є - велике розчарування. Я б хотів свою відповідь сформулювати у такому ракурсі: як нам жити з цим розчаруванням? Дуже важливо не викреслити зі своєї пам'яті і зі скарбниці своїх пережиттів того, що було 2004 року. Воно було справжнє, і справжнє саме тому, що цей спалах добра, правди і громадського динамізму не був маніпуляцією чи креатурою якихось служб або плодом схем. Напевно, різні вектори перехрещуються у процесі, який називається Помаранчева революція, та найважливіше те, що з'явилася велика ідейність простих людей. Це не лише емоція, а порив до дії, і він був фундаментальним і навіть євангельським... Нагодувати людину, яка на вулиці і не має що їсти, одягнути того, хто мерзне, або дати ключі до своєї квартири і сказати: «Друже, я тебе не знаю, але йди переночуй у мене». Ці явища надприродні, вони духовні. Це Божі речі. І цей смак братерства, який ми відчули, повинен бути для нас певним дороговказом.

Розчарування пов'язане, передовсім, зі зрілістю наших політиків та з нашим підозрінням щодо систем. Радянський режим, який був потужною системою, яка обіцяла людям багато і навпаки, наскрізь нищила людей, породив у нашому народі велику алергію до систем. Є проблема особистої моральної відповідальності, особистої поодинокої некомпетентності різних політиків у всіх партіях, але фундаментом нашого лиха є поламані суспільні системи й моральні стосунки. Тому якщо дивитися з історичної, політологічної та духовної перспективи, нам потрібно багато часу й праці. Треба просто кожному на своєму місці працювати. Ми - народ емоційний, наша етнопсихологія доволі чітко виражена, частинно зумовлена драматичним минулим і травмами історії... Ми можемо спалахнути й у невимовно жертовний спосіб кинутися до справи. Однак нам важко працювати терпеливо і тривало, системно і систематично. Занадто часто системи нас зраджували, й ми їм не довіряємо. Тому нам треба творити малі осередки здорових систем, які відтворюватимуть взаємну довіру. Потрібна моральна відбудова. Таким чином, я думаю, з часом ми вийдемо з цієї історичної кризи...

- А чи бачите якісь передумови до цих якісних змін?

- Є основні, фундаментальні речі, якими Церква намагається ділитися вже двадцять століть. Стабільне і плідне людське співжиття потребує чесності, щирості, жертви, а не лише ангажування у процес, коли ти бачиш свою вигоду. Не лише інвестиція мого часу, мого життя, а усвідомлення того, що ти можеш інвестувати і не матимеш одразу з цього зиску, не буде одразу результату. Сам вияв чеснот стане свідченням і заохочуватиме інших. Я це переживаю постійно, коли дивлюся на Мирослава Мариновича і уявляю, що він, маючи 25 років, думав, коли КГБ в середині 70-х наказало йому покинути Гельсінкську групу, інакше його арештують. Він відповів: «Ні, я лишаюся при чеснотах». За вірність принципам Мирослав заплатив дорого й приніс велику жертву, і саме там він став великою людиною. Тепер ми маємо Мирослава Мариновича, який є моральним орієнтиром у нашому університеті й нашому суспільстві, тому що він був готовий на ризик, коли більшість уважала, що протиставитися системі неможливо.

Між іншим, усім читачам варто привітати його 4 січня зі 60-літтям!

- Соціологи констатують збайдужіння людей до процесів в державі. Які це матиме наслідки для суспільства?

- Думаю, в людях є певні здорові реакції, вони мусять себе вміти захищати, наприклад, збайдужіти до телебачення, не дивитися його. Як на мене, це дуже здоровий рефлекс, бо в телебаченні сьогодні є більше того, що роз'їдає, аніж того, що будує. Очевидно, якщо йдеться про загальну деморалізацію, а не перенесення своєї енергії, свого творчого потенціалу в якесь конструктивне русло, збайдужіння є поганим для суспільства. Сьогодні наше суспільство потребує повороту до найцінніших речей у людському житті, які мають стати фундаментом для побудови нового.

Це може звучати як абстрактне, теоретичне твердження. Запанувало переконання, що за всяку ціну нам треба заробити, забезпечити себе. І ми бачимо, коли нема духовних начал, справжніх чеснот, навіть бізнес не може нормально розвиватися. Можна трохи накрасти, можна за якимись схемами переливати з пустого в порожнє, скористатися спекуляціями... Ми бачимо міжнародну кризу, банкрутство американських банків. Причиною цього всього є те, що банки хотіли мати дуже великі заробітки і дуже швидко. А така жадоба великого, швидкого і легкого зиску - це як той Ікар, який полетів зависоко, віск на його крилах розтопився, і він впав. Нам треба терпеливої, спокійної праці на здорових началах. Нам слід, наприклад, повернутися до вартостей родини. Дитина, яка виростає в родині, де є алкоголізм чи насильство, чи в якій батьків постійно цікавлять тільки матеріальні питання, виростає без тих чеснот, які потрібні для суспільної цілісності. Для декого таке твердження - романтика, заперечення реальностей сучасного світу. Пропоную замислитися над тим, чи слід віддавати сучасним тенденціям таку гегемонію відносно перспектив майбутнього. Багато чого в нашій сьогоденній культурі слід міняти, так, як треба було долати совєтський режим. Романтично, неможливо - але воно сталося. Можливо, має стати ще гірше, щоб ми усвідомили собі, яку нам шукати розв'язку. Ми занадто цупко тримаємося того, що в підсумку нам шкодить.

- Сьогодні доводиться чути про кризу моралі, традиційних усностей. Це дійсно має місце в українському суспільстві?

- Якщо йдеться про традиційні цінності, то тут можна сказати однозначно, що в світі є криза. Сьогодні світ не дуже знає до кінця, хто є чоловік, а хто є жінка, що таке подружжя, що таке родина, що таке Божий дар життя. Ми дуже неспокійно ставимося до виміру часу, до процесів. Наш функціоналізм і нетерпеливість стають надто екстремними. Людину намагаються трактувати як, приміром, «Nescafe» - невдовзі якісь порошки насипатимуть у пробірки, наливатимуть гарячої води і з того пробуватимуть отримати людське створіння. Останні два покоління маємо фундаментальну кризу на філософському рівні. Від Сократа, Платона та Аристотеля в наші часи вперше в історії західної цивілізації було поставлено під сумнів можливість існування істини, правди. Є моя правда і є твоя правда, я не смію тобі нав'язувати якогось бачення, бо, фактично, усі речі є суб'єктивними. Це одна з основ постмодерного світогляду. Він дуже нетрадиційний, відкидає традицію. Не все в традиції ідеальне, я не хочу тут моралізувати, але те, що традиційні цінності сьогодні є під знаком запитання, як ніколи в історії, цього не можна заперечити. Добре, що певні традиційні упередження, наприклад, те, що права і голос жінки є другорядними, сьогодні переосмислюють. Але часом це переосмислення робиться у дуже радикальний спосіб, в якому перекреслюється сама жіночність жінки чи її материнство. Майже аналогічно сьогодні від дітей надто швидко відбирається дитинство, його гру, чар, невинність.

Я не заздрю сучасній молоді, адже вони виростають у такий час, де всі правила гри є мінливими, де майже ніщо не є солідним, певним - ні політика чи економіка, ні питання ідентичності, моралі чи статевості. Останнє - це вибухове питання для молодої людини, воно кипить у гормонах, воно пов'язане з коханням, з найбільшими таїнствами нашого життя. Сексуальна революція, яка на Заході відбулася в 60-х роках, а на пострадянському просторі з'явилася водночас із перебудовою та соціальними й політичними змінами, є великою конвульсією. Знаєте, Венера - це богиня, а до богині треба ставитися з пошаною і благоговінням. Бо коли богиня баналізована чи десакралізована, коли її змушують бути всім для всіх, коли її святість перекреслена, вона тоді лютує і мститься. Є багато дуже покалічених доль, пов'язаних із панібратством з Венерою. Я не пропоную повернутися до якогось «золотого віку цноти». Певна критика традиційної, в дечому лицемірної статевої моралі була плідною. Проте новий синтез ще попереду. Ми потребуємо часу, щоб належно осмислити всі ті культурні, світоглядні зміни, які відбувалися за останні 40-50 років в глобальному контексті. Україна, яка була закрита від різних впливів, мусила в одну мить зустріти, конфронтувати й проковтнути різні феномени постмодерної ідентичності, цілком іншого погляду на родину, на статевість. У людини, навіть дуже здорової, якщо вона швидко їсть, потім болить шлунок, настає розлад травної системи. От ми так трошки перековталися, переїли. Тепер ми приголомшені, нам треба часу й повороту до начал, основ, чеснот.

- Отче, українська еліта, інтелектуали, інтелігенція, яку позицію вони повинні займати сьогодні у суспільстві? Ви маєте віру в те, що їх хтось почує?

- Треба гуртуватися! Є поодинокі люди, але один на полі бою не воїн. Треба починати від свого під'їзду. Не маючи спромоги вирішити ситуацію в країні, дійсно можна впасти у відчай. Але ми можемо почати з того, що поставимо замок на дверях нашого будинку, щоб туди не входив уночі невідомо хто з невідомо якими потребами Якщо це село - засипати ту яму на дорозі перед моєю хатою. Інтелектуал міг би боротися за те, щоб у діяльності його факультету чи інституту не було халтури, плагіату, корупції. Міг би своїм словом заповнювати глуху мовчанку в суспільстві на тему того безладу, який спостерігаємо всюди. Проблема полягає насамперед у нашому відчутті, що ми - жертви ситуації і що ми - безсилі. Наша віра та сила не будуть зростати, коли ми в наших потребах керуватимемося гаслом «все - або ніщо». Треба починати малими кроками. Коли ми вичерпаємо оце перше, найближче до нас самих, коло, тоді можемо йти далі.

Це все стосується особливо інтелектуалів, яких у Львові є кількадесят тисяч. Потрібні середовища, які б гуртували цю численну еліту. На жаль, наші академічні кола здебільшого мовчать. Можливо, потрібен стимул і провід студентів. Зазвичай молодь є каталізатором суспільних змін, але після розчарувань із Помаранчевою революцією і під впливом безвідповідальних політиків молоді люди чуються безсилими. Можливо, слід починати знову зі скромних актів свободи і збереження власної гідності.

Думаю, нам усім було б дуже цікаво провести такий експеримент - накласти мораторій на телебачення. З одного боку, це звучить нереально. Але якраз тепер маємо час посту. Усі галичани святкують Різдво, проте наскільки це Різдво буде для нас значущішим та промовистішим, якщо ми більше себе приготуємо! Наприклад, замість того, щоб насичуватися тими безконечними політичними дебатами чи такими програмами, як «Окна» - цієї каналізаційної труби, вміст якої вливається просто в наш дім, - сказати собі, що я два тижні не буду дивитися телебачення, а замість того подивлюся у вічі своїй дружині, своєму чоловікові, напишу комусь листа, приберу свій під'їзд. І ми побачимо, що станемо вільнішими. Ми часто чуємося невільниками, приреченими, цілком залежними від обставин. А нам треба здобувати свою свободу. Принаймні, очищуючись зсередини, ми можемо захистити себе від того, що входить в нас. Христос, освячуючи страви, казав, що не те оскверняє людину, що вона споживає, а те, що виходить з її серця. Дуже важливо не дозволити, щоб у серці й душі оселилося те, що їх оскверняє.

- Якою є роль Церкви загалом та УГКЦ зокрема в сучасній ситуації?

- Церква має бути Церквою. Її місія - проповідувати, говорити правдиві речі про болючі питання, підтримувати людей, організовувати діла милосердя. Очевидно, потрібно, щоб Церква працювала і локально, але разом із тим вона мусить мати й глобальну стратегію. Церква не ізольована від процесів, які переживає весь український народ. Не забуваймо, що її інфраструктура, зокрема в УГКЦ, була знищена, й усе, що потрібне для нормальної церковної системи, відбудовується поступово. В Україні питання Церкви вирішуються досить інертно, зокрема й через те, що наше законодавство не сприяє цій відбудові. Щоби богослов'я в нашій державі могло існувати в нормальному академічному полі, ми мусили боротися 10 років, тоді як у Польщі та Словаччині академічний статус богослов'я не піддавався сумнівам, і зусилля церковної спільноти були скеровані на наступні етапи відбудови. Тобто Церква також потребує часу.

Патріарх Йосип Сліпий у 70-х роках казав, що буде великим Патріархом, якщо народ буде великим народом. Церква - це не лише єпископи, священики, монахи та монахині. Це Тіло Христове, це Божий люд. Тому коли ви запитуєте, що Церква має робити, це означає: що повинен робити кожен християнин? Я пропоную задуматися над далекосяжною стратегією. А читачам моя перша пропозиція - очистити себе і не дивитися один тиждень телебачення, натомість спробувати заповнити той вільний час, використавши його для діла милосердя: відвідати хворого, зателефонувати до тої самотньої людини, з якою тяжко говорити, бо вона лише забирає енергію, а ми хотіли б спілкуватися з тими, від кого матимемо певну користь, тощо. Мені здається, що Церква також потребує йти систематично від малого до великого.

- Що за останній рік змінилося в Українському Католицькому Університеті? До чого наблизилися, а що не вдалося зреалізувати?

- Як ректор, я вважаю важливим те, що в університеті на керівні посади приходить молоде покоління. Наприклад, головний фінансист УКУ має 28 років; директором Інституту релігії і суспільства після Мирослава Мариновича, який став його президентом, тепер є 32-річна д-р Леся Коваленко. Також з'явився новий декан богословського факультету, о. д-р Ігор Бойко, який має 33 роки. Він - один із перших спеціалістів з біоетики в Україні. Директором бібліотеки УКУ, а це наш найбільший відділ із найбільшим бюджетом, є богослов 32-х років Тарас Тимо. На мою думку, це величезні кроки вперед. Молоді люди за 5-10 років вже матимуть немалий адміністративний досвід, отож, коли їм буде по 40 років, їхня діяльність, їхнє слово матимуть вагу далеко поза мурами УКУ.

Я перелічив лише кілька нових молодих керівників. Тепер працюю над тим, щоб за три роки Університет був готовий обрати нового ректора. Було б добре мати кілька кандидатів на цю посаду. Не раз бачив, як особи, які перебували біля витоків структури, не вміють передати її новому поколінню. Треба відчути час і вміти піти, і бажано робити це, поки тебе ще не виганяють. Бачу це одним із моїх найважливіших завдань. Іншими словами, бачу поступ у питанні зрілості системи в УКУ. А поступ у системних питаннях в Україні є надзвичайно важливий, і там, де він відбувається, його слід підтримувати.

Цього року у нас в дуже творчий і гарний спосіб відбулася важлива зустріч Церкви, науки й бізнесу: в УКУ запрацювала бізнес-школа. Ми збагачуємося від спілкування з підприємцями, з людьми, які працюють у сфері медіа. Гадаю, їм також вельми цікаво й приємно безпосередньо спілкуватися з Церквою та наукою.

Ми розпочали будівництво нового університетського містечка, зводимо дерев'яну церковцю на вул. Стрийській. Вона будується суто за спонсорські внески українців. 700 тис. грн пожертвував пан Ярослав Рущишин, долучилися й інші підприємці. Це перший проект в історії УКУ, який виконується за кошти з України. У 2007 році 8% нашого бюджету покривали внески студентів, ще 7% ми здобували в Україні, а 85% - з-за кордону, їх нам надавали спонсори, доброчинні організації, українська діаспора, яка вірить у цей проект. Однак діаспора починає ставити питання, а чи Україна потребує УКУ? І цього року Україна засвідчила, що університет її цікавить.

- Наскільки ефективною, на вашу думку, є сучасна система освіти в Україні? Що в ній потребує реформування у першу чергу?

- В українській освіті є багато плюсів. Зокрема те, що її отримує дуже велика частка молодих людей. Сьогодні школа доступна для практично кожної дитини. І фактично 70% випускників вступають до вищих навчальних закладів. Тобто можливостей чимало. Натомість є проблема якості. З різних причин - матеріальних, структурних, моральних - наша освіта має поважні проблеми. Ми втратили велику частину найактивніших учителів у 90-х роках, які покинули початкову і середню освіту через матеріальні нестатки, перейшли в інші сфери, виїхали за кордон. Дуже багато прекрасних учителів з дітьми вже не працює. Ще одна помилка - це те, що в школі нема незадовільної оцінки, тобто кожен переходить з класу в клас. Це розмиває стандарти. У вищій освіті є проблема, змагання з якою, може, й триває, але воно не до кінця успішне, - це корупція. Міністр освіти запровадив тестування, яке дало шанс багатьом незабезпеченим талановитим молодим людям вступити у вищі навальні заклади, але ми бачимо, як одночасно корупція довкола семестрових екзаменів та заліків посилюється. На жаль, корупція довкола контрольних випробувань у школі теж поширюється.

Думаю, позитивом є відкритість України до світу, що стимулює розвиток поодиноких програм і системи узагалі, дає нові можливості молодим людям. В цьому важливу роль відіграє Інтернет. Та, з іншого боку, люди менше читають, багато процесів позначені корупцією.

- Чим цього року Вас приємно здивував Львів, а чим неприємно вразив? Яким хочете бачити місто наступного року?

- Львів - це місто, в якому 8-10% людей можуть сказати, що і батько, і дідусь, і я народилися в цьому місті. До війни тут було багато поляків і євреїв. Євреїв винищено, поляки виїхали або були депортовані, українців репресували, маргіналізували. Згодом з'явилося 100 тисяч росіян, а півмільйона українців з галицького села урбанізувалося. Ми маємо багатовікову архітектуру міста, а міська спільнота тут дуже молода, вона лише синтезується. Мені здається, що сьогодні різні сектори тут починають між собою спілкуватися в новий спосіб, життя міста потроху виходить із того заляканого, травмованого стану, який характеризував Львів у радянський час. Такого ідеологічного тиску й адміністративного контролю, який був у Львові, мабуть, не мало жодне місто в Радянському Союзі. Прикро, що у Львові в різних сферах панує велика корупція, вона є потужним негативним чинником. Львів у цьому сенсі, на жаль, не є позитивним прикладом, навпаки, тут, може, є й більша корупція, ніж у інших містах України. Як таке можливе в місті, де є стільки греко-католиків? Як греко-католицький священик, я бачу в цьому для себе великий виклик. Я особисто хотів би, щоб у Львові сусіди один одного впізнавали у під'їзді чи на вулиці, щоб квартали ставали спільнотами.

- Чого побажаєте собі, львів'янам та українцям у 2009 році?

- Думаю, для нас всіх дуже важливо мати лідерів, які хочуть служити, які готові приносити жертви. Я бажаю нам усім таких політичних провідників у 2009 році. Допомогти їм стати такими можемо власним прикладом.