Життя після епідемії. Церква

Думаю, нам всім часто доводилося чути прості аж до банальності слова про те, що після карантину ми вже не будемо такими, як раніше. Поза сумнівом, ми не можемо повернути минуле, але питання в тому, чи потрібно нам його повертати? Тож для того, щоб зрозуміти, як вплине на наше щоденне життя світова епідемія зараження коронавірусом, потрібно задуматися над тим, а якими ж ми були перед цією епохальною зміною? І що, як лакмусовий папірець проявить масова епідемія? Тобто спробувати переосмислити роль і значення речей, символів, які давно втратили свою функцію і зберігалися «за замовчуванням» лише як данина традиції.

Епідемія, спричинена коронавірусом, та запровадження всезагального карантину виявили, що в нас – великий нелад у більшості суспільних та державних сфер. І що на це все раніше просто заплющували очі. Хіба для когось був таємницею катастрофічний стан у системі охорони здоров’я, у школі, в університетах, в академічній і науково-дослідницькій царині? Хіба хтось не знав, скільки бездарних людей обіймають керівні посади на різних владних рівнях, а самі не здатні організувати роботу навіть маленької громади? Тому коронавірус, а якщо точніше, карантинні заходи виставили їх ніби голяка на подіум. На всезагальний огляд їхнього стану та потенціалу.

Карантин став доброю нагодою задуматися і підбити підсумки того, що ми надбали за останні тридцять років. Подумати, де тонко, де надто грубо, а без чого можна спокійно обійтися. Тобто провести секвестр власних потреб і бажань. У сьогоднішній статті мова піде про речі світоглядні та духовні. А саме про роль церков у нашому житті.

Після падіння радянської системи багато людей опинилося в стані повної дезорієнтації. Людей, які звикли, що за них подумають і подбають, а держава має їм забезпечити прожитковий мінімум. Комуністичні ідеали виявилися недосяжними і наївними. А знання про те, скільки людських життів поклали в боротьбі за їхнє досягнення, викликали справедливу ненависть. Повторний етап нагромадження первісного капіталу з його рекетом, вбивствами та грабежами і без того бідних людей показав, що зі суспільною мораллю та загальнолюдськими цінностями щось зовсім не так. І з цим треба було щось робити.

І тоді на перший план знову вийшли церкви. У колишній Галичині відродилася Українська греко-католицька церква, яка тоді дійсно була оповита ореолом мучеництва та переслідування в радянський час. Та й боротьба православних за незалежність від Московського патріархату розглядалася досить позитивно, особливо в плані руху за державну незалежність. Хоча вже тоді треба було розуміти, що до оцінки церков варто застосовувати інші критерії. Відтоді за результатами майже всіх соціологічних опитувань церква втішалася найбільшим рейтингом довіри в суспільстві. Відповідно, церкви стали помаленьку відвойовувати для себе не свою територію. Вони почали загравати з політиками і державною владою. Стали проникати в школи. Тобто дедалі більше ставали національно-політичними, або просто політичними інституціями. Церкви також отримали своєрідну владу над людьми.

Причому їм вдалося відстояти дивовижний статус екстериторіальності. Утвердити переконання, що духовенство та монашество можуть і не підпорядковуватися державним законам. Церква може не платити податків, поліція – не карати п’яних священників за кермом, не судити педофілів, а держава – закривати очі на зовсім нецерковний бізнес, яким вправно вели релігійні організації. Деякі найбільш наближені до чинної влади церкви перетворилися на закриті від державного контролю корпорації під патронатом найвищих діячів держави.

Проблема також полягала в тому, що світська держава Україна не залишила своїм громадянам вільного вибору. Переглядаючи прямі трансляції богослужінь із церков, можна було легко довідатися, яка з церков цього разу у президентському фаворі. Присутність президентів Ющенка, Януковича, Порошенка у конкретному храмі давала однозначний сигнал, яку з конфесій облюбував собі державний муж.

Відповідно до цього, церкви самі добровільно, а то й з прихованою корисливою метою, втягувалися у страшні політичні баталії. Де було мало святого, просто лишалися політика і бізнес. Витворилася дійсно унікальна ситуація, коли державі було зась втручатися в життя церкви, а от церкви тільки укріпили свій вплив на державні органи влади. Таке собі відділення церкви від держави по-українськи.

Проте найбільших втрат зазнало українське суспільство від нав’язування громадянам міфічної свідомості. І це проявилося якнайбільше тепер, під час пандемії коронавірусу. Історикам добре відомі етапи секуляризації суспільства. А точніше секуляризації його знань про природу і світ. Вони знають, що в минулому були і Реформація, і контрреформація. Знають, яку велетенську роль відіграла Реформація, але розуміють і те, якими важливими були зміни в самій Католицькій церкві після протестантських воєн. Відомо також про історичний розворот Католицької церкви до освіти і творення університетів. Проте це аж ніяк не стосувалося наших східних церков.

Відповідно ми тепер пожинаємо плоди «законсервованої» православної традиції. А точніше – від зведення до абсолюту ритуалу та поклоніння матеріальним предметам. Те, що не в православній традиції було працювати над роз’ясненнями суті християнства, а наполягати на сліпому дотриманні традиції та ритуалів, обернулося для нас тим, що багато хто не уявляє себе християнином без причастя однією ложечкою з рота до рота. Без цілування хреста й ікон. Без підходу і цілування плащаниці. Не вірить у святість молитви на відстані від храму.

Тобто теперішня непокора карантинним розпорядженням влади є свідченням відсутності розуміння віруючими людьми суті християнства й ототожненням його тільки з ритуальним повторенням певних рухів та поклоніння окремим матеріальним предметам. Православні віруючі та церковна братія сприймають карантинні обмеження дійсно як замах на їхню віру, оскільки не здатні сприйняти Бога як всюдисущу абстракцію. Повторюсь, у цьому випадку йдеться не тільки про церковний бізнес, пов’язаний з фізичною присутністю вірян у церкві. Пожертви на храм і за треби, за освячення вербових гілочок і пасхальних кошиків, за купівлю свічок. Часто пожертви у православних церквах за сповідь та цілування ікон. Тут йдеться про сформоване уявлення про те, ким є християнин. У його меркантильно-усіченому варіанті, коли християнином є той, хто прийшов до храму і «розрахувався» з церквою. Тож карантин в уявленні такого типу християн заважає їм укріпитися у вірі і взагалі сприймається як обмеження їхньої свободи.

Через відмову підпорядковуватись державним законам та розпорядженням, як то виконувати приписи МОЗ, заборону масово відвідувати храми, безпричинно залишати помешкання і за заклики противитися їм, держава має нарешті ліквідувати дивну церковну «екстериторіальність». Що мається на увазі? Не має бути під час епідемічної ситуації закритих для Міністерства охорони здоров’я об’єктів: монастирів, релігійних общин, церков. За заклики не сидіти вдома, а йти на свято до церкви мають відповісти за законом ті, хто до цього закликає. Бо такі заходи з боку держави аж ніяк не обмежують свободи совісті та віросповідань.

Як не стали порушенням дії поліції та медиків в ізраїльському містечку Бней-Брак, населеному харедім (ультра-ортодоксальними юдеями). Так само розумно проявила себе влада Греції, коли за злісну непокору державним розпорядженням арештувала місцевого єпископа.

На жаль, у пострадянській Україні церкви перетворилися на священну корову, яку треба вмовляти і задобрювати. До всього існує якийсь первісний страх перед прокляттями різноманітних служителів культу. Поліція боїться закликати до порядку священнослужителів, суд – «впаяти» конкретний строк за злочин або проступок. Міські чиновники бояться закрити лабораторію паранормальних явищ, бо та наведе на них порчу. Вчителі та директори через можливе масове цькування бояться не допустити священника в школу, що б він не виплітав перед дітьми, які б дурниці не виговорював з погляду біології, фізики та хімії.

Тепер перед українською владою постало непросте завдання: дозволити поліції увійти на територію Почаївської лаври і забезпечити доступ лікарям до хворих монахів. Напередодні Великодня закрити всі монастирі для відвідування сторонніми людьми. Не вмовляти священників та ієрархів, а серйозно карати за порушення умов карантину. Будь-які загравання влади і церкви в цій ситуації є злочинними. Вони можуть легко звести нанівець результати місячного карантину й обернутися страшними людськими та матеріальними втратами.

Замість висновку. Дивно, але тільки коронавірусна пандемія змусила українців більш раціонально подивитися на роль церков та релігійних об’єднань у суспільстві. Саме вона показала, що держава і церква мають бути розділені. Але відділення церкви від держави аж ніяк не означає право церкви не виконувати державних законів. Бо всі громадяни рівні і в правах, і у відповідальності перед законом.