Злочин без кари

IQВасиль Расевич, 23 лютого 2009874344

Негативна оцінка сталінських репресій є свого роду рятівним колом для прихильників міфу про «священну Велику Вітчизняну війну». Мовляв, ми знайшли в собі сили, щоб засудити сталінізм і нема чого до цього більше повертатися.

 

 

Сучасні баталії навколо «політики пам'яті» на пострадянському просторі неймовірно актуалізують окремі теми історичного минулого. До однієї з найважливіших  в українсько-російських дискусіях напевно належить тема Другої світової війни, а точніше намагання звести ці події або до «Великої вітчизняної війни», або ж до «боротьби з двома тоталітаризмами». Те, що в сучасній Україні постійно бачимо намагання узгодити  старі радянські міфи з новим національним наративом, свідчить про складність внутрішньо української ситуації та живучість старих міфологем. В Україні «День захисника Вітчизни» й надалі припадає на 23 лютого, що є свого роду містком до усіх решти радянських міфів. 

Як правило, пострадянські історики звикли оперувати «канонічними» тезами стосовно Другої світової війни, байдуже, за яких ідеологічних систем вони склалися, бо що здавалося б можна поміняти в схемі: фашистський агресор - спроби поневолення світу - геноцид - війна аліянтів проти нацистського Третього Райху і перемога над ним. Але, якщо дотримуватися цієї генеральної схеми, то тоді у свого роду «сірій зоні» залишаються цілі національні рухи, які боролися за незалежність та протидіяли радянському режимові. Такий підхід однозначно веде до солідарності зі сталінською концепцією історії Другої світової війни, яка є напрочуд простою і очевидною: СРСР - переможець фашизму, а переможців не судять. Безумовно, роль СРСР в розгромі нацистської Німеччини є надзвичайно важливою. Проте не можна залишити поза увагою і такі питання:  що приніс СРСР у Центрально-Східну Європу, перемігши фашизм? Який режим і якими методами був встановлений у цій завойованій частині світу?

Отже, так чи інакше ми підходимо до проблеми «історичного ревізіонізму». Разом із усталеним радянським міфом про «велич подвигу радянського народу у Великій вітчизняній війні» поруч завжди фігурує негативний стереотип про загрозу і шкідливість ревізіонізму. За допомогою незліченних публікацій радянським ідеологам та їхнім послідовникам вдалося сформувати стійкий стереотип, що об'єктивного переосмислення історії не може бути, що будь-які сучасні інтерпретації подій Другої світової війни - це спроба реваншу з боку неонацистів. Кожна хвиля демократизації радянського суспільства приносила низку розвінчувальних публікацій про злочини сталінізму або навіть і комунізму загалом. Проте, пізніше, ніби за ходом маятника, з'являлися голоси про неможливість і непотрібність «переписування» історії. Прихильники цієї тези, напевно не усвідомлюючи того, самі ставали на шлях переписування історії, вмонтовуючи свої шаблони до нової політичної парадигми. Висновок один: історія постійно перебуває в стані переосмислення, нових інтерпретацій, і байдуже, чи це відбувається «під тиском» величезного наративу, чи від необхідності пристосування до нових ідейно-політичних обставин.

З противниками «історичного ревізіонізму» можна було б в дечому погодитися, якби вони самі не вдавалися до інструменталізації історії для своїх політичних цілей. Ознайомившись із сучасними російськими підручниками, можемо натрапити на негативні оцінки періоду сталінських репресій, але водночас знайдемо свого роду «виправдання» їх складністю історичного моменту. Зі сталінізмом тут ситуація виглядає хіба найпростіше. Злочинну суть цього режиму годі приховати, та й злочини його були спрямовані в основному проти «своїх». Проте, негативна оцінка сталінських репресій є свого роду рятівним колом для сучасних прихильників міфу про «священну Велику вітчизняну війну». Мовляв, ми знайшли в собі сили, щоб засудити сталінізм і нема чого до цього більше повертатися. Це свого роду нав'язування своїх правил гри: те, що може завдати удару по нашій концепції, не приймається за означенням, хоча «ми» маємо беззаперечне право будувати свою концепцію історії на досягненнях періоду сталінізму. Результатом таких підходів стало те, що Сталін посів друге місце в нещодавньому рейтингу «Ім'я Росії». Це означає також, що пропагандистська система, скерована на втовкмачування в суспільну свідомість необхідності для Росії «сильної руки», правління за умов «обмеженої демократії» (бо у нас свої цінності і ми істотно відрізняємося від західних суспільств) - досягла на певному етапі успіху. Не випадковими в цьому ключі є поява фільмів «Монгол», наскрізь просякнутого вождистським духом, та «1612», де постулюється внутрішня національна єдність під проводом вождя - супроти зовнішньої загрози. На це працюють нескінченні серіали про доблесний «СМЕРШ» і про те, як благородно він переміг усіх ворогів радянської влади. Отже, героїзація радянських спецслужб, а не «всенародного подвигу» заполонила медійний простір сучасної Росії.

Здавалося б, це інша держава і українці не мусять мати якогось стосунку до її політики пам'яті, якщо російське суспільство задовольняє такий стан справ, то чого це має їх обходити? Але проблема полягає в тому, що ця держава, використовуючи різноманітні важелі впливу, аж до дипломатичних нот, наполегливо намагається накинути усім колишнім республікам СРСР її власні оцінки історичних подій. Особливо це стосується часів Другої світової війни. Не таємниця, що для СРСР усі нерадянські рухи Центрально-Східної Європи були ворожими. Така оцінка автоматично перетворювала не тільки активних учасників антирадянського опору, але й простих противників радянського ладу, на ворогів. Переведення в категорію ворога «розв'язувало» руки радянським військам на окупованих територіях і ніби надавало «право» на ведення війни усіма можливими методами. Отож і український націоналістичний рух, і спротив радянській окупації з боку балтійських народів - «таврувалися» як бандитські, а щоб остаточно покласти цьому край і в міжнародному масштабі, виключно як профашистські і колаборантські рухи. Саме цей факт дав «право» радянським військам застосовувати масовий терор проти цивільного населення окупованих територій, не дотримуючись жодних чинних на той час міжнародних конвенцій.

Сучасні пропагандисти використовують проти національних рухів українців, литовців та естонців факт їхньої початкової колаборації з фашистами, але ніби не зауважують, що Радянський Союз ще до періоду «колаборації» застосовував до цих народів політику терору. Мова йде про події 1939-1941 рр. Не буде зайвим нагадати, що станом на 1939 рік Радянський Союз був надійним союзником нацистської Німеччини. Уклавши в серпні 1939 р. договір про ненапад, більш відомий під назвою «Пакт Молотова-Рібентропа», СРСР розділив з Німеччиною не тільки сфери впливу у Східній Європі, але й визначив кордони окупованих територій. Після чого обидві країни вдалися до відкритої агресії проти Польщі. Облудливі заяви радянської пропаганди про «простягнуту руку допомоги» українському та білоруському народові не вкладаються в жодне законодавче поле, а політика, яка стосувалася до «визволених» народів, яскраво засвідчує факт агресії та окупації. Тут зазначу один нюанс: українські націоналісти сприйняли спочатку факт «возз'єднання» українських етнічних територій як позитивний, як таке, чого їм ніколи не вдавалося досягнути самотужки. І саме цей момент став для них логічною пасткою, бо позбавив можливості надалі вживати для означення дій СРСР термін агресор.

Отже, окупувавши «західноукраїнські» та «західнобілоруські» землі, СРСР одразу вдався до радянізації цих територій. Насправді ж це була політика масового терору, спочатку проти заможних верств суспільства, а з часом і проти класових та політичних ворогів. Якщо націоналізація промисловості аж ніяк не зачепила українське населення Західної Волині та Східної Галичини, то експропріація землі вдарила не тільки по польському землеволодінню. Передача на певний час землі безземельним українським селянам, бо за цим ішла колективізація через колгоспи, закладала міну сповільненої дії у міжнаціональні відносини поляків та українців. Радянська влада відразу заборонила діяльність усіх політичних партій, товариств та організацій, що масово супроводжувалося арештами та депортаціями «ворогів народу». Під час першої хвилі депортацій були виселені представники соціальної еліти: підприємці, державні чиновники, інтелігенція. В цей час депортації стосувалися значною мірою поляків, проте в 1941 р. великої національної диференціації вже не помітно. Щодо кількості депортованих до Сибіру та Середньої Азії, науковці можуть і далі дискутувати та встановлювати її з точністю до десятка, але факт залишається фактом: Радянський Союз, вдавшись до агресії проти Польщі, застосував до її колишніх громадян політику масового терору та депортацій.

Переповнені, станом на червень 1941 р., тюрми на «західноукраїнських землях» є свідченням терору проти мирного населення. В'язнями ставали тільки за те, що мали інші політичні погляди або ж належали до іншого соціального класу. Але відвертими злочинами радянської системи і радянських військових (попри те, що ми звикли мислити макрокатегоріями про злочини більшовизму та комунізму) є масове винищення в'язнів наприкінці червня 1941 р. та розстріли польських військових в Катині. Тут хотілося б наголосити на кількох моментах. А саме: якщо політичні репресії це такий собі «тягучий» процес, де важко дошукатися відповідального за накази та їх виконавців, бо тут задіяна ціла система, то конкретні розстріли є злочинами конкретних людей. Цих злочинів, вчинених радянськими військовими та партійними функціонерами, не можуть затьмарити навіть факти їх пізнішого використання нацистською пропагандою. За різними підрахунками, число замордованих в'язнів у тюрмах Західної України становило від 15 до 40 тисяч осіб. Серед них були, напевно, і такі, які вчинили якісь кримінальні злочини, і такі, що потрапили в тюрму за дрібні правопорушення, але більшість становили політичні підозрювані. Факт масового вбивства десятків тисяч людей без суду і слідства, із застосуванням нелюдських тортур, яскраво засвідчує справжню сутність радянського режиму. Важливим є також те, що тут не можна списати провину на обставини, на те, що «якби не ми їх, то вони нас». Проблема полягає також в морально-етичній системі цінностей радянських військових.

Серед помордованих у львівських тюрмах знайдено багато понівечених тіл молодих жінок, серед вбитих були також вагітні, до яких застосовувалися нелюдські тортури. Подібне ставлення до «ворога» з боку радянських військових можемо побачити і в пізніший час - на фінальній стадії Другої світової війни та в період повоєнного насаджування радянської влади. Кодекс честі не діяв також і у випадку з полоненими поляками. Те, що радянське військово-політичне керівництво не дотрималося жодних умов та домовленостей, які давало, переконуючи польських військових мирно скласти зброю, - це один бік медалі. Його можна списати на тактично-дипломатичні «успіхи» радянців, але те, що одні військові стріляють в потилицю обеззброєних інших, свідчить про деморалізацію в лавах радянської армії. Поясненням цього може бути тільки те, що вони вижили в системі взаємних доносів та постійної боротьби за виживання.

Як бачимо, для радянських військових не тільки конкретне людське життя нічого не важило, а навіть звичною справою стала політика масового винищення. Відступаючи під натиском німецьких військ, вони вдалися до тактики «випаленої землі». Підривали не тільки промислові об'єкти, які могли стати в нагоді окупантові, але й знищували запаси продовольства, спалювали посіви, затруювали питну воду. З точки зору військової тактики в цьому, може, є якесь раціональне зерно, але з людського погляду - це прирікання на голодну смерть сотень тисяч своїх колишніх співгромадян. Чи була можливою після цього всього ще хоч якась симпатія до цієї системи? Напевно ні. Саме тому напередодні другої окупації ні в кого не було жодних ілюзій щодо майбутньої радянської політики. Тим-то на всіх, перед тим уже раз окупованих територіях, формується антирадянський рух спротиву. Хотів би наголосити, що він не був виключно антиросійським у вузькоетнічному розумінні, а дійсно антирадянський із використанням антиросійської риторики.

Під час другого приходу радянської влади на відвойовані у нацистів території її політика і тактика не зазнали особливих змін, хіба стали більш жорстокими і масштабнішими. Як випливає із таємної доповідної міністра МВС УРСР Т.Строкача М.Хрущову від 28 травня 1946 р., за 28 місяців, починаючи з лютого 1944 р. до травня 1946 р., в семи західноукраїнських областях внутрішніми військами було проведено 87.571 операцію проти націоналістичних «бандформувань». В результаті цих акцій 110.825 «бандитів» було вбито, 250.676 - арештовано. З іншого таємного документа довідуємося, що тільки за перший рік радянської влади із Західної України було депортовано 10.139 українських сімей (26.093 осіб). Розмах вбивств та депортацій змушує задуматися не тільки про масовість українського руху спротиву, але й про тотальний характер радянської боротьби проти місцевого населення.

Ні про яке «визволення» або ж якусь національну чи соціальну солідарність більше не йшлося. Показові суди і страти, знущання з трупів, застосування не тільки фізичних, але й морально-психологічних тортур, вбивства і примусові виселення стали невід'ємними атрибутами радянської влади на новоздобутих територіях. Як зазначає відомий американський дослідник радянських архівів Джефрі Бурдс: «З боку радянців терор не був справою окремих офіцерів-садистів або тих, хто не підкорявся наказам командування загонів окупаційних сил, схильних до крайніх проявів насильства. Радянський терор був наслідком недвозначних вказівок згори - на це вказують навчальні посібники для радянських груп спеціального призначення». Тут і далі американський дослідник мав на увазі сумнозвісне «Наставление по использованию войск НКВД при проведении чекистско-войсковых операций», розроблене у 1944 р. майором А.Соколовим. Ця інструкція передбачала застосування найжорстокіших методів боротьби з антирадянським підпіллям. Відповідно до цих порад, усі методи були можливими: публічні страти, з обов'язковою присутністю односельчан, бо це передбачало відслідковування психологічної реакції на обличчі присутніх, що могло обернутися для останніх арештом зі всіма можливими наслідками. Виставляння змасакрованих трупів для психологічного залякування, інсценізація вироків злочинцям із подальшим переростанням події у самосуд. Подібна тактика застосовувалася радянською владою і в приєднаних до СРСР республіках Балтії.

Радянські військові ніколи не зазнали покарання за злочини, вчинені щодо мирного населення, сховавшись за означенням «переможці фашизму». Навіть у наш час будь-які спроби наукового аналізу або просто переосмислення подій Другої світової війни неодмінно наштовхуються на справжню бурю протестів і звинувачень у ревізіонізмі. В сучасній Україні напевно не є можливим ані проведення безстороннього розслідування злочинів радянських військових, ані люстрації. Найменша спроба деконструкції радянських міфів негайно береться на щит тією чи іншою політичною силою і використовується для розбурхування міжрегіональних антагонізмів. Та якщо юридичне покарання за «історичні» кримінальні злочини вже не можливе, то це явище принаймні заслуговує на осуд у шкільних підручниках.

Ще однією проблемою сучасної української політики пам'яті є проблема визнання на державному рівні воїнів УПА воюючою стороною. Проти цього категорично виступають радянські ветеранські організації. Цьому противляться комуністи та проросійські політики. Для мене залишається питанням, чому Українській державі треба питатися згоди у радянських ветеранів на визнання цих людей воїнами, що воювали за незалежність України? Якщо упівцям закидається участь у вбивстві мирних громадян, то ті з них, на чийому сумлінні були такі злочини, заплатили за це десятиліттями, проведеними в радянських концтаборах. Усіх учасників українського руху опору, що лишилися на території СРСР, було кілька разів «пересіяно» через систему таборів та тюрем. Вже за саму приналежність до українського партизанського руху ці люди підлягали жорстокому покаранню. Тих, чию провину за участь у вбивствах мирного населення доводили, як правило, засуджували до страти. Додам, що тих, хто зміг переміститися в західну зону, чекали не менші люстраційні випробування. Тобто ті ветерани УПА, які тепер залишаються живими, якщо й мали в запліччі якісь провини, то спокутували їх десятиліттями по таборах. Головною їхньою «провиною» й надалі залишається те, що вони належали до антирадянського руху. А на радянських ветеранах і досі лежить колективна відповідальність за непокарані кримінальні злочини: розстріли мирних людей, тортури, депортації, знущання, безпідставні ув'язнення, масові грабежі та заволодіння чужим майном, ґвалтування німецьких жінок і винищення сотень тисяч у сибірських концтаборах.

Сучасна політика пам'яті в Росії є прямим і логічним продовженням старої радянської системи поглядів на минуле. Відбулося лише певне ретушування та припасовування до нових політичних обставин та до авторитарних лідерів новітнього зразка. Нікуди не зникла експлуатація старих антагоністичних тез: «ми» і ворожий до нас Захід, бажання реваншу за втрачені позиції, спроби відбудови біполярної системи та повернення статусу наддержави. В підручниках далі мусується теза про «радянську визвольну місію» та як антитеза до неї - Захід спішив захопити якнайбільше німецьких територій, щоб туди не прийшла караюча рука справедливого радянського солдата, про «змову» західного світу із колишніми нацистами.

«Ми» і «вони» - вічне позиціонування російсько-радянського світу. Отже, для українців залишається невеликий вибір.

З ким вони?

 

Фото зі сайту www.davno.ru

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 344

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Slavw 6 березня 2009, 20:49

    [b] Думкар -- єврейський брехун з Ізраїлю.[/b]

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • kidlat tahimik 6 березня 2009, 16:18

    я думаю то буде досить цікаво, коли за кілька років останні кагебісти помруть і раптом виявиться, що судити нікого. (це вам не німеччина, тривалість життя тут не така висока) піночета наприклад не судили - занадто старий. але нічого, виявиться, що судити можна пусту матерію - комунізм, марксизм. а далі ви ще щось вигадаєте. особливо цікаво, як ви хочете судити радянських за злочини вчинені щодо німецького народу. ну то в нас світова справедливість!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Василевс 4 березня 2009, 10:24

    Андрій,похвальний коментар,але в другому пості не зрозумів: до чого Німеччина?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук