Зловісні мертв’яки, або невже у Львові ніхто не любить Бандеру?

Отар Довженко, 13 травня 201334000
Зловісні мертв’яки, або невже у Львові ніхто не любить Бандеру?
пам'ятники

Як багато навколо пам’ятників є ненависті до тих, кому вони протиставлені, і як мало є любові до тих, кому вони поставлені.

Був у мене в дитинстві приятель – пам’ятник. Він задумливо сидів під деревами неподалік моєї школи. Уособлював російського письменника Максима Горького. За легендою, літератор зійшов із пароплава в Катеринославі, щоб купити харчів на базарі. Це, втім, мене не обходило, просто поза й вираз обличчя бронзового дядька перегукувались із моїм тогочасним звичним внутрішнім станом.

Іноді після уроків я купував бубликів-сушок і, почуваючись самотньо, сидів на лавці біля пам'ятника: думав про своє,  час від часу підкидаючи йому сушку, щоб не сумував.  Напевно, від цього було трохи менш самотньо.

А ось пам’ятники політичним божкам, будь-яким, ніколи не викликали теплих почуттів. Якщо говорити про божків більшовицьких, то вони викликають ще й антипатичний дискомфорт. Усе ж таки тут Україна, а ці люди прийшли непроханими гостями й пролили ріки української крові.

Проте мирне співіснування з ворожими богами та їхніми шанувальниками – не така вже й дивина для руського світу. Предки спокійно мирились із мечетями, де молились Аллаху родичі й нащадки людоловів, які з іменем того самого Аллаха на вустах убивали і забирали в ясир український люд. А ще раніше – з жертовниками жорстоких варязьких богів, яким не завжди прохані північні гості офірували руських полонянок. Татарські чи варязькі погроми траплялись, але кому за тих часів було легко?

Щоб мирно співіснувати з людьми, любити їх не обов’язково. Достатньо жити паралельно й не дотикатись. Я ось, наприклад, не люблю більшовиків і їхніх неооднодумців, і, на щастя, з ними не перетинаюсь. Не маю нічого проти, якщо вони відправлятимуть свій мазохістичний культ світлого минулого у спеціально відведених місцях.

Культ борців за волю України розвивається як антитеза більшовицькому й тому дуже на нього схожий. Але я так само не маю нічого проти націоналістичних божків. Ці, принаймні, на своїй землі.

Тільки, будь ласка, не треба називати все це історією. Пам’ятник – продукт не історії, а сучасної ідеології та пропаганди. Різноманітні «меморіали жертвам ОУН/УПА» в Криму або штамповані, схожі на молодого Ілліча Бандери це наочно підтверджують.

Одне мені прикро – те, як багато навколо пам’ятників є ненависті до тих, кому вони протиставлені, і як мало є любові до тих, кому вони поставлені.

Щоразу, проїжджаючи повз львівського привокзального Бандеру, я мрію побачити на площі хоч одного ветерана повстанської армії, який приватно, без формальної нагоди, прийшов до проводиря. Або мальчишів-кибальчишів із патріотичної молоді, що завітали до Степана дорогою в спортзал. Та на порожній площі нікого, лише нудиться міліцейський патруль (як і під Леніном у Донецьку). Так само я не бачив відданих шанувальників перед привокзальним Петровським у Дніпропетровську.

На тамтешній Стіні Цоя періодично з’являються нові написи «Цой жив», палець львівського Никифора Дровняка аж сяє від дотиків туристів, а вождям і провідникам ніхто навіть кульбабки не покладе.

«Найкращим показником пошани до Бандери було б те, щоб вулиця імені Степана Бандери була б найкращою за якістю бруківки, відремонтованих будинків, каналізації, за чистотою й освітленням»,- влучно сказав історик Ігор Лильо.  Гаразд, ремонтувати будинки – це занадто жирно, але прийти з віником і навести чистоту в навколишньому похмурому сквері? Прибрати недопалки з трамвайної зупинки? Посадити біля пам’ятника квіти? Невже в місті, яке хором голосує за націоналістів, ніхто не любить Бандеру?

І чому в країні, де стільки безробітних митців, громади щоразу замовляють увічнення своїх героїв у бронзі випускникам ПТУ за класом рубанка? Принаймні, таке враження виникає, коли дивишся на їхні статичні й невиразні витвори з вибалушеними в порожнечу очима.

Й це аж ніяк не тенденція української скульптури часів незалежності – поруч є більш чи менш удалі, але живі пам’ятники письменникам, художникам, співакам та літературним персонажам. Луїджі і Мокрина, зрештою, або свіженькі Пелагія і Ромуальдо.

А пам’ятники борцям за волю й неволю України – зловісні мертв’яки. Самотні, покинуті своїми шанувальниками, негарні істукани, потрібні переважно для того, щоб показати символічний середній палець уявному ворогові. На них навіть металу шкодують.

Якби серед них був хоч один людиноподібний, я б із ним подружився. Носив би йому чогось поїсти або квіти поза всякими датами.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук