Валентина Ходус родом із Лисичанська. Вона була у рідному місті під час окупації в 2014 році. Після його звільнення жінка почала активно займатися волонтерством. Через проукраїнську позицію їй погрожували. У Лисичанську Валентину застало і повномасштабне вторгнення Росії. Евакуювалася, коли про це попросили військові. Прихисток жінка знайшла на Прикарпатті, яке стало для неї другим домом.
У межах проекту Свої 24 канал поспілкувався з Валентиною Ходус. Про війну у 2014 і 2022 роках, волонтерську роботу, евакуацію, життя у селищі в Івано-Франківській області та плани щодо майбутньої відбудови обов'язково українського Лисичанська.
Громадську діяльність Валентина розпочала у 2014 році з волонтерства. Через рік створила організацію «Східна Варта». Відтоді очолювала її. Основним напрямком діяльності була підтримка дітей з так званої сірої зони Луганської області. Йдеться про такі прифронтові населені пункти: Нижнє, Світличне, Тошківка, а згодом і Гірську ОТГ. Крім того, Валентина є керівницею «Території Жінок» Луганщини.
Історію Анастасії опублікував 24 канал. ZAXID.NET робить передрук тексту.
«Було страшне передчуття, що нас не визволятимуть»: про окупацію Лисичанська у 2014 році
Для більшості України війна почалася у лютому 2022 року, однак для Лисичанська ще у 2014-му. Ви тоді були в місті?
Так, була. Але тоді майже не виходила на вулицю. У червні 2014 року у нас було страшне передчуття, що нас не визволятимуть. Це було найстрашнішим тоді, гіршим, ніж мінометні обстріли. Бо ми розуміли, що когось визволили, а когось – ні. Як бачимо, далі від нашого міста Збройні Сили пройшли тоді лише на 20 кілометрів. Решта території області залишилася під окупацією.
Це зараз ми можемо щось прогнозувати. А тоді ми взагалі не розуміли, що відбувається. Було важко.
ЗСУ у звільненому у 2014 році Лисичанську (фото «Повернись живим»)
Як Лисичанськ жив після звільнення від окупантів? Чим ви займалися в місті?
У мене завжди була активна проукраїнська позиція. Тому після звільнення Лисичанська ми перефарбували нашу центральну площу в місті у блакитно-жовтий колір. Зробили це, щоб всі на День Незалежності побачили, що Лисичанськ – це Україна.
Ми тоді вимагали від нашої міської ради, щоб вони визнали Росію агресором, а «лднр» – терористичними організаціями. Зривали сесії, виходили на мітинги. Такими активними у нас були 2014 та 2015 роки.
Чи контактували ви у якийсь спосіб у 2014 році з окупантами?
Ні, безпосереднього контакту не було. Але ми тоді бачили на вулицях незрозумілі банди. Лише потім ми зрозуміли, що на території міста їх було кілька. А тоді думали: ну чудні дядьки ходять, то чеченці, то ще хтось. Але спілкуватися з ними не було бажання, вони зі мною теж не контактували.
«Ні разу не ховалася у підвалі»: про віру в ЗСУ і порятунок волонтерством
Перед вторгненням у лютому і українські, й іноземні ЗМІ масово писали про те, що Росія готується до наступу. Чи вірили ви в те, що може бути повномасштабна війна?
Ми розуміли, що це можливо. Бо на Луганщині воювали з 2014 року. Для нас війна не зупинялася. Щодо повномасштабного вторгнення, то погані передчуття були, але ми намагалися їх від себе відганяти. Пробували робити все, що було в наших силах. Маю на увазі у Лисичанську, в регіоні.
Яким для вас було 24 лютого, як дізналися про вторгнення Росії в Україну?
Того дня я була вдома, хворіла на коронавірус. Лежала у ліжку і викашлювала свої легені. Росіяни 24 лютого почали обстріл і Лисичанська.
Коли я оговталася від хвороби, то створила у фейсбуці групу волонтерська хмара «Я поруч». Це було 6 березня. Тоді почала активно допомагати сім’ям з дітьми, які залишалися в Лисичанську. Підтягувала друзів, знайомих, фонди. Коли у квітні виїжджала, то у мене були досить потужні оберти.
Наслідки обстрілів Лисичанська навесні 2022 року (фото Сергія Гайдая)
Ще перебуваючи в Лисичанську, ви ховалися від обстрілів в укриттях? Як це було бути так близько до фронту?
Я оптимістка настільки, що жодного разу не ховалася у підвалі. Це крайній ступінь віри в ЗСУ. Та було дуже страшно. Але як у волонтера проходить день: вранці ти все розбираєш, формуєш замовлення, відправляєш через поліцейських та військових комусь передачі, потім далі перебираєш.
Сумувати та думати про погане просто не було часу. Можливо, це був мій спосіб втекти від дійсності. Я зробила це, ввійшовши в дуже активну діяльність.
До того ж ми підтримували хлопців (військових – ред.). Готували їжу, передавали її, прали одяг – загалом робили, що могли.
До того моменту, поки я була в Лисичанську, у місті дуже добре працювали комунальні служби. Якщо щось десь внаслідок обстрілу перебивали, то комунальники за кілька годин все лагодили. У лютому-березні дуже низька температура повітря була, морози. Я не знаю, як би ми вижили, якби не така оперативна реакція. Але в нас було і світло тоді, і газ, і вода.
«Військові сказали, що ми вже заважаємо»: про рішення евакуюватися
Коли та чому вирішили все ж евакуюватися?
Я евакуйовувалася у складі групи з 14 людей. Ми виїжджали з допомогою благодійного фонду «Янголи спасіння».
Багато наших активістів поїхали ще у лютому-березні. А ми там брикалися аж до початку квітня. Вирішили їхали, коли хлопці-військові нам сказали: «Дівчата, ви вже в місті нам заважаєте». Після цього ми зібралися і поїхали. Я зателефонувала всім, кому могла. У когось батьки залишилися, це я про хлопців, які пішли у тероборону або воювати. Активісти-пенсіонери в місті також були. То ми разом і зібрали групу.
Якою була ваша дорога? Ви знали, куди їдете?
Ми зупинилися у Слов’янську, там заночували. Звідти вже поїхали в Дніпро. Під містом ми провели приблизно тиждень. Коли приїхали туди, то ті, в кого були рідні, знайомі, пороз’їжджалися.
Залишилося шестеро людей, яким не було куди їхати. Усі вирушили далі зі мною. Я знала, що їду на Франківщину до друзів. Я їх попередила, що буду не сама. Мене запевнили, що всіх поселять у нормальних умовах.
Так все і сталося. Багато людей з Лисичанська і досі проживають на Івано-Франківщині.
Коли ви приїхали на Прикарпаття?
З Лисичанська ми виїхали 7 квітня, а на Франківщину приїхали днів через 10. Відтоді я тут.
Волонтерка Валентина працює з дітьми
«На Прикарпатті якесь особливе відчуття»: про новий дім за понад 1000 кілометрів
Як облаштовувалися на новому місці? Як вас прийняла Франківщина?
Мені було легше, бо я приїхала до друзів. Так склалося, що за 8 років ми з дітьми із сірої зони об’їздили пів України. У мене склалися дружні стосунки з активними людьми з різних областей. Я завжди для себе знала, що поїду за потреби або на Івано-Франківщину, або на Тернопільщину. Тут дуже відкриті і прості люди.
Відтоді вже була і в Карпатах, і в друзів на полонині. Там 8 кілометрів йшла вгору. Я взагалі не дуже люблю ходити, а тут зі задоволенням подолала ці кілометри. Ми там три дні провели. Карпати – це щось. Схід України красивий, але в Карпатах точно є на що подивитися, там обов’язково слід побувати.
Але так інтегрувалися тут не всі. Багато людей так і залишилися в розгубленому стані. Гадаю, що треба працювати ще над психологічною підтримкою і особливими умовами.
Зі зони бойових дій ми нормальними не виїхали. Ми всі психологічно травмовані, лише кожен по-різному. Над цим ще треба працювати й працювати. Так як потрібна реабілітація для військових, так само її потребують і ті, хто був змушений втікати з дому.
Чи вдалося вам відновити волонтерську діяльність вже на Франківщині?
Так, я відновила діяльність організації на Прикарпатті. Я знову підтримую військових, співпрацюю з місцевими волонтерами, намагаюся підтримувати переселенців. Налагоджую нові зв’язки.
Зокрема, шукаю людей, з якими ми будемо відновлювати Луганщину. Активно шукаю. Бо варіант, що Луганська область не повернеться під контроль України, я навіть не розглядаю.
Чи з’явилося у вас на Прикарпатті відчуття дому?
Я у багатьох місцях відчуваю себе як вдома. Але на Прикарпатті це якось по-особливому вдома.
Друзі наполягали, щоб я їхала саме сюди. Так і живу в них. Але не сама, а зі своїм зоопарком – котом і собакою.
«Наші хати не вартують життя навіть 1 бійця»: реакція на окупацію Лисичанська
Про те, що Лисичанськ перейшов під контроль росіян, ви дізналися вже на заході країни. Як сприйняли це?
Ми до останнього вірили, що місто не буде окуповане. Але наші хати, наш побут – усе це не вартує життя навіть одного із наших воїнів. Збройні Сили залишили Лисичанськ – значить у них на це були вагомі причини.
Тобто я це сприйняла як належне, так має бути. А потім, коли наші хлопці наблизилися до Лисичанська кілька тижнів тому, ви не уявляєте, яким це було для нас святом, радістю.
Валентина з військовими (фото надане Валентиною Ходус)
«Дім розписали буквами Z»: помста окупантів за проукраїнську позицію
Ви знаєте про долю свого помешкання? Чи не постраждало воно після вашої евакуації та окупації міста?
У моєму будинку – зламані двері. З хати все винесли. Це те, що я знаю напевне. І весь дім розписаний великими буквами Z. Це хтось не полінився.
Це росіяни так зробили, бо знали чия саме хата? За вашу проукраїнську позицію?
Так, вони знали, бо були «добрі» сусіди, активні сепаратисти в місті. Тому мій дім їм одразу показали.
Навіть знаю про те, що був період, коли в моїй хаті хтось жив. Але це все фігня, після перемоги все відбудуємо. У мене дуже оптимістичне ставлення. Головне – щоб території були Україною, все інше взагалі не має значення.
«Багато хто змінив позицію на проукраїнську»: вплив війни на Лисичанськ
А чи змінилося місцеве населення Луганщини, зокрема Лисичанська, у своїх настроях від початку повномасштабного вторгнення?
Люди задурені були. Усі ці маніпуляції зі сторони ворога – воно нікуди не ділося. І зараз люди всі розгублені. Та інформація, яка є в них у голові, і те, що вони бачать, воно в них в об’єктивну реальність мало в кого складається.
Перед 24 лютого навіть люди з проукраїнською позицією не всі мали сміливість озвучити її. Активістам постійно приходили погрози у соцмережах. Не всі це витримували. Тому багато людей мовчали. Однак, на мою думку, в більшості Лисичанськ – проукраїнське місто. Проте люди залякані. Бо ми пройшли військові дії і окупацію 8 років тому. І народ побачив, що ситуація змінюється буквально за години.
Але я знаю, що з початком бойових дій багато місцевих змінили свої позиції з проросійських на проукраїнські. Але навіть цього недостатньо. Над цим ще працювати і працювати.
Валентина з іншими активістами у Лисичанську (фото надані Валентиною Ходус)
Якщо порівнювати вплив проросійської пропаганди на населення до 2014 року і після – що змінилося?
Проросійські партії використовували людей від виборів до виборів. Приходили красиві дядьки, багато чого обіцяли, мотивували людей, говорили про майбутнє з Росією, захист російської мови в Україні. Потім вони перемагали на виборах і жодних обіцянок не виконували. Так і продовжували обкрадати регіон. Перед наступними виборами було так само. Тобто людей постійно обманювали, а вони велися на це.
Українізацією Сходу активно майже ніхто не займався. Ми бачимо наслідки цього. Але хочу наголосити, що від 2014 року ми багато чого зробили, щоб змінити ситуацію. Тому те, що я в усіх списках росіян у категорії «підлягають першочерговому знищенню», вважаю визнанням моєї діяльності, свідченням того, що все, що я робила, було правильним.
Ще згадала цікавий момент. Через мою діяльність, через те, як ми гучно з дітьми відвідали музей Бандери на початку 2015 року, мені почали надходити такі «гарні» погрози, що я пів року ховала свою дитину на Франківщині. Тому до цієї області у мене ще й через це особливе ставлення. Бо моя дитина жила у друзів, не у родичів. І в неї залишилися найтепліші спогади про цей період її життя.
Зимові свята у Лисичанську (фото надані Валентиною Ходус)
«Головне – врятувати людей, дітей, все знищене – відбудуємо»
Зараз, коли триває контрнаступ України, українців закликають евакуюватися з гарячих точок. Однак є люди, які не можуть наважитися на виїзд. Що б ви їм порадили?
Я наполягаю, що з небезпечних місць треба виїжджати обов’язково. Особливо якщо у вас є діти. Коли я читаю новини, що загинули діти під час обстрілу у прифронтових містах і селах, у мене виникають питання до батьків. Чому діти не переїхали у безпечні місця. Я вважаю, що це відповідальність батьків.
Я маю дуже різке ставлення до цього. Переконана, що з зони бойових дій треба виїжджати. Бо обстріли бомбами з літаків, з важкої артилерії – це дуже страшно. Яка б людина не була хороша, який би прекрасний у неї не був підвал, це не захистить. Адже справжніх бомбосховищ у нас немає. Це слід визнати. Тому зараз головне завдання – зберегти життя українців. Потім ми все відбудуємо.
Усі ми не сумніваємося, що Україна переможе. Що ви особисто зробите першим після перемоги?
Я обов’язково повернуся додому. Мені друзі пропонували різне – і допомогу, і виїхати за кордон. Але я своє життя бачу в Україні, в Лисичанську. Тому насамперед поїду додому, а там відбудовуватиму своє місто.
Збройні Сили мужньо борються за кожен метр української землі. Боротьба йде за нашу територію та майбутнє кожного українця й українки, чий дім намагається відібрати Росія. Не сумніваймося: у всіх поки окупованих містах й селах майорітиме синьо-жовтий прапор. Зокрема, й у Лисичанську. Тоді всі, хто змушений був втікати з нього, повернуться. Жити у місті і відбудовувати його!
Ми використовуємо