2027 рік: прийняти чи не прийняти?

Президент Володимир Зеленський наполягає на фіксації 2027 року як дати вступу України до ЄС і запевняє, що держава буде технічно готова. Натомість канцлер Німеччини Фрідріх Мерц називає швидке членство «неможливим». Дискусія загострюється: які ризики несе як відтермінування, так і прискорене прийняття України до Європейського Союзу?

Іноді мені здається, що Європа – це не географія, а нервова система. Пучок оголених проводів, якими біжить струм цінностей: право, ринок, свобода, гідність. І ось Україна – обпалена, поранена, з перебитими зв’язками, але жива – тягне до цієї системи свої дроти й каже: підімкніть мене до 2027-го. Не колись, не в туманному «потім», а до конкретної дати. Зафіксуйте рік, як вбивають кілок у землю перед будівництвом дому. Зеленський запевняє: ми будемо готові. Ми зробимо все. Ми завершимо реформи, перепишемо закони, підтягнемо стандарти. Нам потрібен рік – не як символ, а як якір.

У цей самий час канцлер Німеччини Фрідріх Мерц вимовляє холодну фразу, від якої тхне архівним пилом брюссельських процедур: швидкий вступ «виключений» і «неможливий». Бо існують передумови: Копенгагенські критерії, функціонуюча ринкова економіка, верховенство права, демократичні інститути. Це довга дистанція, каже він. Перспектива – так. Але не завтра. Не післязавтра. Не до 1 січня 2027 року.

Між цими двома голосами – уся драматургія континенту. Один – голос країни, яка воює за право бути Європою не в декларації, а в крові. Інший – голос клубу, який боїться прийняти до себе людину з іще задимленим одягом. І якщо відкинути дипломатичні вуалі, залишається головне питання: що буде, якщо Україну не приймуть у найближчі рік-два? І що буде, якщо приймуть – такою, якою вона є?

Ризик неприйняття – це не образа. Це не вражене самолюбство еліти. Це значно глибше. Це ризик втрати горизонту. Будь-яка країна, особливо та, що перебуває у війні, живе майбутнім, як киснем. Якщо майбутнього немає в календарі, якщо воно розчинене в тумані формулювань «довгострокова перспектива», суспільство починає задихатися. Віра в реформи – крихка. Люди терплять болісні зміни не заради абстрактної «євроінтеграції», а заради зрозумілої мети. Дата – це точка збирання. Заберіть її – і реформи перетворяться на нескінченне будівництво без здачі об’єкта.

Є й більш цинічний, але реальний ризик. Природа не терпить порожнечі. Якщо Європа відсуває Україну на невизначений строк, вона залишає простір для розчарування, для внутрішнього популізму, для тих, хто скаже: «Вас ніколи не чекали. Вас використали». Це не означає, що країна негайно розвернеться на 180 градусів. Але це означає, що тріщини в суспільному договорі стануть ширшими. А в умовах війни тріщини швидко перетворюються на розломи.

Неприйняття – це ще й сигнал усьому регіону. Це демонстрація того, що навіть екзистенційна лояльність європейському проєкту не гарантує прискореного зближення. Європа ризикує виглядати не принциповою, а обережною до паралічу. І тоді її цінності починають сприйматися як розкіш мирного часу, а не як стратегічний вибір. У світі, де геополітика знову стала брутальною і прямолінійною, затяжна невизначеність – слабкість.

Але будьмо безжально чесними. Ризик прийняття України до ЄС у її нинішньому стані – не менший. Він просто іншого характеру. Це ризик розмивання самого сенсу союзу.

Висока корупція – це не газетний штамп. Це системна хвороба, яка десятиліттями формувала українську державність. Так, після 2014 року були створені антикорупційні органи, так, є окремі вироки, так, є тиск громадянського суспільства. Але корупція – це не лише хабар у конверті. Це звичка вирішувати питання «по знайомству», це клановість, це зрощення бізнесу і політики. Якщо таку країну прийняти до ЄС, не досягнувши реального перелому, це буде не розширення, а ін’єкція інфекції в організм, який і без того бореться з власними хронічними недугами.

Авторитарні тенденції – ще одна незручна правда. Війна неминуче посилює виконавчу владу. Концентрація повноважень, послаблення парламентського контролю, тиск на опозицію під приводом національної безпеки – усе це зрозуміло, але не безневинно. Питання не в тому, чи виправдано це в моменті. Питання в тому, чи є гарантії, що після війни маятник хитнеться назад. Поки що таких гарантій небагато. Відсутність реальних стримувань і противаг – це не абстракція з підручника. Це реальний ризик того, що європейські гроші й механізми опиняться в системі, де контроль слабкий, а відповідальність розмита.

Проблеми національних меншин – болісний і часто замовчуваний аспект. Європейський Союз – це не лише ринок і фонди. Це культура захисту прав меншин як тест на зрілість демократії. Якщо в країні залишаються невирішені конфлікти навколо мови, освіти, культурної автономії, це буде постійним джерелом напруження всередині союзу. ЄС не може дозволити собі імпортувати етнічні суперечки, не отримавши інструментів їхнього цивілізованого розв’язання.

Державний борг – ще одна бомба уповільненої дії. Війна коштує дорого. Підтримка партнерів – величезна, але вона не безмежна. Приймати країну з колосальними фінансовими зобов’язаннями – означає перерозподіляти навантаження всередині союзу. І тоді питання солідарності стає питанням політичної волі платників податків у Берліні, Парижі, Гаазі. Чи готові вони оплачувати відновлення країни, яка ще не довела стійкості своїх інституцій?

І, нарешті, пострадянська Конституція України, яку не виконують навіть ті, хто на ній присягає. Основний закон – це не прикраса. Це фундамент. Якщо фундамент тріснутий, скільки б не фарбували фасад європейськими директивами, дім хитатиметься. Прийняти країну, де конституційна культура залишається формальною, – означає поставити під сумнів власні стандарти.

Тут немає простої відповіді. Неприйняття – ризик геополітичний і моральний. Прийняття без готовності – ризик інституційний і ціннісний. Це як вибір між тим, щоб залишити пораненого за дверима, боячись, що він забруднить підлогу, і тим, щоб впустити його, не перевіривши, чи не несе він із собою епідемію.

Я думаю про 2027 рік як про дзеркало. У ньому відображається не лише Україна, а й ціла Європа. Україна каже: призначте дату, і ми підтягнемося. Це азарт гравця, який ставить усе на червоне. Це віра в те, що жорсткий дедлайн дисциплінує. І в цьому є логіка. Історія розширень ЄС показує: перспектива членства – найпотужніший стимул реформ. Коли мета ясна, еліти змушені змінюватися. Коли мета розмита, починається імітація.

Але Європа боїться не без підстав. Вона вже проходила через розширення, які оголили слабкість механізмів контролю. Вона бачила, як усередині союзу з’являються країни, де верховенство права стало предметом політичного торгу. І тепер вона обережна. Можливо, надто обережна.

Я не вірю в напівтонове «так, але». Або Європа сприймає Україну як стратегічну частину себе і тоді бере на себе ризик прискореного інтеграційного ривка, посилюючи контроль, створюючи жорсткі перехідні механізми, аж до поетапного доступу до фондів і прав. Або вона чесно каже: ми не готові. Не тому що ви погані, а тому що ми боїмося за себе. Чесність краща за туман.

Україні теж час вийти з риторики вічної жертви. Війна не скасовує відповідальності. Країна, яка хоче стати частиною союзу права, повинна довести, що право для неї – не інструмент, а цінність. Що антикорупційні органи – не декорація. Що парламент – не додаток до Офісу президента. Що меншини – не статистика, а люди. Що Конституція – не папір, а договір.

2027 рік може стати або точкою кристалізації, або черговою датою в списку нездійснених очікувань. Усе залежить від того, чи буде ця дата підкріплена реальним внутрішнім переворотом – не революцією на площі, а тихою, нудною, щоденною працею з перепрошивання інституцій. Європа не зобов’язана рятувати Україну від її слабкостей. Але якщо вона справді вірить у власні цінності, вона зобов’язана дати чесний орієнтир.

Я пишу це без ілюзій і без поблажливості. Україна сьогодні – це водночас героїзм і хаос, мужність і корупція, солідарність і клановість. Європа – це водночас цінності і страх, принципи і бюрократія. Питання не в тому, хто кращий. Питання в тому, чи готовий континент ризикнути заради власного майбутнього. Адже іноді, щоб вижити, потрібно прийняти недосконалого союзника і разом доводити його до стандартів. Іноді, щоб зберегти себе, потрібно відкласти обійми й вимагати жорстких змін. Будь-який вибір буде болісним. Але найгірше – нескінченна пауза. Бо пауза – це повільне розкладання надії.