«Третина могил, які ми шукали, вже втрачена»

На кладовищах Європи вдалося відшукати 213 поховань українських комбатантів, учасників визвольних змагань XX ст. Невелика група істориків здійснила масштабну експедицію місцями поховань видатних українців за кордоном «У пошуках героїв». Український інститут національної пам’яті прозвітував про обстеження понад 100 тисяч поховань на 105 європейських цвинтарях.

Хто з українців похований за кордоном, чиї поховання вдалося відшукати, а чиї навпаки – ліквідували на несплату оренди місця. Чому на могили борців за українську незалежність приносять георгіївські стрічки і кого рекомендуватимуть для перепоховання в Україні? Про це ZAXID.NET поспілкувався з ініціатором цього масштабного дослідження – істориком, ветераном, представником Пласту Юрієм Юзичем.

У Швейцарії виявили лише дві українські могили

Під час експедиції досліджена велика кількість могил. Розкажіть, як відбувалася підготовка і як все було організовано логістично?

Коли я служив в ЗСУ, під час відпустки в 2023 році мені дозволили перебувати лише в Києві, то я ходив у бібліотеку. Там я читав діаспорні газети, в яких писали про життя українських громад, зокрема й некрологи. Я їх повиписував, структурував за локаціями. Промоніторив документи з Центрального державного історичного архіву, списки Товариства колишніх вояків армії УНР. Благодійний фонд «Героїка» створив ресурс «Імена самостійної України», де опублікували 18 тисяч таких анкет. Вийшов великий робочий зошит з розбивкою по регіонах, містах і містечках, де є українські поховання.

Юрій Юзич на пресконференції за підсумками експедиції (фото УІНП)

Ми їхали через Словаччину, Австрію та Швейцарію, об’їхали майже весь південь Франції і Люксембург. Експедиція налічувала сім учасників: я від Пласту, керівник благодійного фонду «Героїка» Олег Слабоспицький, голова ГО «Історична правда» та офіцер «Хартії» Вахтанг Кіпіані, двоє працівників Інституту нацпамʼяті, голова благодійного фонду Сергія Жадана Варвара Чорна та водій. Ми проїхали майже 9 тис. км.

В яких містах і країнах ви проводили експедицію?

Основний акцент, звісно, робився на Францію, її південну і західну частини. Не доїхали в Бургундію, хоч маємо інформацію про тамтешні поховання, в Париж та околиці, і північно-східну Францію.

Все, що вдалося з’ясувати по Швейцарії, ми теж проїхали. На жаль, там мало результатів. У Швейцарії не так багато українських могил, бо там громада налічувала близько 50 людей. Ми хотіли розшукати з десяток, але знайшли тільки дві могили.

У Женеві на цвинтарі Сен-Жорж є православна дільниця. Ми обійшли весь цвинтар, він досить великий, але, на жаль, знайшли одну українську могилу – графіка Роберта Лісовського. Це учень Бойчука і Нарбута, створив відому емблему ОУН і відзнаку «Пласту». Друге поховання у Берні – очільника української громади Швейцарії, але там навіть не могила і не колумбарій, більш схоже на те, що могила зліквідована і лише є запис, хто був похований.

Логотип ОУН, який створив Роберт Лісовський

Австрією проїхалися, але частково. З відомих нам 250 поховань ми знайшли десь 50. Теж шукали в Словаччині і Люксембурзі.

На цвинтарях Люксембургу з ветеранських могил знайшли лише одну, але є трошки поховань лідерів української громади. Ми знали про помічника Андрія Мельника, його секретаря Василя Артішука, який забезпечував зв’язок голови ОУН із зовнішнім світом. Ми пройшли можливі цвинтарі, які підходили за описом, потратили багато часу, але, на жаль, безрезультатно. Там, у Люксембурзі, він був відомим автомеханіком, мав популярну СТО, навіть князівська родина користувалася його послугами.

«У великих містах могили вже переважно ліквідовані»

Чи легко вдавалось знайти поховання тих, кого ви шукали?

Ми оглядали цвинтарі міст, де жила українська громада. Але переважно менші. На одному з таких цвинтарів ми йшли за одною могилою, а знаходили ще три, які, за нашими даними, мали бути або на іншому цвинтарі або взагалі в нас не згадані.

На якомусь цвинтарі могли нічого не знайти, хоч там згідно з некрологом мав бути хтось з українців похований. Переважно у великих містах вже ліквідовані могили. У маленьких містечках зазвичай збереглися. Знаходили могили, які мали бути на інших цвинтарях: люди помирали в іншому населеному пункті, а ховали їх десь біля своїх.

Або взагалі знаходили нові. Наприклад, ми не мали жодної згадки про трьох офіцерів Залізної дивізії УНР. Але завдяки такому пошуку через експедицію шукали умовно 5 могил, а знайшли додатково 20. І так загалом вдалося локалізувати 213 могил українських комбатантів.

Могила з позначкою «під ліквідацію» старшин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР (фото Юрія Юзича)

Якщо містечко невелике, а українська громада там була значна, то ми знаходили навіть більше додаткових могил ветеранів. У французьких муніципалітетах Альґранж і Оден-ле-Тіш – взагалі були військові українські сектори. В Оден-ле-Тіш ще в 60-х роках було 2–3 ряди українських ветеранських могил, їх викупили побратими. Зараз там залишились близько десяти.

Тут треба підключати посольства, громадськість, щоб з’ясувати планування ділянки і за записами поховань встановити, хто там ще похований, чи викопували останки. Якщо ні, то, можливо, треба перепоховати чи реконструювати могилу.

Втрачена могила автора мелодії пісні «Зродились ми великої години»

Могили яких відомих українців ви шукали, але не знайшли, як-от Христини Сушко?

Христина Сушко кілька разів виходила заміж і була похована під іншим прізвищем. Є ще надія, що можемо її відшукати, можливо, останки ще там зберігаються чи на якомусь іншому цвинтарі. Але родина виїхала в Америку, не доглядала, тому з найбільшою ймовірністю її ліквідували, бо ніхто не платив.

Омелян Нижанківський народився у Рогатині, а помер у Берні (фото з Вікіпедії)

Втрачена також могила автора мелодії пісні «Зродились ми великої години», що згодом стала маршем ОУН, Омеляна Нижанківського (племінник о. Остапа Нижанківського – ред). Він очолював ОУН в Швейцарії, був у концтаборі після Другої світової війни через доноси. Згодом Омелян Нижанківський викладав в консерваторії в Каїрі, потім в Берні. Був авторитетним навіть для швейцарців, але могила втрачена. З цвинтаря нам написали, що його останки не викопували, кістки там є, але точно місце поховання встановити вже не вийде. Тобто ми можемо хоча б якийсь символічний пам’ятник на цьому цвинтарі поставити, щоб українці його вшановували. Син і внук Нижанківського поховані у могилі Роберта Лісовського.

Скільки таких втрачених могил, які ви шукали і не знайшли?

Відсотків 30–40. Європейські закони про оренду місця поховання передбачають, що його проплачують на 20–30 років. Немає проплати – вони роблять оголошення, і якщо ніхто не відгукується, кістки викопують і висипають у збірну могилу (осуарій). А місце продають іншій родині.

Наприклад, в Австрії ліквідували родинне поховання українського лікаря Степана Зощука, його дружини і доньки. Пластунам Австрії за проєктом «Врятуй могилу героя» вдалося відновити цю могилу, але неймовірними зусиллями. Але треба було заплатити за відновлення могили 10 тисяч євро і ще сама могила коштувала. Тому значно простіше тримати на обліку, контролювати оплату, щоб адміністрація цвинтаря мала інформацію і контакти для зв’язку.

Нова могила Степана Зощука (фото Олександри Терефенко)

Ті могили, де дбають родичі або є сімейні поховання, – нема сенсу переносити в Україну. Для частини поховань ветеранів, в яких немає родини, мабуть, найкраще рішення – перепоховати на Національному військово-меморіальному кладовищі у Києві. Про могили одиноких ветеранів раніше дбали побратими, а нині вони недоглянуті, розсипаються. Ми бачили такі поховання, де кістки було видно, бо плита зміщена. Їх вже немає сенсу відновлювати. Зараз готуємо список, які через Офіс президента передадуть посольствам з певними рекомендаціями.

Кого варто перепоховати в Україну

Яка приблизна кількість таких, кого ви б рекомендували перепоховати в Україні?

Я думаю, що десь близько п’ятдесяти. Але це дуже умовна цифра. Це треба ще перевіряти. Може бути таке, що могила недоглянута, але місце проплачене. На приклад, в Тулузі могила ветерана армії УНР Віктора Саардака, уродженця Бахмута, розташована на історичному цвинтарі, як у Львові Личаків. Ми знайшли могилу і нам повідомили, що вона має вічну проплату.

Або могила генерала Антіна Кравса у Відні. Спадкоємців немає, але ділянку викупили і могила вічна. Цвинтар її не ліквідовує, прибирає. Вона доглянута, і українська громада там збирається. Але це дуже поодинокі випадки.

Могила генерала Кравса у Відні є місцем зібрань української громади (фото з Вікіпедії)

Переважно місця на кладовищах проплачували на перші кілька років. А потім ветерани цього ж покоління армії УНР вмирали, нові емігранти до Франції не їхали, бо вона була під сильним впливом комуністів і не спішила приймати українців. І ця політична імміграція у Франції, Швейцарії, покоління після перших визвольних змагань у 40-х ще мали спільноту, а в 70-х роках вона фактично завмерла.

Але в цілому українська громада Франції була десь до 50 тисяч, з них ветерани – тисячі людей. Ясно, що ми не знайдемо ці тисячі могил зараз, але всіх, кого ми можемо знайти, треба відшукати, бо тут важить кожен місяць.

Ось, наприклад, ми знайшли могилу лицаря Першого і Другого зимового походу Степана Скрицького. Таких могил в Європі одиниці, а може вона взагалі єдина. Там вже табличка розбита, хрест із символікою впав. Якщо б ми приїхали на рік пізніше, її могло б вже не бути. Зараз ми маємо шанс не просто її врятувати, а рекомендуємо перепоховати в Національний пантеон як символічного воїна. Він пройшов з гідністю і Перший зимовий похід, і Другий. Частина цих воїнів в листопаді 1921 року йшла в рейд буквально босими – це були дуже віддані люди.

В Орлеані ми шукали могилу Осипа Демчука. Він написав перший український бойовий статут «Правильник піхотинця». Ним користувались січові стрільці, корпус Євгена Коновальця та інші. Разом з ще одним побратимом він створив багато слів військової термінології. Ми знайшли місце його поховання, а могили вже немає. Тепер треба писати листи, щоб з’ясувати, чи прах збережений, і, очевидно, перепоховати до Києва. Бо він для української військової справи зробив дуже багато.

Ліквідована могила Осипа Демчука (фото Юрія Юзича)

Козацький хрест, тризуб і георгіївська стрічка

Як ви ідентифікували пам’ятники наших воїнів – за українськими прізвищами чи символіці? Як здебільшого виглядають могили наших ветеранів – типові військові чи авторські, художні, що мають ще й мистецьку цінність?

Певні труднощі виникали через транслітерацію прізвищ французькою мовою. Українці їх спрощували, скорочували. Тому навіть коли пишемо листа або шукаємо у базі цвинтаря, не знаходимо нічого.

Символіка на українських могилах трапляється, але рідко. Переважно це тризуб і козацький хрест. За кожен символ треба платити додатково, за кожну букву. Зустрічали, може, з десяток у формі козацького хреста. Частина могил мають православний хрест і табличку.

Переважно це звичайні надгробки, такі ж, як сусідні поруч. Мистецьки оформлених пам’ятників дуже мало. Пам’ятник згаданому лицарю Залізного Хреста, учаснику Першого і Другого зимових походів, – це козацький хрест і скляний елемент з тризубом. Його верхня частина унікальна, більше таких немає.

Пам’ятник учаснику Першого і Другого зимових походів Степану Скрицькому (фото Юрія Юзича)

Був цікавий пам’ятник в Лотарингії. На ньому вже не видно написів, просто лежить стара плита. Але, минаючи її, я помітив металеву основу з вже втраченою емаллю. В її основі – комбатантський хрест і два меча. Читаємо прізвище – дійсно українське. Ми не знайшли його в жодних наших реєстрах, але такі елементи не могли зробити родичі – лише побратими. І по такій ознаці ми й ідентифікували, що це могила ветерана й українця.

Чи зустрічали ви випадки вандалізму, які можна підозрювати як ідеологічні?

Явний вандалізм був помітний на могилі лицаря Залізного Хреста Снісаренка. Видно, що по табличці хтось вдарив, бо тріщини йдуть від центральної частини. Хоча, якби хтось вандалізував її, вона би розвалилася повністю і ми б її не знайшли.

А загалом якщо Україна не знала про ці могили, то ідеологічні вандали з Московщини – тим більше. Там найбільший «вандал» – це законодавство, яке передбачає ліквідацію могили, якщо вона не оплачена. А так більшість поховань збереглися, але від старості провалені чи понищені.

Понищена могила українського ветерана (фото Юрія Юзича)

Ще один випадок, який найбільше вразив. Ми знайшли поховання ветерана Єременка, який двічі був поранений в армії УНР в боях з москалями. На могилі відносно свіжі квіти, але переплетені георгіївською стрічкою. Тобто ці діти, внуки чи правнуки десь там чули, що їхній дід десь воював. А звідки він? Ну десь, мабуть, з Росії. Це в Лотарингії ще треба постаратися знайти ту георгіївську стрічку. Це виклик нам, що ми як держава багато років не працювали з цим, не ініціювали просвітницької роботи. Якщо тим займеться посольство, то, очевидно, і родини дізнаються, що їхній дід був героєм України і будуть дбати, щоб там була синьо-жовта стрічка.

Хто має дбати про могили українців за кордоном

Хто доглядає українські могили в Європі – родичі і діаспорні громадські організації? Дипломатичні представництва тим не займаються?

Через зусилля Пласту і пластуна Тараса Піняжка посольство в Австрії почало дбати про могили. Про частину поховань вони знають і взаємодіють з громадами, але зібрати кошти на десятки нових могил, знайдених зараз, складно.

Тому переважно це громадська ініціатива. У Швейцарії ми поспілкувалися з кількома українськими громадами – ніхто навіть не знав, що там є наші поховання. На всю Францію ми навіть не знайшли громадської організації, яка б доглядала за могилами. У Візен-Шалетт ми знайшли одну жінку, пані Орлик, яка дбає про ці могили.

Табличка з ліквідованої могили поручника армії УНР Тимофія Грабовського в Оден-ле-Тіш (фото Юрія Юзича)

Серед всіх могил, які ви оглянули, ветеранів якої армії найбільше?

Ми оглянули більше 100 тисяч могил. Був розрахунок того, що на цвинтарях можуть бути й інші, про кого ми не знаємо. Крім того, багато цвинтарів не обліковані, ми оглянули всі.

З українських формацій найбільше ветеранів армії УНР. Є трошки з Галицької армії, Карпатської Січі і УПА, але це буквально одиниці. І ще з десяток-два – ветерани французького Руху опору, до якого долучились українці. Часто це ті самі ветерани армії УНР, які в Другу світову боролися за незалежність Франції.

У містечку Тьонвіль на півночі Франції в центрі цвинтаря стоїть гарний великий пам’ятник сімом чи вісьмом мешканцям, які були в русі опору. Дивимось, а в центрі – українське прізвище. Хлопець народився в двадцятих роках, ймовірно, батьки були ветеранами армії УНР. Ми про нього нічого не знали, але зафіксували. І дуже важливо, щоб посольство знало, щоб місцева, французька, громада усвідомлювала, що це українець.

Надгробки українців на кладовищах Європи (фото Юрія Юзича)

Що далі робитимете зі звітами з експедиції і чи є у планах продовжити пошуки?

Ми у процесі обробки матеріалу щодо цих 213 військових могил. Вже є геолокація, точна транслітерація прізвищ. Працюємо над тим, щоб дати рекомендацію посольствам. Вони можуть зробити запит на муніципалітети, щоб з’ясувати, доки проплачена могила, чи є доглядальники, чи можна перепоховати. Наше базове завдання зараз – ідентифікувати, локалізувати і передати в Офіс президента і МЗС для посольств, щоб державна система працювала. Також посольства мали б взаємодіяти з українськими організаціями на місцях, щоб пильнувати і впорядкувати занедбані могили. Але це вже наступний крок.

Такі експедиції треба робити багато і бажано по кілька щороку. Але щоб мати добрі результати, треба спершу проробити багато наукової кабінетної роботи, щоб знати кого і де шукати. Далі – надсилати листи на кладовища. В Українському інституті національної памʼяті до 2022 року цим займалися, а потім керівник і працівники цього відділу пішли служити, зараз ця робота на паузі.

Є ще багато країн, які варто обстежити. У Польщу і Німеччину треба робити окрему експедицію. В Югославію разом з білою еміграцією виїхало багато українських офіцерів. Серед них – один із засновників Братства тарасівців Михайло Базькевич. Він жив в Белграді в 30-х роках, працював там інженером на залізниці й очолював місцеву «Просвіту». Багато є в Латинській Америці, я думаю, там тисячі ветеранських могил.