9 травня. Постскриптум

Якийсь «дотепник» приніс плакат із фашистською свастикою – «Буш + НАТО = фашизм. Геть з України!» – і запрошує ветеранів сфотографуватись на фоні цього «шедевру ідіотизму». І це вже навіть не політична спекуляція – це маразм.

Мій дід Пилип воював у Радянській Армії. Він залишив дружину з немовлям і пішов на війну, дійшов до Берліну та повернувся додому, аби жити тихим та спокійним життям. Це була його правда. Він жив на селі, будував людям будинки та виховував дітей... Він ніколи не любив ані фільмів про війну, ані згадувати ті події. Він навіть ордени та медалі тримав у шафі. То була не його війна.

Інший мій дідусь, Грицько, не воював у Радянській Армії. Він, ображений на цю владу син розкуркуленого сільського війта, воював разом із «хлопцями з лісу». У нього була своя правда... Потім він теж жив тихо і спокійно. І навіть наприкінці 90-х ніколи не згадував тих страшних років. То була не його війна.

Обидва мої діди прожили довге життя. Вони познайомились у середині 70-х, коли стали сватами. Вони мало спілкувалися між собою (я переконана, що через постійну зайнятість та понад 60-кілометрову відстань), але обидва вдосталь спілкувалася зі мною. З їх розповідей я не пригадую жодної (!) історії про війну.

9 травня було одним із моїх направду улюблених свят у дитинстві. Мене охоплювало дитяче відчуття гордості за свою країну, яка врятувала світ. Це відчуття підсилювали фільми про війну (окремі з них я досі вважаю направду добрими), уроки в школі та, звичайно, героїчна музика радянських маршів. Пригадую, як мене розпирало від гордості, коли школа обрала і мене до числа учнів, які повинні були стояти у почесній варті біля пам'ятника Невідомому солдату...

Такі відчуття були присутні десь до 4-го класу. А далі носити піонерські галстуки стало не модним. Змінилася країна. Мої вчителі, які ще вчора примушували вчити російську мову та вірші про Володю Ульянова, раптом вийшли з лав партії та розповідали нам зовсім інші історії - про інших героїв. Тепер, окрім школи, щонеділі їх можна було зустріти в церкві, ходити куди раптом теж стало модним... Для психіки 11-річної дитини це були НОРМАЛЬНІ речі. 9 травня ще сприймалося як ДЕНЬ НАШОЇ ПЕРЕМОГИ, а 24 серпня - вже як ДЕНЬ НАШОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

З роками святковість 9 травня нівелювалося. Бо що, окрім ідеології та партійного пафосу, отримали за цю перемогу всі ми? Парад, салют і «народні гуляння» в центрі міста? А що, власне, отримали за цю перемогу солдати тієї війни - самотню старість і пару сотень гривень жалюгідної пенсії? Про них згадують лише під свята - вітають по телевізору та фільмують на мітингах...

У моєму будинку живе багато колишніх військових. Частина з них - старенькі дідусі та бабусі, які за доброї погоди вдягають свої медалі й ідуть гуляти у парк поруч. Вони були на тій війні... Навпроти нашого будинку відділення Ощадбанку. Пригадую, як у мороз ці самі бабусі й дідусі від опівночі (!) займали чергу під банком, аби за кілька днів отримати тисячу гривень. Це ганьба для країни, солдати якої не шкодували власного життя і таки перемогли у цій, нехай і чужій війні... Переконана, що у таких самих чергах мерзли бабусі й дідусі, які колись воювали не у Радянській Армії і яких нині ця країна вважає своїми (хоч і не визнаними) героями. То яка тоді різниця?.. Ми сьогодні живемо у незалежній державі, за яку воювали вояки УПА, і в державі, яка є спадкоємицею УРСР, за яку воювали солдати Радянської Армії. Тому яка різниця, у якій армії ти відстоював СВОЮ ЗЕМЛЮ і СВОЮ КРАЇНУ, якщо тепер у цій країні ти заслужив на ТАКУ старість?..

9 травня 2008 року. Львів святкує День перемоги. Офіційний вихідний. На нечисленних мітингах, зґвалтованих партійними прапорами і такими ж проповідниками, ще є ветерани тієї війни. Їм, тим, хто справді воював, щонайменше за 80. Вони щороку приходять сюди як востаннє, приносять букети до могил солдат, могил своєї юності.

Решта подій цьогорічного Дня перемоги у Львові не мають, на мою думку, з ветеранами нічого спільного.

Йдеться про напівбожевільний виступ лідера «Русского блока» Свістунова щодо перейменування вулиці Тургенєва на Героїв УПА, який не пропустив нагоди звинуватити останніх у всіх злочинах століття. Та чи доречно говорити це саме тут і саме цим людям? Як мінімум - потрібно їх не поважати. Бо підло й ницо ятрити рани, які, можливо, ніколи не заживуть.

Інший «дотепник» приніс плакат із фашистською свастикою - «Буш + НАТО = фашизм. Геть з України!» - і запрошує ветеранів сфотографуватись на фоні цього шедевру ідіотизму, вочевидь сподіваючись використати знимки в агітках на найближчих виборах. І це вже навіть не політична спекуляція - це маразм.

Ще один, махаючи червоним знаменом, нагадує, якого кольору була ця перемога. Йдеться про червоний колір. За задумом - колір стягу, насправді ж - колір крові того гарматного м'яса, яким стали українці на цій війні.

І, мабуть, ці люди все це розуміють. Вони не фотографуються під безглуздими транспарантами про НАТО (для цього є партійні «вожді» та їх свита). Вони зі сльозами на очах приймають квіти від молодих активістів, які навряд чи здатні взагалі згадати роки тієї війни, а вже завтра навіть не поступляться їм місцем у трамваї. Бо оте «молоде покоління» отримало партзавдання - привітати ветеранів (звісно ж, за відповідну плату з партійної каси), привітати - і забути. І це прикро. З кожним роком на таких мітингах (і не лише у Львові) все більше партійних прапорів і все менше ветеранів. А ще з кожним роком все «вишуканішими» стають спекулятивні маневри місцевих (і не лише) політиків, для яких подібний захід - чудова масовка для реклами свого обличчя під знаменом актуальної партії.

І насправді так є не лише 9 травня. Пригадую, щось подібне було і в річницю створення УПА. Вся різниця в тому, що на тих мітингах були прапори інших партій і ветерани іншої армії. Решта - той самий БЛЮЗНІРСЬКИЙ ПІАР на чужому подвигу.

Проте, мова про 9 травня. Чим є цей день і чим він має бути? Піаром збанкрутілих політиків - як це показує приклад Львова (і не тільки)? Святом халявних канапок, яке влаштував Віктор Ющенко на головній вулиці держави у 2005-му? Днем примирення усіх ветеранів, як про це показують у рекламних роликах? Вочевидь, ні.

Як на мене, це повинен бути ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ за загиблими у Другій світовій війні, а не День перемоги. Бо Україна не перемогла ні тоді (втративши велетенську частину свого народу), не є переможницею й тепер. Цей день ніколи не буде днем примирення воїнів РА та УПА: 60 років - надто мало для історії, бо досі живі люди, які воювали на цій війні у різних арміях...

9 травня має стати ДНЕМ ШАНИ людей, якими були мої обидва дідусі. Обох їх я вважаю справжніми героями...