Російські опозиційні політики й активісти, які вимушено перебувають у країнах Євроунії, виступили з черговою антивоєнною ініціативою. Колишні в'язні Кремля Ілля Яшин і Володимир Кара-Мурза (цього літа Захід виміняв їх на російських убивць і диверсантів), а також Юлія Навальна (вдова вбитого в путінському «Гулазі» відомого політв'язня), яка долучилася до них, оголосили про нову протестну акцію. Провести її планують 1 березня 2025 року в Берліні під гаслом «Путіне, досить убивати!».
Слоган акції, звісно, викликає асоціації з часами, коли противники нацизму в Німеччині використовували гасло «Гітлере, досить убивати!». У цьому сенсі ініціатори наміченого заходу влучили, що називається, в яблучко: адже паралелі між російським диктатором Путіним і розпалювачем Другої світової війни абсолютно очевидні.
Мета заявленої акції також не викликає сумнівів: привернення уваги до злочинної війни Росії проти України і внутрішніх репресій у країні. Зазначений заклик має яскравий та емоційний вигляд, що, здавалося б, повинно викликати відгук у світової громадськості й підтримувати дух опору серед тих, хто протистоїть нелюдському путінському режиму. Однак попри всю свою зовнішню ефектність, гасло викликало критику навіть серед деяких опозиційних діячів РФ. Так, відомий російський соціолог і публіцист Ігор Ейдман зауважив, що надмірна емоційність і невизначеність цього заклику роблять його не тільки даремним, а й небезпечним, особливо в контексті поточної політичної ситуації і глобальних реалій.
«Їм самим не смішно – закликати серійного вбивцю припинити вбивати, – іронізував Ейдман у соцмережах. – Чикатиле, як тобі не соромно, досить убивати! Гітлере, побійся бога, досить убивати! Сталіне, май совість, досить убивати! Путіне, досить убивати! Вівці вийшли на демонстрацію з плакатами: “Вовче, досить убивати!”».
Дивлячись на поведінку Путіна як вищої посадової особи величезної країни, важко з усією впевненістю сказати, що ця людина психічно здорова. Складається враження, що він, як і згаданий кривавий маніяк, отримує задоволення від масових убивств людей і заподіяння їм страждань. Цілком очевидно, що стосовно цієї особини слова «досить вбивати» виглядають занадто абстрактними і слабкими.
Важливо розуміти, що нинішній ватажок Кремля, колишній шпигун на прізвисько «Міль», сам себе загнав у глухий кут. Він уже скоїв безліч злочинів, зруйнував цілі міста в Україні й залишив по собі мільйони жертв. За все це він, безумовно, заслуговує на міжнародний суд і найсуворіше покарання – імовірно, що це буде страта через повішення. Тому він шипить і огризається, як загнаний щур. У ситуації, що склалася, такий простий заклик, як «годі вбивати», не здатен зупинити «щура», тому що він уже не бачить інших варіантів, окрім як шипіти й кидатися на навколишніх. Це гасло не може змінити перебіг подій, оскільки не пропонує ясного плану дій.
Увесь хід історії довів, що такі злісні порушники міжнародного порядку, як Путін, не реагують на емоції, мирні протести або навіть дипломатичні зусилля. Статут ООН для них – непотрібний папірець. Таких неадекватних правителів можна зупинити тільки мовою сили, а не моральних закликів.
«Ті, хто думає, що ми можемо зупинити Путіна словами, помиляються. Він розуміє тільки силу», – стверджує російський політолог Андрій Піонтковський.
Ці слова сповна відображають критичну точку зору на підхід деяких російських опозиціонерів і західних політиків, які сподіваються, що їхні звернення зможуть щось змінити в поведінці Кремля. На думку Піонтковського, «Путін сприймає протести як слабкість і лише посилює репресії».
Умовляльні гасла в цьому контексті небезпечні ще й тим, що, якщо покладатися лише на них, то міжнародне співтовариство тільки символічно засуджуватиме дії російської влади, але не чинитиме належної практичної протидії агресорові. Таке вже було напередодні Другої світової, за часів Гітлера, і всі знають, чим це закінчилося...
Плоди словесних умовлянь російського агресора під час війни, що триває, теж добре відомі. Лідери Заходу повинні мати мужність, щоб визнати: допомога Україні в протистоянні агресору була надана з чималим запізненням і далеко не в необхідному обсязі. На перших етапах війни західні країни постачали в Україну каски, бронежилети, аптечки, застарілі види озброєнь, гуманітарну допомогу... Дякую, звісно, в умовах війни в цьому теж є потреба. Але в ті дні Україна потребувала насамперед танків, ракетних систем, засобів ППО, сучасних бойових літаків... Найпотрібніше західні партнери не давали. Майже весь перший рік війни в країнах Заходу велися дивні дискусії про якісь «червоні лінії» у справі надання військової допомоги Україні, на яку напав озброєний до зубів агресор. У результаті Україна, яка мала тоді цілком реальну можливість витіснити ворога зі своєї території, не змогла розвинути контрнаступ, а Путін отримав час для розбудови економіки РФ на військовий лад і став ще більш злісним.
Ця помилка США, Німеччини, Франції та низки інших країн остаточно не подолана й досі. А путінська воєнщина тим часом із диким розлюченням, анітрохи не шкодуючи життя своїх солдатів, рветься вперед, руйнує й захоплює нові населені пункти і завдає ударів по містах України.
Зі словесними умовляннями невиправного морального виродка Путіна щось не так. Вони, якщо вдуматися, тільки відволікають увагу від справ з надання повноцінної військової допомоги Україні та посилення міжнародного тиску на Росію.
Україна зараз перебуває в ситуації, коли успіхи ЗСУ на полі бою можуть визначати як майбутній результат війни, так і її позицію на майбутніх мирних переговорах, на яких наполягає Захід. Щоб опинитися у вигідній позиції, Україні необхідно забезпечити військову перевагу на фронті. Це не просто питання оборони, а питання того, щоб Росія опинилася в ситуації, коли вона не зможе продовжувати війну в тому ж темпі, зазнає великих втрат і буде змушена погодитися на таку мирну угоду, яка б була справедливою щодо України.
У цьому контексті роль російської опозиції полягає не в банальних гаслах, а в практичному протистоянні путінському режиму всіма доступними засобами: від надання практичної допомоги в'язням Кремля і потерпілим від російських садистів у погонах до збору коштів на купівлю дронів, машин та іншого необхідного для підрозділів ЗСУ.
Допомога жертвам режиму всередині Росії і вимушеним утікачам з країни теж послаблює путінський режим. Потрібно зробити максимум можливого, щоб якомога більше молодих людей, вчених і фахівців перестали працювати на військову машину Кремля і заповнювати втрати «гарматного м'яса» армії загарбників.
Усім, хто прагне зупинити цю війну і притягнути до відповідальності її призвідника та решту військових злочинців, треба докладати максимум зусиль для того, щоб Україна змогла посісти сильнішу позицію для проведення мирних перемовин. Це можливо тільки в тому випадку, якщо Путін позбудеться тих ресурсів, які він використовує для ведення агресії. Свій посильний внесок у цю справу можуть зробити й російські політики, економісти, діячі мистецтва й журналісти, які опинилися у вигнанні. Серед них є люди, які користуються заслуженим авторитетом у західних країнах, і не тільки західних. Їхній голос теж має значення. Тільки не варто шукати ознаки совісті в Путіна і Ко та волати до розсудливості тих, у кого нею і не пахне.
Нагальні гасла для всіх прихильників миру зараз мають варіюватися, гадаю, навколо таких закликів: «Агресору – по морді!», Путіна – під суд!», «Захід, дай Україні всю необхідну зброю для перемоги!», «Червоні лінії – тільки для Кремля!».
Ми використовуємо