Анатомія "зради"

Суспільству, якому нічого правдивого не говорять про дипломатичні рішення, впадає в ступор

БлогиПетро Олещук , 21 липня 2015 241
Петро Олещук
політолог

Інші блоги автора

Звідки береться "зрада"? Все дуже просто. Існує фундаментальна суперечність у політичній лінії, яку займає українське керівництво в конфлікті з Росією на Донбасі, і тією лінією, яку займає те ж керівництво у висвітленні всього, що відбувається, для українських громадян.

Офіційна позиція, яку представляє наш президент, незмінна вже тривалий час. З тих пір, коли він назвав себе "президентом миру". Вона полягає в тому, що не існує військового вирішення проблеми і конфліктна ситуація повинна бути вирішена "дипломатичним шляхом". Звучить красиво. Всі це не заперечують, а наші "західні партнери" цілком цей підхід підтримують. Але! Що є дипломатичне вирішення? Дипломатичне рішення - це завжди компроміс, в якому кожна зі сторін відмовляється від чогось в обмін на щось. І відмовляється тому, що кризова ситуація не передбачає іншого рішення. Тоді дипломати починають торги, зміст яких зводиться до того, що "ви залишаєте пункт Х, а ми зобов'язуємося не входити в пункт У".

Оскільки війна йде на території України і саме Росія контролює її частину, то це означає, що на якісь поступки повинна йти саме Україна. Завдання дипломатів - мінімізувати ці поступки, але вони неодмінно повинні бути. Інакше ніякої дипломатії взагалі не буде. Який сенс комусь щось віддавати і не отримувати нічого натомість? І санкції тут - це лише компонент загального "торгу". Прикладів подібних "дипломатичних рішень" багато, і обсяг компромісу теж може бути різним. Наприклад, у випадку Аландських островів фіни "відкупилися" автономією і офіційним статусом шведської мови.

Якщо у нас "дипломатичне вирішення", то повинні бути поступки. Їх перелік відомий. Він підписаний в Мінську. І це не "фількіна грамота", а документ який повинен бути виконаний. В повному обсязі. Це і є "дипломатичне вирішення" або спроба його здійснити. Важливо розуміти, що від нього не вийде відмовитися. Бо в разі відмови інша сторона відновить ворожі дії. І гарантія виконання - не перелік норм, а тиск і військова загроза, можлива у разі відмови від "дипломатичного рішення".

Що відбулося в Мінську? Учасники переговорів домоглися формалізації поступок Україні, їх фіксації, відкинули найбільш недоречні вимоги Росії, прописали інші. Формалізація поступок була здійснена з тим, щоб Росія не могла в подальшому їх постійно міняти. Але це саме формалізація поступок з боку України. Адже поступок з боку РФ там немає? Навіть чисто символічних. Формалізація і фіксація поступок в їх максимально прийнятному варіанті - це і називається "дипломатичне вирішення". Якби Україна контролювала якийсь умовний "Ханти-Мансійськ" в Росії, то дипломатичне рішення могло б будуватися навколо обміну його на окуповані Росією території в Україні. Але тільки Росія контролює частину України. Значить, відмовлятися від чогось повинна саме Україна. Від територій, частини суверенітету над ними, свободи прийняття рішень у зовнішній політиці і т.д. Роль Заходу зводиться до того, щоб зробити ці поступки мінімальними. Ось те, що вони вважають "мінімальними" поступками - це і є "Мінськ-2". Значить, на більше в результаті роботи дипломатів нам в принципі розраховувати не доводиться.

Що у нас говорять перші особи? Про "хорватський сценарій", про "Анаконду", про відродження армії і перемоги. В чому проблема? "Дипломатичне рішення" виключає перемогу. Воно означатиме поступки. У питаннях суверенітету, територіальної цілісності і якихось символічних речей, але поступки. Однак суспільству, якому нічого правдивого не говорять про дипломатичні рішення, впадає від цих поступок в ступор. Так починається "зрада". Звичайно, можливий варіант і "Брестського миру". Коли колосальні поступки девальвуються крахом того, кому вони були зроблені. Але погодьтеся, будувати політику, виходячи з подібної гіпотези, це чистий авантюризм. Адже, на відміну від Німеччини в 1918, Росія не воює безпосередньо з декількома світовими державами, і останні ніяк не виражають зацікавленість в краху або загибелі Росії. І "хорватський сценарій" тут теж не підходить. "Західні партнери" цілком могли дати добро на реконкісту хорватам, адже Сербія в той момент нічого із себе не уявляла, не могла загрожувати ядерною війною або навіть більш-менш великим військовим конфліктом.

Я не збираюся тут "засуджувати дипломатичний підхід", але вважаю, що "зрада" шириться не через якихось "агентів Кремля", а через те, що українська влада не схильна просто адекватно пояснювати свою політику власному суспільству.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Інші блоги автора

powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук