Будапештська поразка українців

Головною геополітичною новиною світу в останні дні стала гіпотетична зустріч президента США Дональда Трампа з російським диктатором Владіміром Путіним у Будапешті. Дуже гіпотетична зустріч, скажемо прямо. Зустріч, яка не ставалася, не ставалася, і – не сталася. Хоча, якщо бути чесним, підстав вірити в реальність цієї зустрічі не спостерігалося в принципі та з самого початку.

Хто ж програв від того, що господарі Білого дому і Кремля не зустрілися десь на берегах Дунаю? Ну, по-перше, Віктор Орбан. У нього ж зараз ситуація не те щоб погана, але неприємна – як би провладні контори не малювали йому позитивні (чи принаймні не дуже негативні) результати на майбутніх виборах, популярність Орбана і Fidesz падає і падає. Сам час за прикладом Ердогана погратися у важливого регіонального діяча. У того, нагадаю, падала перед недавніми виборами навіть національна валюта – а це, знаєте, куди серйозніше за рейтинги партії, – і нічого, це не завадило ердоганівській політсилі перемогти. Тож Орбан міг фактично на рівному місці і з нуля отримати непоганий шанс для зовнішньополітичного піару. Міг – але не отримав. Наші йому із цим співчуття (насправді ні – але для зав’язки нехай буде). А хто ж іще програв?

А програв український народ. І не тільки тому, що війну знову не зупинили – хоча, звісно, це перша і майже головна причина, бо припинення війни, хоча б і на поточній лінії бойового зіткнення, є мрією для всіх українців, особливо для тих, чиї населені пункти усе ближче до цієї лінії. Та є ще один момент, про який варто сказати, бо нехай він і не такий очевидний, але не менш важливий для нашого суспільства.

Як ми вже сказали, у реальність будапештської зустрічі Трампа з Путіним з самого початку вірилося слабко. Точніше – яка тут ще в біса віра, це ж не релігія якась – не було жодних реальних підстав вважати, що ця зустріч відбудеться. У те ж, що наслідком цієї зустрічі стане рішення про зупинку війни – не вірилося в принципі. Але…

Так уже склалося історично, що українці готові вірити – саме вірити, у класичному релігійному сенсі цього інфінітива – у будь-які сценарії. Особливо в ті, які їм, українцям, ще й подобаються. Далеко ходити не будемо, згадаємо легендарні «2-3 тижні» від такого собі Олексія Арестовича, який зараз перебуває під санкціями української влади, а 2022 року був голосом тієї самої української влади. Вірили ж у ту арестовичівську мантру? Вірили. Інакше з якого дива у крамницях в той час продавалися шкарпетки із благодатним ликом згаданого вище пана. Шкарпетки ті я на власні очі бачив в одному західному місті нашої країни, приїхавши туди у справах. Самі розумієте – якби не було в Арестовича і його заклинань аж такої популярності, ніхто б не витрачав гроші на замовлення такого непевного товару…

Те саме відбувалося всі ці дні і з будапештською зустріччю. ЗМІ та блогери активно підгодовували українців, створюючи фактично з нуля інформаційні приводи. А потім, коли вже стало очевидно, що зустрічі не відбудеться, ті самі медійні майданчики, аби утримати глядачів/читачів, почали експлуатувати тему «зустріч зривається, зривається, зрива-а-ається…» І – бабах! – «зірвалася»! Так, ніби це не було очевидно з самого початку.

Про результати такої зустрічі, повторюся, і говорити нічого. Навіть якби вона і сталася – нічим би конструктивним це не завершилося. Просто тому, що в Путіна, від якого залежить завершення війни, є лише одне бажання – цю війну продовжувати.

У підсумку медіа зробили собі на цьому, підозрюю, непогану касу. А от звичайні українці… А українське суспільство отримало черговий болючий удар і по колективній, і по персональній психіці. Що, підозрюю, і було одним зі завдань – не головним, головним було відтягнути передачу Україні «Томагавків» – цієї історії, яку варто називати всього лиш черговою інформаційно-психологічною спецоперацією Луб’янки. У чому ФСБ РФ завжди була якщо і не сильною, то точно компетентною і професійною.

Не я сказав, що з кожним роком, з кожним місяцем повномасштабної війни українці дедалі більше виснажуються – і фізично (насамперед ті, хто перебуває на фронті та біля нього), і психологічно (а тут, мабуть, варто говорити передусім про тих, хто перебуває в тилу). Це логічний і очікуваний, на жаль, процес. А отакі от історії, з фальшивими сподіваннями і надіями, вони тільки посилюють тиск на психологічну стійкість українців, фактично доруйновують її, причому досить успішно.

Саме тому одним із наслідків усієї цієї будапештської історії (та істерії) є якраз поразка українського суспільства. Поразка в черговій серії психологічної війни проти Кремля. Поразка не критична, але неприємна, а для когось і болюча.

А протидією тут може бути лише розуміння однієї простої речі. Коли Путін захоче (чи буде змушений) зупинити війну – йому не будуть потрібні жодні пафосні зустрічі. Навіть для того, щоб продати цю зупинку своїм підданим як перемогу. Вистачить і телефонної розмови. Тож не звертайте увагу на увесь цей трампівський піар. Він переслідує свою мету, яку саме, ми всі чудово розуміємо (та всі розуміють, окрім хіба членів Норвезького Нобелівського комітету), і на Україну йому якщо й не нахчати, то цей фізіологічний процес десь зовсім поруч.

Будьмо стійкими і не граймо з ФСБ у психологічні ігри. Все одно вони чудово знають, як нас обіграти. Тому єдиний шлях перемогти – не грати з ними у цю гру.