Чи можна критикувати Порошенка, Бандеру і сучасну історичну політику

Не так давно керівник тоді ще єдино правильної УПЦ (МП) Онуфрій заявив, що Голодомор 1932–1933 років був «карою Божою» для українців за гординю. Коментувати таке, очевидно, сенсу немає ані з позиції моралі, ані здорового глузду. З іншого боку, зараз активно просувається версія, що це була «помста Сталіна за волелюбність». Як не дивно, обидві ці точки зору мають дещо спільне – у них немає місця ленінським декретам про землю і про мир, ніби солодкі обіцянки більшовиків зовсім не вплинули на симпатії більшості селян. А вони таки вплинули, і українці таки розплачувалися, але не за волелюбність меншості, а за наївність і бажання «халяви» більшості.

Останніми роками постать гетьмана Павла Скоропадського подається як еталон державника, що провадив «реалістичну політику» в умовах співжиття українців і росіян, селян та поміщиків в Українській державі. Водночас тих, хто зруйнував Гетьманат, не називають поіменно. Ворогами чомусь вважаються якісь безіменні «популісти», «ліваки» чи «несвідомі маріонетки». Натомість Петлюра – молодець, полководець і батько нації. І навіть якщо його підпис закріпив передачу Галичини до Польщі, все одно він герой без плямки, а міжвоєнний період в історії Львова – польська окупація.

ОУН та УПА не співпрацювали з німцями, а якщо й були контакти, то «з дулею в кишені». Дехто навіть говорить, що просто не тих союзників обрали. Добре, хай навіть і так, але Третій Рейх давно впав, німці самі себе засудили, перемогла антигітлерівська коаліція. Навіщо вам, товариші патріоти, проводити «Парад вишиванок» саме в річницю створення дивізії СС? Гасло «Воля народам – воля людині» не достатньо патріотичне? Треба пхати все пакетом, бо вожді не помиляються?

Зрештою, є елементарна логіка. Люди з шевронами з «мертвою головою» і «вовчими рунами» розстрілювали тих, хто вітався «Слава Україні». І навпаки. Тому нинішніх бандерівців генерал Чупринка (уже після завершення кар’єри у Вермахті) напевно б розстріляв. Але то таке. Про це не говорять, бо не можна підігравати ворогові.

Чому так відбувається? З одного боку, нам потрібні герої. А знання власної історії, її місця у світовому контексті, розуміння помилок минулого ще нікому не зашкодило. З іншого – невже нам не потрібно аналізувати помилки минулого? Чи комплекс меншовартості досі настільки сильний, що ми не можемо дозволити собі не те що власних негідників, а навіть неоднозначних постатей? Невже люди, які формують такі підходи, не розуміють, що весь педагогічний і мобілізаційний ефект дуже легко звести до нуля, якщо історія ґрунтується на вибіркових фактах і маніпуляціях? Зрештою, є причинно-наслідкові зв’язки, які багато пояснюють і без яких не варто братись за керування якимись процесами сьогодення.

Але навіщо здався той педагогічний і мобілізаційний вплив, якщо йдеться про політичні баталії тут і зараз? Якщо виходити з тези, що народ мудрий, вожді мудрі, вороги підступні, а причина усіх бід – відсутність єдності, то мудрий народ повинен об’єднатися навколо мудрого вождя. Інакше повториться ситуація 1930-х років. Проте репресії і Голодомор не настали одразу після того, як українці все зробили правильно, але недостатньо одностайно. Можливо, є події і персони, які варті критики? Військова політика Центральної Ради? «Федеративна грамота» Павла Скоропадського про союз із Росією? Участь січових стрільців у поваленні Гетьманату? Розстріл Болбочана? Немає крайніх.

А все тому, що «порядок денний» для історичної науки в Україні формують переважно не історики, а латентні партійні функціонери, для яких амбіцією є не написати якісний текст, а очолити відділ в обласній адміністрації. Тому історія, як і за комуни, є тільки додатком до політики партії. І так, як не можна критикувати вождів минулого, не варто зачіпати і теперішніх. Бо ворог, роз’єднаність і тому подібне. І ані слова про помилки чи конкуренцію.

Є в такій позиції «істориків» і додатковий бонус – свою думку не потрібно обстоювати, її потрібно просто проголошувати. А опонентів таврувати як зрадників і ворогів національної справи, звертати увагу відповідних органів та обласного керівництва.

Такий підхід не є унікальним. Так є в Росії, у Китаї, КНДР. У різних африканських «сильних державах». Всюди, де «головний» є захисником народу і покровителем, а не конкурентом і необхідним мінімальним злом. Українцям, оскільки інтоксикації історією вже й так не уникнути, варто було б визначитися, з якого погляду цю історію вивчати. Бо якось дивно виходить: усі все робили правильно, а підступні воріженьки взяли і перемогли.