Чи можна критикувати Порошенка, Бандеру і сучасну історичну політику
IQ

Чи можна критикувати Порошенка, Бандеру і сучасну історичну політику

І як за таку критику не стати «зрадником», «запроданцем» чи «ворогом народу»?

Назар Кісь, 22 січня 1869 0

Не так давно керівник тоді ще єдино правильної УПЦ (МП) Онуфрій заявив, що Голодомор 1932–1933 років був «карою Божою» для українців за гординю. Коментувати таке, очевидно, сенсу немає ані з позиції моралі, ані здорового глузду. З іншого боку, зараз активно просувається версія, що це була «помста Сталіна за волелюбність». Як не дивно, обидві ці точки зору мають дещо спільне – у них немає місця ленінським декретам про землю і про мир, ніби солодкі обіцянки більшовиків зовсім не вплинули на симпатії більшості селян. А вони таки вплинули, і українці таки розплачувалися, але не за волелюбність меншості, а за наївність і бажання «халяви» більшості.

Останніми роками постать гетьмана Павла Скоропадського подається як еталон державника, що провадив «реалістичну політику» в умовах співжиття українців і росіян, селян та поміщиків в Українській державі. Водночас тих, хто зруйнував Гетьманат, не називають поіменно. Ворогами чомусь вважаються якісь безіменні «популісти», «ліваки» чи «несвідомі маріонетки». Натомість Петлюра – молодець, полководець і батько нації. І навіть якщо його підпис закріпив передачу Галичини до Польщі, все одно він герой без плямки, а міжвоєнний період в історії Львова – польська окупація.

ОУН та УПА не співпрацювали з німцями, а якщо й були контакти, то «з дулею в кишені». Дехто навіть говорить, що просто не тих союзників обрали. Добре, хай навіть і так, але Третій Рейх давно впав, німці самі себе засудили, перемогла антигітлерівська коаліція. Навіщо вам, товариші патріоти, проводити «Парад вишиванок» саме в річницю створення дивізії СС? Гасло «Воля народам – воля людині» не достатньо патріотичне? Треба пхати все пакетом, бо вожді не помиляються?

Зрештою, є елементарна логіка. Люди з шевронами з «мертвою головою» і «вовчими рунами» розстрілювали тих, хто вітався «Слава Україні». І навпаки. Тому нинішніх бандерівців генерал Чупринка (уже після завершення кар’єри у Вермахті) напевно б розстріляв. Але то таке. Про це не говорять, бо не можна підігравати ворогові.

Чому так відбувається? З одного боку, нам потрібні герої. А знання власної історії, її місця у світовому контексті, розуміння помилок минулого ще нікому не зашкодило. З іншого – невже нам не потрібно аналізувати помилки минулого? Чи комплекс меншовартості досі настільки сильний, що ми не можемо дозволити собі не те що власних негідників, а навіть неоднозначних постатей? Невже люди, які формують такі підходи, не розуміють, що весь педагогічний і мобілізаційний ефект дуже легко звести до нуля, якщо історія ґрунтується на вибіркових фактах і маніпуляціях? Зрештою, є причинно-наслідкові зв’язки, які багато пояснюють і без яких не варто братись за керування якимись процесами сьогодення.

Але навіщо здався той педагогічний і мобілізаційний вплив, якщо йдеться про політичні баталії тут і зараз? Якщо виходити з тези, що народ мудрий, вожді мудрі, вороги підступні, а причина усіх бід – відсутність єдності, то мудрий народ повинен об’єднатися навколо мудрого вождя. Інакше повториться ситуація 1930-х років. Проте репресії і Голодомор не настали одразу після того, як українці все зробили правильно, але недостатньо одностайно. Можливо, є події і персони, які варті критики? Військова політика Центральної Ради? «Федеративна грамота» Павла Скоропадського про союз із Росією? Участь січових стрільців у поваленні Гетьманату? Розстріл Болбочана? Немає крайніх.

А все тому, що «порядок денний» для історичної науки в Україні формують переважно не історики, а латентні партійні функціонери, для яких амбіцією є не написати якісний текст, а очолити відділ в обласній адміністрації. Тому історія, як і за комуни, є тільки додатком до політики партії. І так, як не можна критикувати вождів минулого, не варто зачіпати і теперішніх. Бо ворог, роз’єднаність і тому подібне. І ані слова про помилки чи конкуренцію.

Є в такій позиції «істориків» і додатковий бонус – свою думку не потрібно обстоювати, її потрібно просто проголошувати. А опонентів таврувати як зрадників і ворогів національної справи, звертати увагу відповідних органів та обласного керівництва.

Такий підхід не є унікальним. Так є в Росії, у Китаї, КНДР. У різних африканських «сильних державах». Всюди, де «головний» є захисником народу і покровителем, а не конкурентом і необхідним мінімальним злом. Українцям, оскільки інтоксикації історією вже й так не уникнути, варто було б визначитися, з якого погляду цю історію вивчати. Бо якось дивно виходить: усі все робили правильно, а підступні воріженьки взяли і перемогли.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук