Чому репутація політика нічого не варта

«Дайте мені 50 суддів Антикорупційної палати або Антикорупційного суду цього року – і ми повернемо країну до нормального життя», – заявив генпрокурор Юрій Луценко минулого тижня на форумі YES. Однак, окрім обіцянок, журналістам також запам’яталося міцне рукостискання генпрокурора та екс-президента Леоніда Кучми.

Воістину, час творить дива. Луценко – активний учасник кампанії «Україна без Кучми», один з лідерів Помаранчевої революції – невимушено, з усмішкою, тисне руку людині, з якою стільки років запекло боровся. І відбувається це акурат на річницю зникнення Георгія Гонгадзе – того самого, по справі якого Луценко і досі звітує громадськості…

«А як же репутація?» – обурюється небайдужа громадськість. Але правда в тому, що цього явища у нашій політиці просто не існує. Скандали, здатні «поховати» будь-якого європейського політика, нашим аніскільки не заважають – непогані шанси залишитись у політиці у нас мають навіть повністю дискредитовані особи. І причини цього – в інституті репутації, котрого у нас нема і не скоро з’явиться.

У пізньорадянські часи було відчуття, що «гласность» змінить усе. Бо коли про недоліки влади говоритимуть вголос, суспільство робитиме висновки і, озброївшись бюлетенями, поміняє зашкарублих партократів на порядних і компетентних людей. Що ж, «гласності» тепер – хоч греблю гати. Варто забити у пошуковик ім’я будь-якого політика, як починаєш дивуватися, чому він не сидить. Чи, принаймні, чому наважується кудись балотуватися і світити своїм писком з екранів та білбордів. Але ніхто насправді не дивується. Українська колективна пам’ять дуже коротка, і кожен політик знає, що за кілька років (а іноді – тижнів) він отримає відпуст за всі свої безчинства. Причому українці прощають не лише аморальні вчинки і професійні провали, але навіть реальні злочини. І мова не лише про Віктора Януковича з його юнацькими відсидками: якби українці всерйоз реагували на повідомлення про корупційні оборудки, котрими переповнені стрічки новин, урядовий квартал би тимчасово знелюднів.

Природа цієї забудькуватості цілком зрозуміла: в країні, де довіри не викликає сама Феміда, законослухняність – тема радше філософська. «А хто зараз не краде?» – каже маленький українець, збираючись на виборчу дільницю обирати тих, кого сам вважає крадіями, брехунами і нездарами. В результаті такого мислення втрата репутації далеко не завжди тягне за собою суспільний осуд. А коли тягне, то осуд не спричиняє до застосування конкретних санкцій проти непорядного діяча – наприклад, відкликання депутата. За всю історію України був лише один такий прецедент, та й то – на місцевому рівні, у маленькому містечку на Дніпропетровщині. Поза тим, українцям залишається хіба що робити революцію, коли влада доведе суспільство до краю. А доти погана репутація політиків сприймається як сумна невідворотність: мовляв, хіба ж бувають «нагорі» чесні люди?

Та й якби санкційні механізми працювали, чи готове українське суспільство змінювати девальвовані фігури на отих «чесних людей»? Зі змінюваністю влади у нас також проблеми. Нові обличчя у політиці з’являються, але в основному – через долучення до олігархічних політичних проектів. Партії, побудовані «знизу», в Україні існують, але рідко переростають локальний рівень. Через це кожні українські вибори нагадують тасування засмальцьованої колоди, до якої щоразу докладають кілька нових карт – пасьянс щоразу розкладається трохи інакше, але суть його залишається незмінною. Щоправда, у цьому винні не лише умовні «олігархи», але й самі громадяни. На Майдані українці виявили дива самоорганізації, однак на всю країну майданівських пасіонаріїв не вистачає. Статистична більшість громадян розуміє демократію як можливість раз на чотири роки смикати ручку ігрового автомату, сподіваючись, що цього разу випаде заповітна політична комбінація.

І хоч на рахунку України вже дві революції, наше ставлення до влади великою мірою залишається суто радянським. Кожен знає, що формально єдиним джерелом влади у нас числиться народ, проте звичайний українець не владний навіть над власним життям. До зростання цін, розпаду коаліцій, збільшення пенсійного віку та інших неприємностей маленький українець ставиться як до стихії – зливи, посухи, грому, тарахкотіння колісниці Іллі-пророка – і не уявляє, що можна з цим всім вдіяти. Лише мізерний прошарок достатньо нарваних громадян бачить за цим дії конкретних осіб, котрі мають нести відповідальність. Дехто навіть наважується чинити спротив певним діям влади, але для народної більшості – це просто чергова фантастична картинка по телевізору, пряме включення з якогось нетутешнього, «не нашого» життя.

Тому політики та чиновники – всі ті, кого ми називаємо владою – є для маленького українця такими собі божествами, з якими треба просто змиритися і якось співіснувати. Ми, звісно, переймаємось репутацією хірурга, коли збираємось лягати під скальпель, і репутацією сантехніка, котрий мінятиме нам сантехніку. Якщо сусід втопив у болоті коня – це вагомий привід не подавати йому руки, а може і викликати поліцію. Але який сенс нарікати, якщо коня вколошкав водяний? Водяний нікуди не подінеться, навіть якщо його зневажатиме весь околоток – хіба що його виженуть якісь інші потойбічні істоти або якісь відчайдухи. Але доти треба просто жити, як живеться, і сподіватися на краще.