День Дурня

Пропоную під час якогось референдуму проголосувати і про державний статус Дня Дурня. Уявляєте: 1 квітня усі покладають вінки до місця, де вперше засміявся Ющенко, Янукович, Тимошенко...

Нині День Сміху, перше квітня. Мені ж більше пасує європейська назва сеї дати - День Дурня. І не тому, що я такий затятий європеєць, аж мені по бороді йогурт знежирений капає. Просто будь-яку людину, яка цілий день сміється, ви обов'язково сприймете за повного ідіота, або, принаймні, за безневинного львівського вар'ятунця. Жарти на кшталт: «А в тебе ширінка не застебнута!» - акурат на рівні Дня Сміху. Натомість День Дурня треба відзначати карнавальною ходою, з виборами короля всіх дурнів, який правитиме містом цілу добу. І хто знає, чи його правління не буде справедливішим і мудрішим за урядницьке?

Наш, шанований туристами, Львів, на мою думку, цілком відповідав би саме святкуванню Дня Дурня. Але чому тільки Львів? А країна? Що, нам в столиці дурнів бракує? Їх спокійно експортувати можемо - хоч вагонами, хоч бочками у свіжомороженому вигляді, і консервованими, і, навіть, у власному соці, тобто у саунах і кабінетах... Тож пропоную під час всеукраїнського референдуму, що нині дуже в депутатів розчухався, про НАТО, довжину коси Юлі чи глибину шахт на Донеччині, проголосувати і про державний статус Дня Дурня. Уявляєте картину: першого квітня державні мужі покладають квіти і вінки до місця, де вперше засміявся Ющенко, Янукович, Тимошенко... (вписати прізвище місцевого актуального божка адміністративно-губернського значення). Потім карнавальна хода головною вулицею міста під прапорами усіх представлених у парламенті партій, під бадьорий Вєрчин наспів «Ха-ра-шо, всьо бу-дет ха-ра-шо!» збере партійний актив міста на центральному майдані. Наприкінці мітинг із звичними місцевими гаслами і звітами про те, як «мощно возрастаєт день ото дня процент жиров у маслі». Сміху буде! А вибори найбільшого дурня в державі - це ж просто праймеріз на майбутні президентські вибори! У мене пальці судомить від бажання негайно почати писати передвиборчу програму якомусь з кандидатів... Але забудьте, не світить нам День Дурня. Принаймні доти, доки усі 365 днів в році нас смішитимуть вибрані нами ж паяци.

Тож сміятимемося як можемо у День Сміху. А що - саме сміх, як стверджують більшість філософів, радикально відрізняє людину від будь-якої тварини. Він робить нас вільнішими, сильнішими, гіднішими і просто допомагає жити. Львів завжди славився своєю щирою смішливою вдачею. Адже місто було населене різномовними, полікультурними народами, чиї звичаї, пісні, танці, празники дуже відрізнялись. І ся обставина часто служила підставою для кпинів і жартів, часто досить дошкульних і жорстоких. Але водночас мішанка різних народів на маленькому клаптику землі між високими мурами посприяла витворенню у Львові особливої, притаманної лиш місту Лева, урбаністичної культури. Найбільш веселим та яскравим виявом львівськості стало батярство. Хлопаки з Личакова і Замарстинова, Клепарова і Знесіння та підльвівських сіл батярували у Львові так, аж гай шумів! Мій тато розповідав про трафунок, свідком якого він був сам.

Це було на Привокзальному базарі по війні. Тут торгували хлопи і цьотки з підміських сіл. Аж до одного такого «панунця» приступив батяр.

- Але ж пан має файні яя!

- Та йой, пане, щойно з-під курки! Свіженькі, аж сі сьвітят! А дивітсі, які великі!

- Ая, як ваші! Наставлєйте пудолок, я си виберу копу... - каже батяр.

Ґазда відтягнув сорочку і чоловік почав складати яйце за яйцем. Коли подолок заповнився, батяр миттєво цізориком розрізав зав'язку на споднях чоловіка і вони впали! Тоді спокійненько взяв кошик з яйцями і зник серед тлуму покупців. А хлопу ні сподні затягнути, ні яйця кинути...

Тепер теж батярують, але з більшим розмахом. Повернення заощаджень Ощадбанку дуже вже мені нагадує випадок з оцими яйцями. Тут у дурні цілу країну пошили.

Як колись казали: «А хто Львова не шанує, най нас в дупу поцілує». Той Львів уже практично зник у культурних румовищах після великого переселення народів з-над Уралу і Волги на площу Ринок і у професорські вілли, та з навколишніх сіл на Сихів і Рясне. Втім, ще подекуди жива львівська говірка, правдивий львівський балак, соковитий і гострий, наче паруючий біґус у доброї господині. Зовсім недавно почув розмову двох пань, притиснутих до дверей переповненої маршрутки.

- Чуєш, Рузю, тойвово, але маю зєтя! Послав панбіг нехриста, і теперка мучусі, як аспиди перед Господом. І за шо така кара мені наслана? 

- Та йой, Христю, та чого Господа гнівиш? Заробляє хлопака, дитину бавит по вихідних, жінку не б'є...

- Ага, Рузю! То таке чудо, шо в молоці кістку шукає! А во, прийде з роботи і заким дитина в садку, а дочка на роботі - всьо з баняків виїст, як песиголовец який, а потому всьо діточе стопче, і лєже си на дивані і храпит, аж сі суфіт ківає... Най би йому гореча чорна кавуся в горлі ківала до самої смерти!

- А шо на то Маріця дочка каже?

- Та воно дурне-молоде... Шо каже, шо каже - любит його та й всьо...  

Певно отой зять пані Рузі депутат, дуже вже по поведінці схоже. А ми, я та Маріця, маємо в хаті ледащо, а й все одно любимо. Любов зала, але хто ж після цього дурень? От на День Дурня і визначимо.

Львівський гумор характерний тим, що у ньому часто поєднується і насмішка над своїми слабинами, і сум, часто досить розпачливий, і тиха надія на те, що «все так не буде», бо «нема так зле, щоб на добре не вийшло». Якось вповіли мені таку історію.

У Львові колись мешкав такий собі пан Хомик. Непоказний чоловічок, але з багатою бiографiєю. Народившись за небіжки Австрії, пан Хомик спромігся двiчi продати свій труп анатомічному закладові Медичної академії. Натомість полякам вiн лиш раз зумів спродати свої тлiннi останки. За совєтів пан Хомик мало задурно не позбувся власного тіла, коли його під конвоєм вивозили на Колиму, бо був сином священика. Повернувшись, вiн не полишив спроб всучити своє сухеньке тільце якійсь лабораторії хiмiчної зброї чи інституту паразитів i бактерологiї. Та намарно. I лише за незалежної України пан Хомик дістав сатисфакиiю. У заповiтi вiн записав: «Дарую своє тіло разом з нутрощами рiднiй Україні, i най робит з ним, що хоче на свої потреби. Альо Хомик".

Втім сьогодні самобутній львівський гумор загнаний на глибокий культурний марґінез «кривими зєркаламі», «сєрдючкамі», «аншлагамі» та «одєскімі джентельмєнамі». Я мав сумний досвід спілкування з киянами, які замовили гумористичний сценарій для телепрограми. Висновок був цілком передбачений: «Це інтересно, але панімаєш, Бодя, ваш цей галліцизм у нас ніхто не пойме. Адєсіти щось зроблять і весь союз посмотрить. А ви даже смієтесь не по-нашому...»

А може вони мають рацію? А раз ми таки інші, то й свято сміху у нас має бути іншим, не всеукраїнським, а своїм, рідним, львівським? З кабаретами, якими колись славився Львів, з конкурсами сатиричних пісень, із нашими гецами, віцами і лайками-прокльонами? З водінням кози по кнайпах та купанням у пивному фонтані... Ну й розмріявся, бодай мені пір'я в горлі виросло!

А таки хочеться мати свій День Дурня. Бодай у Львові, бодай раз в рік, бодай першого квітня. І не тому, що я такий затятий європеєць, аж мені по бороді йогурт знежирений капає. А тому, що пам'ятаю львівський «Вивих» і театр «Не журись», а мій тато - давніх львівських батярів, а моя донька... нічого подібного.

Довідка ZAXID.NET

Богдан Волошин - львівський письменник-гуморист, публіцист. Відомий під псевдо пан Марциняк.