Діди воювали

Ветеран «Торнадо» причетний до вбивства поліцейських у Дніпрі. Тепер це вже встановлений факт, хоча на початку чимало хто пафосно обурювався такими припущеннями. Мовляв, це все провокація, щоб виправдати репресії проти добровольців. Саме час згадати про феномен ветеранів, або, як це прийнято говорити у «ватному» дискурсі, «воевавших дедов».

У сучасній Росії культ «воевавших дедов» возвеличено до неймовірних висот: при чому нікого не цікавить реальний «дід», який сидить у похиленій хатинці Богом забутої дєрєвні. Цікавить виключно його героїчний образ, спроектований на сучасне протистояння Росії та Заходу. Договорилися вже навіть до того, що «діди» протистояли «об’єднаній Європі», скромно замовчавши про кількість бомб, скинутих Британією на Німеччину і навпаки.

Український національно-свідомий дискурс всі роки Незалежності намагався втиснути у роль «дідів» ОУН і УПА. Це вдавалося поганенько: якщо в Галичині процес швидко досяг успіху, то вже на Закарпатті, Буковині та Волині він відверто забуксував, а східніше Збруча і взагалі не мав шансів. Чому? Основна причина – це, звісно ж, територіальна поширеність самих ОУН та УПА. Запорукою успіху ефекту «дідів» є безпосередня пов’язаність місцевого населення із ветеранами – що, погодьтеся, доволі просто для Червоної Армії з її масовою мобілізацією і доволі складно для бандерівських підпільників та партизан, які діяли в умовах окупації та протистояння з іншими підпільно-партизанськими структурами.

Утім, з поширенням Інтернету ситуація змінилася. Колись хтось, напевне, напише детальну працю про історичну пам’ять у соціальних мережах, а наразі варто зазначити: у російськомовному сегменті Інтернету (до якого, на жаль, належить і український) триває запекла війна між «воевавшими дедами», до якої справжні ветерани, звісно ж, не мають практично жодного стосунку. Друга Світова сприймається як актуальне поле віртуального бою, українських дідів там очолює Бандера, російських – Сталін. Є, звісно, перехідні форми. Наприклад, українці в РККА, які зрозуміли, що бандерівці – хороші, а з іншого боку – українські червоноармійці, які цього не зрозуміли, тому залишилися росіянам «вірними побратимами».

Головні правила: наші діди – герої, ваші діди – або злочинці, або дурненькі жертви. Наші діди злочинів практично не чинили, а якщо й чинили – то була сувора необхідність, крім того, ворожі діди перші почали. Ну і коронне: якщо говориш з опонентом-співвітчизником, треба обов’язково нагадати: якби не «діди», то тебе б не було. У випадку Росії – твоїх предків згноїли б німецькі фашисти, у випадку України – депортували б у Сибір за наказом Жукова і Берії.

Якщо за Росію мені переживати особливо не випадає, то в Україні така «дідовоювалізація» історичного дискурсу стає чималою перешкодою для суспільних змін. У наших східних воріженьків все зрозуміло: переважну більшість населення (принаймні на словах) усе влаштовує, змінювати нічого не потрібно, ось «діди», які вчинили подвиг, ось ми, які пожинають заслужене «дідами» щасливе життя. Ну то й що, що «дідів» гнав на ворожі кулемети зловісний тоталітарний тиран? Свобода не потрібна! Права людини – вигадка духовних нащадків Гітлера! Людська одиниця – ніщо, держава – все! Ну і так далі.

Тим часом нинішня Україна намагається долучитися до кола країн, в якому не прийнято возвеличувати ідеали інтегрального націоналізму, ідеології ОУН та УПА. Але це ще півбіди: перебудова суспільства в принципі неможлива без його критичного підходу до самого себе, а як тут виробиш самокритичність, коли маєш перед собою кришталево-чистих «дідів», які в будь-якому випадку виявляються праві. Спалили «діди» польське село на Волині? Винен польський уряд, який 13 років тому пацифікував «саботажну акцію» ОУН в Галичині! Розстріляли «діди» родину українського націоналіста з іншої фракції? Треба, щоб порядок був, одна країна-один народ-один провідник! Ну і так далі. А потім таке саме мислення переноситься на сьогодення. І з цього зазвичай не виходить нічого хорошого.

 Важливо усвідомити, що і в 1918, і в 1938, і навіть в 1943 році жили зовсім різні люди і з зовсім різними переконаннями та мотивацією. Їхній вибір у кожній конкретній ситуації був не менш складним, ніж зараз вибір між «Самопоміччю», «Батьківщиною», «Блоком Петра Порошенка» та іншими партіями. Переважно він був набагато складнішим, бо розплачуватися за помилку доводилося життям значно частіше, ніж зараз, значно неминучіше і значно швидше. Те, що людина воює під якимось прапором або на боці якоїсь ідеології – ще не робить її однозначно позитивним або однозначно негативним персонажем. Пригадую, як далекого (вже) 2009 року ми знімали документальний фільм про Голодомор і заїхали до одного старого діда-ветерана в маленьке село серед українських степів. Дід був свідком Голодомору. А ще – переконаним сталіністом. Він анітрохи не заперечував голод, розповів усе детально. Але поряд із цим найбільш яскравим спогадом для нього залишилася участь у війні під проводом Йосипа Вісаріонича. Дід був загалом життєрадісним, позитивним персонажем, ще й на прощання подарував нам пляшку домашнього вина. Справжній українець, без жодних очевидних домішок. Але от орієнтуватися на нього як на зразок для наслідування, покладатися як на певний еталон або мірило – все-таки не варто.

Як і на його колег, які воювали в лавах УПА. Або румунської армії Антонеску. Або в поліційних загонах, дивізії «Галичина» чи інших формаціях. Коли мені кажуть: «Поспілкуйся з ветеранами УПА, перш ніж робити висновок про цю армію», – я не знаю що саме відповісти, адже спілкувався з десятками ветеранів УПА. Всі вони були хорошими людьми, наскільки я зміг зрозуміти. Але з цього я не можу зробити висновків про УПА загалом, як не можу зробити висновки про Червону Армію з розповідей окремих червоноармійців, що дожили до нашого часу. Єдиний висновок, який зробити таки варто, – російській пропаганді «воевавших дедов» взагалі не потрібно протиставляти жодного українського аналогу. Історія в принципі не має перетворюватися на агітку.

Кожна з політичних і мілітарних сил, які діяли на території України в новітній історії, має розглядатися крізь призму тих принципів, на яких засновано сучасну державу Україна. Розглядатися детально і критично. Суспільство має усвідомлювати: жодна благородна мета – від «визволення трудового народу» до «визволення українців» – не буде виправдовувати злочинні засоби її досягнення.

Тоді, можливо, у нас поменшає політиків, які використовують патріотизм як ширму для особистого збагачення. І добровольців, які сподіватимуться прикрити своїм добровольством відвертий кримінал. І тих, хто вважає, буцімто ми в Україні досконалі і бездоганні, а все зло – від «закордону» або, на худий кінець, «внутрішньої окупації».

Залишмо культ «воевавших дедов» по протилежний бік цивілізаційного кордону.