Країна розбитих вікон
IQ

Країна розбитих вікон

Чому Україна залишається простором неблагополуччя?

Павло Зубʼюк, 12 вересня 2016 2551 4

Нещодавно мій знайомий – етнічний українець із Москви – вкотре ділився враженнями від перетину російсько-українського кордону. Єдина перевага наших прикордонно-митних службовців – це відсутність російської зверхності та нахабства, але поряд із цим з’являється «дайте на кофеёк».

Тобто ви розумієте? У нас тут російська агресія і окупація частини української території, а наші службовці на самісінькому кордоні просять у власників авт з російськими номерами «на кофеёк». Так, їм реально бракує: мізерні зарплати просто підштовхують до корупції. Але ж ідеться не тільки про це.

Далі на мандрівника чекають розбиті дороги, убогі села під шиферними дахами, вічно голодні ДАІвці, які навіть після переатестації чомусь не сильно схожі на «нову поліцію» і законів знати вперто не хочуть… Як же таке може існувати в країні, де два з половиною роки тому перемогла Революція Гідності?

Отже, є така теорія – теорія розбитих вікон. Якщо пояснювати примітивно, то звучить вона так: коли в під’їзді розбити вікно і тривалий час його не заміняти, то невдовзі усі вікна будуть розбитими. Більш наукове пояснення: явні ознаки безладу і недотримання людьми прийнятих норм поведінки провокують оточення теж забути про правила.

Цю теорію багато разів перевіряли. Наприклад, дивилися на поведінку людей біля чистої білої стіни і біля неї ж, помальованої безглуздими написами. У першому випадку люди були менш схильні кидати сміття на підлогу. А якщо залишити на парковці біля супермаркету кілька перевернутих візків, люди менш схильні відвозити свій візок на призначене для цього місце. Навіщо? Тут і так безлад.

Так-от, в Україні ця теорія працює на повну силу. У новеньких, щойно закуплених тролейбусах оголошення від транспортного підприємства клеять прямо на віконне скло – так, що потім не відірвеш. Кондуктор пише «місце кондуктора не займати» маркером прямо на стінці біля сидіння. А потім всі дружно дивуються, чому так багато «зайців».

У державному управлінні взагалі незрозуміло, хто скільки де вкрав і на які шиші збудував собі будинок. Крадуть усі. Практично кожен новенький управлінець одразу ж думає, де і що можна надбати на новій посаді. А що? Тут же і до мене крали.

А особливо цікаво ця теорія виглядає в ідеології: вікна ґрунтовно побили ще більшовики. Працює це так: на будь-яку критику діяльності українських інтегральних націоналістів знаходиться «залізний» аргумент – а спробував би ти так покритикувати всіляких леніних-дзержинських років 40 тому! На в’ялі спроби захистити справді вартісні зразки монументального мистецтва радянського періоду: а Ленін-то пам’ятники царям валив, церкви нищив – чому нам не можна? Але найбільше дістає порівнювання війни на Донбасі з «Великою Вітчизняною» – ну, типу «уявіть, що у Сталіна є фабрика шоколадок в Мюнхені» або там «сбєрбанк Німеччини працює в Москві 1942-го».

Парадоксальним чином СРСР перетворився на «втрачений рай» навіть для галичан, які в теорії мали б бути найбільш антирадянськими. Я ніколи не забуду свого здивування, коли на пішому переході в Шегинях хтось один похвалив Лукашенка – і вся черга захлинулася від захоплення: в Білорусі дороги рівні; в Білорусі колгоспи працюють; в Білорусі, якби отака біда на кордоні була – Лукашенко приїхав би і все виправив!

Так, виявляється, є чимало галичан, яким подобалося у колгоспах. Не те щоб це було відкриттям, відкриттям було те, що ніхто з місцевих не посмів заперечити цю думку. Зємовіт Щерек писав про те, як дядько у барі в Дрогобичі розмірковував: комунізм – чудова річ, от тільки будувати її дали москалям, і вони все спаскудили. Так він примирив усвідомлення, що «за совєтів було краще» з ненавистю до москалів. Талановито, еге ж? Приблизно так виглядає пошук орієнтирів у суспільстві, в якому всі орієнтири давно втрачено.

Я спілкувався з багатьма людьми, які висловлювали переконання, що нам терміново треба творити свій пантеон героїв. «Не можна казати нічого поганого про Бандеру, – пояснювали вони. – Нехай навіть він щось там робив не так. Українці мають вірити у чистого і світлого вождя, який поклав життя за країну і народ – лише тоді, коли з такою вірою виросте нове покоління, щось зміниться!»

Цих людей чомусь не засмучував невдалий досвід СРСР, який розвалився, не зважаючи на культ вождя. Як і не засмучує їх те, що тисячі галичан, дитинство яких минуло на вулицях Бандери і Коновальця, у школах з вишиванками та червоно-чорними знаменами, саме зараз їздять на заробітки в Росію. І їхні галицькі родини чомусь від них не відмовляються, не закликають покинути країну-агресора і повернутися додому. Якось це надто схоже на «подайте на кофеёк» на кордоні біля Сум, ні?

Зрештою, хіба це єдиний «рецепт», який пропонували для виправлення ситуації? Ще було «треба замінити слова в гімні, бо "ще не вмерла Україна" програмує на занепад». Замінили. Ефекту не видно. Ще було «треба, щоб нашу Незалежність скропили кров’ю, бо надто легко далася». Скропили. Чомусь не можемо наздогнати Естонію, яка кров’ю після 1991-го нічого не кропила. Ще є прихильники перевертання прапора іншим боком: досвід переписування першого рядка гімну нічому не навчив.

Зараз цілком у стилі перших п’ятирічок затвердили «план по декомунізації», при чому «комуністичною спадщиною» вважаються виключно топоніми та символіка. Справа потрібна, але куди так поспішати?

Здавалося б, після того, що я написав вище, цей текст мав би закінчитися поясненням справжньої проблеми, яку треба вирішити. Ну, типу: замість вулиці перейменовувати – краще б їх заасфальтували! Але це надто просто і тому хибно. Поряд є Молдова, в якій вулиці Леніна давно перейменували на вулиці Штефана Великого. Навіть сільради там назвали гордо – прімарії, прямо як в Римській імперії. Тим не менше, в Молдові – бідність, безробіття, корупція і з якістю асфальтного покриття теж не все гаразд. Ще поряд є Білорусь, де вулиці Леніна не перейменовані, зате ідеально заасфальтовані. В Білорусі – свавілля президентської вертикалі, тиск на бізнес та інші ознаки невільного суспільства. Валюта час від часу обвалюється відсотків на 30. Ну і вся економіка тримається, фактично, на російських дотаціях.

Досвід сусідніх та несусідніх країн показує, що простих рецептів у таких ситуаціях не буває в принципі. У школі нас намагалися навчити іменам і датам, але ми не здобули розуміння основного: чому так багато розбитих вікон в нашій країні.

В 1917 році українці Російської Імперії не мали ані своєї церкви, ані своєї школи, ані свого аристократичного прошарку. Як наслідок – відсутність етнічної самосвідомості у більшості населення. Це і зумовило невдачу Визвольної війни 1917-21 років на більшій частині території України. Українська самосвідомість формувалася переважно за більшовиків, коли на величезній території від Волині до Донеччини вперше з’явилися школи українською мовою, а дітям у цих школах почали розповідати, що вони – українці. І одразу ж після того влада, яка, фактично, робила з «місцевого населення» українців, вдалася до неймовірного за масштабами злочину – Голодомору, який в купі з розкуркуленням та масовими розстрілами 1930-х підірвав основу українського суспільства. Потім була Друга Світова з Голокостом та гулянням фронтів туди-сюди по країні. У західних областях України калейдоскопічна зміна влад та етнічні чистки також добряче підірвали усталений ритм життя суспільства.

Зрештою, українці з обох берегів Збруча опинилися в задушливому світі «розвиненого соціалізму» з його покаліченою версією урбанізації. Мільйони вчорашніх селян опинилися на задвірках бездумно (чи то ідеалістично?) спланованих міст у квартирах-клітках. Саме в цей час Україна стала незалежною. І сталося це зовсім не так, як у мріях інтегральних націоналістів. Не через визвольне повстання етнічних українців, а просто шляхом унезалежнення радянської республіки УРСР під проводом її ще недавно компартійної еліти.

Комусь може здатися, що я лише перераховую відомі факти. Але вдумайтеся, скільки «розбитих вікон» промайнуло перед очима українців за сто років – від 1916 до 2016! Мені, скажімо, 33 роки. За три мої життя в Україні було знищено мільйони невинних людей, а всіх решту примусово переміщено в умови, в які ніхто не хотів би потрапити добровільно.

У Сполучених Штатах чимало соціологів намагаються зрозуміти проблему неблагополучних районів та міст, особливо в контексті чорношкірого населення. Говорять про травму, завдану століттями рабства, про замкнене коло злочинності та бідності, про те, що держава сама створює наркотичну голку субсидій та продуктових талонів, зіскочити з якої не так просто. Але, як на мене, теорія розбитих вікон пояснює проблему найбільш комплексно.

Проблема України в тому, що вся наша країна – це такий собі неблагополучний простір з повсюдно розбитими вікнами, де просто нема кому вставляти шибки. Тим більше, що вікна у багатьох випадках намертво замурували, іноді разом з мешканцями.

Що не може не тішити – суспільство дедалі більше звертає на це увагу. Що не може не засмучувати – практичних результатів від розмов майже нема. Культ пам’ятників Штефана Великого на місці пам’ятників Леніна навряд чи можна вважати практичним результатом – так, зміна декорацій. Якщо в російського прикордонника є хоча б абсурдна ілюзія російської державної величі (разом зі Сталіним та Петром Першим), то в нашого прикордонника немає нічого. Для нього Україна – це всього лише корумпована територія, де кожен «уриває» скільки може, тому він нічого не втратить, попросивши у громадянина РФ «на кофеёк». Ані гордості не втратить, ані самоповаги. Так же всі роблять.

Нинішня держава Україна – найкраща з українських держав, що існували досі (домодерні феодальні утворення тут обговорювати не будемо). Звісно, існує спокуса оголосити її недостатньо нашою, «внутрішньо-окупованою». Але вона насправді таки наша, керована покаліченим складною історією, дезорієнтованим і розгубленим українським народом. Розбитих вікон тут так багато, що ми (український народ) навіть не помічаємо, що вони – розбиті.

Песимістичний висновок зі сказаного такий: усе погано. Оптимістичний: далі має бути краще. Реалістичний: розбиті вікна треба навчитися помічати і вчити всіх інших не проходити осторонь.

Кілька років тому я розмовляв з однією дівчиною з Чернігівщини, розповідав їй про електрички в Німеччині – про те, що там туалети не смердять на піввагона, в них є вода, мило, туалетний папір і серветки для рук. «Еее, то ж у них, а в нас так ніколи не буде», – сумно відповіла вона.

Так-от: буде. Тільки треба зрозуміти, що це – норма, а те що в нас – ні. Зрозуміти не просто окремим людям, а всьому народу. І починати роботу над помилками. Процес складний, але його перебіг залежить від кожного з нас. Роботи дуже багато.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук