Казка про внутрішню окупацію
IQ

Казка про внутрішню окупацію

Хто, як і з якою метою маніпулює терміном «внутрішня окупація»

Павло Зубʼюк, 25 серпня 2016 3062 8

Напевне, вже всі чули цей термін – «внутрішня окупація». Я от чув його нещодавно на одному невеликому мітингу в центрі української столиці. Щоправда, цей мітинг планувався як великий, дуже великий, але внутрішні окупанти підло відправили щирих українців у відпустки, тому патріотичним силам так і не вдалося подолати черговий антинародний режим.

Звідки взявся цей термін? Зазирнімо в історію.

Колись давно Симон Петлюра підписав з Йосифом Пілсудським договір, згідно з яким Східна Галичина і Західна Волинь перейшли під владу Польщі, а Польща натомість допомогла УНР визволити Київ (і навіть Бровари). Щоправда, довго це не протривало, більшовики відкинули польські та українські війська, зрештою УНР фактично перестала існувати в географічному плані, а Східна Галичина й Західна Волинь так і залишилися у складі Польщі. Багато хто з істориків називає цей період «польська окупація». В принципі, можна це трактувати і так, але для початку треба було б, як мінімум, засудити Петлюру і денонсувати згаданий вище договір.

Тим не менше, Республіка Польща примудрилася повестися на землях сучасної Західної України як слон у крамниці посуду. От що-що, а досвід того, як не треба поводитись у складній ситуації вона залишила чудовий: українське населення справді було принижене (хоча і не настільки сильно, як в сусідній Румунії чи, тим більше, сталінському СРСР), що створювало прекрасний ґрунт для сприйняття варшавської влади як окупаційної, а отже – для розвитку українського інтеґрального націоналізму. Не можна сказати, щоб українські інтеґральні націоналісти засуджували політичні методи РП: навпаки, вони вважали, що методи ці занадто м’які. У майбутній українській державі вони планували створити моноетнічне і моноідеологічне суспільство (кому цікаво – читайте збірку «ОУН в 1941 році: Документи. Ч. 1» ( Упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук)), а всіх зайвих – просто прибрати.

Методи, якими варто було усувати зайвих, націоналісти з ОУН(б) планували позичити у більшовиків. Про більшовицький кримінальний кодекс вони писали так: «Можна буде хіба переставити окреслення і все те, всі ті розстріли і вчека стосувати на ворогах за все те, що шкодить Україні» (зі згаданої збірки, сторінка 102). Щоправда, владу в усій Україні отримати не вдалося: деякий час бандерівці контролювали сільські райони Волині. Як там винищували ворогів – можна прочитати, скажімо, у спогадах Данила Шумука («— Там ніхто не живе. — А що, це польська хата? — запитав я. — Ні, не польська, там жили наші люди й оце тижнів два десь ділися. — Як це так, ділися? — схвильовано запитав я. — А от отак, увечері були і за ніч десь щезли разом зі своїми діточками, — сумно і з явним відтінком докору сказала господарка»).

Словом, ви вже зрозуміли. В умовах, коли влада чи то у Варшаві, чи то у Берліні, чи то у Москві – все просто: є зовнішній ворог, окупант, є пригноблений український народ. Варто лише прибрати окупаційний тиск – як народ (за винятком купки зрадників, на яких треба «всі ті розстріли і вчека стосувати») відчує себе господарем і піде будувати світле інтеґрально-націоналістичне майбутнє.

Протягом усієї війни середовище революційної (бандерівської) ОУН покладало надію на загальнонаціональне визвольне повстання. Його не сталося: українці Волині та Галичини, як і їхні брати зі східніших земель, здебільшого пішли працювати у радянські колгоспи та на заводи – замість повставати за Українську Самостійну Соборну Державу.

А 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила Незалежність. І якось так сталося, що широкі народні маси не поспішають підтримувати на демократичних виборах інтеґрально-націоналістичних політиків. Натомість вельми охоче підтримують популістів, «досвідчених господарників», «європейських інтеґраторів», «реформаторів» — та й навіть Януковича часом вони підтримують. Що тут робити? Очевидний конфлікт бажаного та дійсного: нібито і польський пан з нагайкою не стоїть, і більшовицький комісар у скроню не цілить – а народ чомусь не розуміє єдиного правильного рішення! Хто винен? Звісно, не народ: адже народ («нація») – це з інтеґрально-націоналістичної точки зору абсолют, багатолика істота, інтерес якої є вищим за інтерес кожної окремої людини.

У таких умовах і народжується ось цей термін: «внутрішня окупація». За допомогою ґуґла знаходимо визначення на сайті «Правого сектора»: «Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80% населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати та нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне національне державотворення і народовладдя».

Отже, народ (нація) – він хороший, йому просто не дають розгорнутися, його дурять! Примітивний культ споживацтва! Завдяки підступам внутрішніх окупантів українці більше думають про те, де б заробити побільше грошей, купити дешевші промислові товари та продукти харчування, знайти прийнятного сексуального партнера, як би розважитися і відпочити.

Інтеґральні націоналісти вважають такий стан речей неприроднім. Вони впевнені, що природній стан українців – це дбати всім разом про спільну українську справу, відкинувши примітивні споживацькі інтереси. Цю ідею, до речі, свого часу довів майже до ідеального стану в плані практичної реалізації сумнозвісний Пол Пот: моноетнічне суспільство, яке все разом працює для побудови в країні справедливого соціального ладу. Гроші і торгівлю він скасував узагалі. Звісно, в наших широтах справедливість виглядає інакше, але загальна проблема та сама: як пояснити конкретному українцю, що він не повинен думати про купівлю нового айфона, велосипеда чи заміського будинку, а натомість має іти боротися за світлі ідеали в лавах борців за народне щастя і свободу?

Хтось може спитати: а як же Майдан? Як же наша Революція Гідності?

Хочу нагадати з чого все почалося: з бажання жити за європейськими правилами. За правилами суспільства споживання. Суспільства, де кожен індивід має права, а натомість жодна політична сила не може «всі ті розстріли і вчека стосувати на ворогах». Потім була Грушевського, була Інститутська, була Небесна Сотня. Потім почалася війна.

І що ми бачимо? Український народ голосує за власника кондитерської корпорації «Рошен», характерного «досвідченого господарника» Петра Порошенка. І за блок його імені теж голосує. І за всіма опитуваннями хоче в Європу, де його явно будуть «штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити». І жодне скидання пам’ятників Леніну й називання проспектів на честь Бандери не змінює цього «дрібнобуржуазного, приватновласницького» способу мислення – даруйте за соціалістичну термінологію.

Тому в мене з’являється така підозра – може, зовсім безглузда і необґрунтована – що, по суті, «внутрішня окупація» – це окупація уявної, ідеальної інтеґрально-націоналістичної України справжнім українським народом. Народом, який не любить крокувати в ногу, який не любить, щоб влада втручалася в особисті справи громадянина, який творить собі кумирів так само легко, як потім їх скидає.

Прихильники терміна «внутрішня окупація» насправді не хочуть, щоб джерелом влади в Україні був український народ. Їм потрібна країна, яка була б під владою невеликої кількості ідеологічно-правильних інтеґральних націоналістів, які б самі оголошували народу, чого саме він має хотіти – і діяли від його імені.

Але потрібно просто усвідомити, що свобода – це передусім відповідальність за свої рішення, зокрема й за помилки. Українці зараз – справді вільний народ, вони справді обирають ту владу, яку хочуть обрати. Комусь, безперечно, хотілося б замінити свободу і відповідальність на сумнозвісну «впевненість у завтрашньому дні». Зрештою, кожен розуміє свободу по-різному: ісламісти, наприклад, переконані, що свобода – це коли жінки закутані в мішкуватий чорний одяг: жінка вільна від хтивих поглядів чоловіків, а чоловіки вільні від гріховної спокуси.

Проте факт залишається фактом: наразі ніхто нас не змушує створювати ті політичні партії, які в нашій країні створюються, ніхто не змушує голосувати  за тих політиків, за яких ми переважно голосуємо. Це – наш вибір, наша свобода, наша відповідальність. І коли ми розплачуємося за свої помилки економічним занепадом та війною – це наслідок нашої короткозорості й незрілості, а зовсім не «внутрішньої окупації». Утім, вірити у казки набагато легше, ніж працювати над собою.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук