«До складних умов життя ми адаптуємось через брехню»
Суспільство

«До складних умов життя ми адаптуємось через брехню»

Лекція Свободи Ігоря Козловського

Катерина Родак, 17 травня9210

Переможцем цьогорічної премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці», яку вручають у рамках Lviv Media Forum, став головний редактор інтернет-газети «Збруч» Орест Друль.

Щороку для вшанування пам’яті Олександра Кривенка, окрім вручення премії, відбувається також Лекція Свободи, яку на цьогорічному Lviv Media Forum прочитав звільнений з полону «ДНР» історик, релігієзнавець, громадський діяч Ігор Козловський.

ZAXID.NET подає повний текст шостої лекції в рамках медіафоруму.

***

Так вийшло в моєму житті, що перебуваючи у місцях ув’язнення, я вивів такий алгоритм, що виживає не той, хто думає про себе, а той, хто думає про інших. Мені випала велика честь виступати зараз перед вами з лекцією про свободу. Я усвідомлюю той факт, що до мене виступало тут багато людей, яких дуже шаную, ціную, і це ускладнює для мене мій виступ. А з іншого боку, я знаю, що проблема свободи постійно перебуває у центрі уваги філософів, релігієзнавців, політологів, правознавців, істориків тощо. Нараховується близько 200 визначень, що таке свобода – тільки академічних, наукових. А скільки неакадемічних? Безліч. І саме тому я начебто маю право висловити свої думки з цього приводу. У свій час Мирослав Попович, місце і роль якого ми зараз тільки починаємо усвідомлювати, у своїй лекції «Людина і свобода» зазначив: «Проблема свободи – вічна. Вона існувала в різних суспільства здавна. Неможливо створити алгоритму для вирішення цієї проблеми, що пасувала би до всіх часів і народів, так само, як не можна знайти норму, яка б оцінювала самі норми». Тому я і спробую створити свій алгоритм розуміння, що таке свобода.

Видатний філософ сучасності Хосе Ортега-Гассет сказав: «Жити – це означає вічно бути засудженим на свободу, вічно вирішувати, чим ти станеш у цьому світі. І вирішувати без упину і перепочинку». Ви знаєте, я був засуджений на неволю. Але іспанський мислитель стверджує, що ми вічно засуджені на свободу. Парадокс. Цей парадокс для мене був також темою моїх міркувань у підвалах в’язниці, в колонії, в умовах несвободи, в яких я опинився за бажанням того химерного режиму, який створився на території окупованих територій українського Донбасу. І парадокс вирішується другою частиною цього твердження: «Вічно вирішувати, чим ти станеш у цьому світі». От чим ти станеш у цьому світі – це, мабуть, головне. Вічно віршувати, що означає твій вибір, твій смисловий вибір. А неволя зменшує вибір, а це означає посилення жаги до свободи. У таких умовах ти не можеш обрати, де жити, з ким спілкуватися, ти не можеш вільно пересуватися світом. Але ти можеш думати, ти можеш продовжувати будувати свій внутрішній світ, можеш спостерігати за собою, за іншими, допомагати іншим, і обирати свою позицію щодо світу зовнішнього.

Свобода – це дійсно найвиразніший показник людської сутності, тому що зріла людина взагалі здатна виявити себе, реально відбутися лише завдяки здатності показати свою особисту волю, здійснити вибір життєдіяльності, світоорієнтації, поведінки, продемонструвати творчу, свобідну діяльність.

Віктор Франкл після концтабору, розмірковуючи над проблемою сенсів буття, виявив два фактори, які, на його погляд, і я з ним погоджуюсь, зупиняють розвиток людини, а, може, і всього людства, обмежують її свободу – це тоталітаризм і конформізм. Ми знаємо, що будь-яка тоталітарна система вимагає порядку і дійсно його створює. Це так. І багато людей мріють саме про тоталітарну систему, може, і не усвідомлюючи до кінця цього. Але якою ціною створює порядок тоталітарна система? Ціною змертвіння духу, притуплення серця і спустошення життя, ціною моральної та духовної кризи суспільства. І примушувати людину мислити як всі – це злочин. Це - вбити внутрішній світ унікальної особистості, закрити у в’язниці несвобідної одноманітності, зробити цей світ чорно-білим, сірим, некольоровим.

Для мене, як для релігієзнавця, свобода тісно пов’язана з духовністю, і , можливо, свобода є виміром духовності людини. Всі найбільш розвинені релігійні системи виникали з ідеї звільнення, прагнення до свободи. Тоталітаризм ж обмежує людину зверху. Що стосується конформізму, то людина пристосовується знизу. І зникає її воля, зменшується вибір форми життєдіяльності, творчість. Посилюють ці два фактори такі природні, притаманні кожній людині складові, як лінивість, як страх, як брехня. Це притаманно людині, ми повинні це визнавати. Так, ми дійсно ліниві, ми переживаємо постійно тривоги і страх, а маючи розвинену уяву, фантазуючи, ми адаптуємося до складних умов життя саме через брехню. Ми себе так виправдовуємо, можемо сказати, що це не я, це винні обставини, інші люди. І таким чином ми намагаємося раціоналізувати свою брехню. Брехню ми використовуємо не тільки, як самообман, але як і своєрідний комунікативний інструмент розповсюдження міфів про себе та світ навколо. Це дозволяє людині відчувати себе частиною суспільства, але не дозволяє людині бути повністю вільною, бо вона перебуває в лещатах ліні страху та брехні. Це стосується людського виміру свободи.

Ми знаємо, що без справжньої свободи від тоталітаризму і конформізму неможливе моральне і духовне відродження суспільства, неможливий справжній розвиток людських аспектів життя, піднесення людини до вищого ступеню гідності, її вільна і автентична самореалізація у світі. Такі природні аспекти нашого людського буття, вони є, але несвобода будь-якої тоталітарної системи їх звужує і повністю знищує можливості їх реалізації і водночас посилює конформізм в геометричній прогресії. Тому що тоталітаризм працює на конформізм. Конформізм підсилює тоталітаризм. Тоталітаризм заганяє людину через страх перед системою, через самообман та свідому або несвідому брехню, пастку масової свідомості, стереотипів пристосування. Тут спрацьовує механізм так званої зовнішньої адаптації. Таким чином людина втрачає гідність, свободу через насильство або, вірогідно, через страх перед можливими наслідками за своє існування, становлення або кар’єру.

Якщо відбувається примусова кастрація свободи, автоматично зростає духовне зубожіння, поглиблюється духовна і моральна імпотенція як цілого народу, так і окремої людини. У Вербера естетика банальності, не просто повсякдення, а саме банальність. Справа у тому, що контактолюбна і інертна звичайна свідомість дуже легко семантизується брехнею, а банальність – це ковдра для повсякденної брехні.

Аналізуючи своє перебування у в’язниці, а в’язниця – це повна тоталітарна система, такий зразок, присутній в нашому житті, саме там і є, мабуть, прояв естетики несвободи, естетики банальності. Головним там є - не хвилювати людей правдою, а заспокоювати брехнею. Це є інструментом такого химерного поняття несвободи, і це призводить до того що з’являються ті самі складові цього процесу: насильства, брехні, зубожіння, невігластва, заборони творчості та, нарешті, заборони мислення.

Свобода для мене органічно пов’язана з гідністю. Недарма ми останній Майдан назвали Революцією Гідності. Свобода і гідність у вільному суспільстві – вони тісно пов’язані із плюралізмом думок і толерантним відношенням до світоглядного вибору іншої людини. У свій час відомий американський державний діяч Чарльз Г'юз слушно зауважив: «Коли ми втрачаємо право бути різними, ми втрачаємо право бути вільними». Різні-вільні. Якщо ми втрачаємо це право – все, закінчується свобода. Це не є новою думкою, про це і писав у 17 столітті і Джон Ло.

Більше того, апостол Петро у першому посланні до коринтян пише: «Бо мусять бути у вас єресі, щоб виявилися випробувані між вами». В інших перекладах використовується замість слова єресь такі слова, як поділ, суперечки, різні думки. Але в часи ранньої християнської церкви цей термін не носив активного значення і походив від грецького слова airesi (αἵρεσις), що означає вибір, вибраний стиль думок, обрання кращого. Вибір. І на означення людини, яка вміє робити вибір, у грецькій мові того часу зустрічаємо прикметник airetiko (αἵρεσις). І кого першими Святе письмо називає єретиками? Як це не парадоксально, перших християн. Вони були єретиками, вони боролися за свободу вибору своєї віри. Бо єресь - це вибір. Історія. Але історія робить так, що це слово починає грати іншими барвами. І коли християнство стає державною релігією Римської імперії, значення слова єресь змінюється. Тоталітарна система (а імперія - це тоталітарна система) не дозволяє ніякого вибору. І саме християнство, яке на початку своєї історії постало на фундаменті свободи, вимушене боротися з іншим світоглядом і оголошує, що єресь, тобто вільний вибір, це гріх. Потім запалає багате середньовіччя, полювання на відьом, я вже не кажу про ксенофобію, антисемітизм, ісламофобію тощо.

У 1851 році американський лікар Семюел Картрайт придумав і запропонував психіатричний термін, діагноз драпетоманія для пояснення наявної у чорношкірих рабів тенденції до втечі з рабства. І він пов’язував ці тенденції, цитую: «нав’язливим прагненням до свободи». Будь-який раб, який намагався втекти більше двох разів, вважався, згідно цієї теорії, божевільним. Ви знаєте, якщо б діагноз увійшов до психіатрії, я думаю, що ми б усі були з вами божевільними. У мене є таке нав’язливе прагнення до свободи, яке значно посилилось під час мого ув’язнення.

Це було XIX століття, а у ХХ столітті усе повторюється, і тут уже не віруючі/невіруючі. Світоглядні позиції, політичні погляди тих, які не співпадають з тої чи іншою ідеологією тоталітарних держав, переслідуються, їх свобода обмежується або вони знищуються у концтаборах. І зараз ми спостерігаємо, що ця жахлива система відроджується зовсім поруч, під різними ідеологіями – «русского мира» тощо. Це відродження я відчув на собі, пройшовши в тюрмі майже два роки через підвали, катування, камери смертників, колонію. І я бачив, як швидко відроджується вся тоталітарна система насильства, страху і переслідування всіх, хто не співпадає з цією системою. Я бачив, як прагнучи врятувати себе, люди втрачаючи свою гідність, нехтуючи своєю свободою, починають писати доноси на інших, звинувачують їх, страшно подумати, в любові до України, що не співпадає з політикою місцевого патріотизму Л/ДНРівського зразка. Так раніше їх предки писали доноси на тих, хто відхилявся від лінії партії, церкви ідеології або міфології.

І все ж таки для мене основна загроза для свободи – це внутрішній, екзистенційний тиск. Тиск на внутрішній простір. Свобода починається не ззовні, а зсередини нашого їства. Вацлав Гавел про це згадував, кажучи що важливо не те, що людина втрачає об’єктивно, а те, що має для неї суб’єктивне значення. Це дійсно так. У нас всіх є слабкі місця, і нам є, що втрачати. І найголовніше, що ми можемо втратити, це наше життя.

Я зрозумів, чи я екзистенційно вільній у підвалі на самому дні свого життя, коли повернувся скривавлений після тортур та катувань. У той момент я ясно усвідомив, що я не боюсь померти, і тому немає чого втрачати. Тобто до серцевини мого єства вони не досягли. Зник страх смерті, і я чітко знав, що це правда, що я не обманюю себе. Від мене залишилась лише моя гідність, відповідальність за близьких людей, за любов, за те, що я називаю любов’ю до своєї Батьківщини. Гідність, небайдужість, право вільного вибору, внутрішня позиція, зовнішня репрезентація, свободний вибір способу життя, творчість – це все є частиною моєї свободи, складові мого розуміння, що таке свобода.

Я розумію, що внутрішня свобода важливіша за зовнішню. Цього я навчився у своєї родини. Моя бабуся зі своєю матір’ю, яка була підлітком під час ІІ Світової війни, під час окупації рятувала єврейських дітей, незважаючи на те, що це загрожувало її життю. Але у неї була гідність і намагання зробити щось, щоб зменшити страждання людей.

Ми всі розуміємо свободу по-різному, і це нормально. Ми різні. Більш того, там (я називаю перебування там, тому що я сприймаю знаходження у заручинах новоствореної тоталітарної системи як своєрідну подорож у пекло) спілкуючись не тільки з нашими політв’язнями, а з карними злочинцями, я бачив, що вони дійсно прагнуть волі, але не зовсім розуміють, що таке свобода. Це для мене трохи різні поняття. Дійсно, будь-яка жива істота, яка опинилася у неволі, їй потрібна воля, щоб мати певний біологічний вимір. Але людський вимір – це вимір свободи, свободи обирати смисли нашого життя, смисли відповідальності за свою невипадковість, за свою місію тут, на Землі. Такої свободи вони не прагнули і навіть не розуміли її значення.

Так, ми вільні досить відносно. Я, як усі вимушені переселенці, або краще вигнанці, не мав вибору. Нам його нав’язали. І професорка Донецького національного університету імені Стуса Олена Тараненко, яку я дуже поважаю, написала правдиві слова: «З нами, вигнанцями, про свободу говорити важко. Ми тут зовсім заплутані. Це наша найбільша втрата. Ми не мали свободи вибору, хто би що з того приводу не говорив. Ми не мали такої свободи. Нас примусили це зробити».

Я повернувся з полону і отримав фізичну свободу. Мій внутрішній простір ніхто так і не зміг у мене відібрати. У мене відібрали право бути фізично вільною людиною, я став вигнанцем у своїй країні, але я маю внутрішню свободу і гідність, відповідальність, творчість і любов. У мене є свої смисли жити далі і рухатися вперед. Саме смисли, на мій погляд, перетворюють біологічну волю на людську свободу. Це необхідний шлях від рефлекторного прагнення до волі, яке притаманне будь-якій біологічній істоті, до рефлексійного переживання смислової свободи людини, яка несе відповідальність за цю свободу не тільки перед собою, а й перед іншими. Віктор Франкл, якого я вже згадував, зазначав: «Людська свобода – це кінцева свобода». Людина не вільна від думок, але вона вільна зайняти позицію по відношенню до них. Умови не обумовлюють її повністю. Від неї, від меж її обмежень, залежить, чи здасться вона, поступиться умовам? А вона також може піднятися над ними, і таким чином відкритися і увійти в людський вимір. Для мене свобода – це духовна складова вільної особистості, але людина може переживати її на рівні, як психіки, так і соматики.

У в’язниці мені періодично друзі і рідні передавали їжу, в’язні називали її свобідський хліб. Хліб, який потрапляв зі світу, де є вільні люди. Це звичайний хліб, який ми їмо щодня, нічого такого надзвичайного у ньому немає, він нічим не відрізняється від того хліба, який випікають у в’язниці. Але він мав смак і запах свободи, і коли ти брав його в руки, хотілося плакати, вдихаючи повітря свободи. Це був запах дійсно свободи. А потім аромат вільного українського степу, який ми побачили через вікно автобуса, який нас віз через цю межу розділення, й ми були вже на українській території і побачили перший синьо-жовтий прапор. Ви знаєте, це було щось надзвичайне, це була свобода. Потім були військові намети, де нас вперше погодували після ув’язнення. Це був смак свободи і нарешті обійми рідних, рідних, до яких ти міг доторкнутися, і ти міг таким чином доторкнутися до свободи. Ви знаєте, це залишиться зі мною назавжди. Це було моє переживання свободи.

Я, як краєзнавець, релігієзнавець, як історик знаю, що міф дуже часто сильніший за реальну історію, сильніший за сучасність. Ми створюємо міфи постійно - нам так краще жити, міф пояснює нам щось. Але дуже часто людина віддається міфу, вона розчиняється в ньому, віддає свою свободу думати, мати вибір. І все для того аби розчинитися у такій масовій міфологічній свідомості. На мій погляд, відповідальність журналіста - це, я думаю що це розумів і Олександр Кривенко, полягає в тому, щоб не стільки працювати на міф, а повертати людей в реальність сьогодення, в реальність розуміння того, що відбувається насправді. Відкривати для всіх, а медіа - це посередництво, безкінечні простори смислової свободи. Я вас до цього закликаю. Дякую за увагу!

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук