«Дождь»: кінець бігу поміж крапель

Менше ніж за місяць з українських кабельних мереж зникне умовно ліберальний російський канал «Дождь». Відповідне рішення нещодавно ухвалила Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, виявивши в діяльності цього мас-медіа цілу низку порушень законодавства.

Глибоко стурбовані

В ефірі цього каналу подавали сюжети, які свідчили про невизнання державних кордонів і територіальної цілісності України. Демонстрували карти з Кримом як складовою частиною Росії. Адміністративну межу між анексованою автономією та Херсонською областю подавали як кордон між РФ та Україною. Журналісти каналу незаконно відвідували Крим в обхід офіційних контрольно-пропускних пунктів на материку. Не обійшлося і без популяризації правоохоронних органів країни-агресора. На додачу «Дождь» транслював ще й російську рекламу в Україні, порушуючи Європейську конвенцію про транскордонне телебачення.

Це рішення Нацради викликало неабиякий резонанс, причому не лише у РФ та Україні, а й у світі, який прийнято вважати цивілізованим і демократичним. Російські ЗМІ замайоріли обуреними заголовками про запровадження цензури і наступ на свободу слова. За «Дождь» публічно вступилися такі світочі й еталони вільнодумства, як речник президента Путіна Дмитро Пєсков і речниця МЗС РФ Марія Захарова. Перший заявив про «продовження деструктивної лінії української сторони», а друга пообіцяла скаржитися в ОБСЄ.

Парадоксальність і цинізм ситуації полягає в тому, що про захист свободи слова говорять представники російської влади, яка сама одержавила і поставила під свій контроль практично всі тамтешні медіа. Відверто незгодних і занадто опозиційних заблокували, загнали в ґетто або вичавили з країни. Про людське око залишили кілька умовних острівців свободи, котрі можна перерахувати на пальцях однієї руки. Але вони не мають значного впливу на громадську думку, виконуючи роль такої собі розради для «п’ятої колони Заходу» – міської інтелігенції та креативного класу. Та й світові можна пред’явити докази того, що Кремль не зовсім придушує свободу слова.

Три роки тому державний асфальтоукладач проїхався і по «Дождю». Приводом для утисків стало питання про ціну блокади Ленінграда: чи потрібно було здати місто німцям, аби зберегти сотні тисяч життів? Після цього усемогутній Роскомнагляд пригрозив позбавити канал ліцензії, скандальні політики зажадали негайної розправи над ним, а той-таки Пєсков заявляв, що журналісти перейшли межі дозволеного і порушили більше, ніж закон. Реакція не забарилася: провайдери миттєво і масово почали вилучати «Дождь» із кабельних мереж, від його послуг відмовилися рекламодавці.

Під тиском агресивної більшості редакція зняла скандальне опитування, перепросила і, спокутуючи провину, провела патріотичний телемарафон. Утім це не дуже допомогло, бо канал так і залишився досі недоступним для більшості росіян (краще б у РФ перейнялися цією проблемою). Тоді як в Україні його донедавна спокійно транслювали і сприймали як ледь не промінь світла у темному царстві. У лютому 2014 року наші громадяни з парасольками в руках проводили акції на підтримку опального російського ЗМІ, яке, висвітлюючи Майдан, не скочувалося до сумнозвісної кисельовщини.

Нині ж волелюбних українців звинувачують у цензурі й обмеженні доступу до вибору точок зору. Це роблять не тільки Пєсков та Захарова. Глибоку стурбованість демонструє і західна спільнота. Так, віце-президент із міжнародних програм Freedom House Роберт Герман заявляє, що в час, коли російські війська займають частину території України, для українців «життєво важливо» мати доступ до незалежного висвітлення подій у Росії.

Невиправданою вважає заборону «Дождя» і його колега, координатор євразійських програм FH Метью Шааф. Він переконаний, що формальності не повинні заважати доступові українців до інформації: «Якщо Росія – країна-агресор, то тим більше потрібно розуміти, які процеси там відбуваються».

А координатор програм Комітету захисту прав журналістів по країнах Європи і Центральної Азії Ніна Огнянова взагалі закликала Україну негайно скасувати заборону мовлення «Дождя», що є свідченням «незграбної цензури». На її думку, це позбавляє російськомовну аудиторію України права на отримання альтернативної інформації з РФ. Про «кричущі акти цензури» говорять представники «Репортерів без кордонів» і Німецької спілки журналістів.

Без компромісів

Апелюючи до високих ідеалів свободи слова, і російські циніки, і західні прагматики критикують деструктивну позицію України, не надто заглиблюючись у нюанси. По-перше, Нацрада не взагалі заборонила «Дождь», а лише в кабельних мережах. Той, хто хоче, може й надалі дивитися його в супутнику чи за передплатою в Інтернеті. Натомість це ще велике питання, чи зможуть мешканці РФ отримувати альтернативну й «життєво важливу» точку зору про події в Україні, бо там заблоковані «шкідливі» сайти і канали.

За публікацію чи репост «крамоли» в соціальних мережах на зразок «Крим – це Україна» передбачена кримінальна відповідальність: ув’язнення до п’яти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до трьох років. Зате можна вільно та безкарно розпалювати ненависть до України, з експертним апломбом закликати до авіаударів по ній, захоплення стратегічних підприємств і винищення нелояльного населення («их нужно частично ликвидировать, а частично – выгнать»).

По-друге, в ім’я поваги до іншої точки зору Україні пропонують заплющити очі на порушення її законодавства і змилуватися над «Дождем». Але тут компроміси неможливі. Або канал виконує наші закони і міжнародні конвенції, або його мовлення в кабелі буде припинено. Тут не може бути винятків ані для російських, ані для будь-яких інших закордонних медіа.

Якщо редакція «Дождя» керується Конституцією РФ і вважає Крим російським, нехай не сподівається на розуміння і поблажливість української аудиторії. Тому що питання про належність півострова із 2014 року стало для українців справжнім тестом на імперськість чи демократичність росіян. Скажи, чий Крим, і я скажу тобі, хто ти.

Тим же, хто обурюється рішенням Нацради, навіть не треба заплющувати очі, аби уявити, як би відреагували Роскомнагляд і російське суспільство на сюжети про «німецький» Калінінград, «китайський» Сибір, «українську» Кубань чи щось подібне. Як слушно зауважив багатолітній кореспондент УНІАН у Москві Роман Цимбалюк, «історія з “Дождем” лише нагадала: якщо ви не поважаєте кордони чужої держави, то не варто чекати й поваги до себе. І тим більше, обурюватися з цього приводу».

Але росіяни, напевно, щиро не розуміють, що таке «кордон» і «чужа держава». Бо відомо, що «мы же братья», «один народ» і «даже внешне ничем не отличаемся». Тому вони спантеличено обурюються.

По-третє, так, оборонну реакцію України диктує неоголошена війна з РФ. Жертва агресії має повне право на захист свого інформаційного простору. Українці, навпаки, жаліються, що тут держава, м’яко кажучи, не допрацьовує. МінСтець – далеко не міністерство правди і пропаганди, а радше об’єкт іронії.

Коли російські окупанти захоплювали українські території, то відразу, не задумуючись, вимикали національні канали, глушили сигнали та руйнували ретранслятори. Нині вони схвильовані наступом цензури і стають на захист пригноблюваного ними ж «Дождя». Гостями його ефірів були такі носії «іншої точки зору», як Денис Пушилін, Олександр Бородай і Олег Царьов.

Чому Україна має це толерувати? Про яку боротьбу з інакодумством можна говорити, якщо в нас є «свої» медіа, котрі більш або менш відверто просувають російський порядок денний? Те, що такі телеканали, радіостанції, газети й Інтернет-видання легально існують, свідчить не тільки про недогляд української влади чи її зацікавленість у доступі до трибуни, а й про яку-не-яку демократичність та свободу слова в умовах гібридної агресії.

Альтернативні джерела інформації не вичерпуються «Дождем» (до послуг спраглої аудиторії є «Новая газета», «Медуза», «Грани», російська служба «Радіо Свобода»). Той факт, що канал заборонений на території, підконтрольній бойовикам «Л/ДНР», іще не дає йому індульгенцію на мовлення у вільній Україні. Війна не залишає місця для напівтонів, а закон не передбачає поблажок і винятків навіть для умовно ліберальних й опозиційних ЗМІ.