Днями Петро Порошенко провів зустріч з Facebook-блогерами. Хоч захід тривав усього кілька годин, його закритий формат здійняв цілу хвилю критичних і навіть конспірологічних коментарів: мовляв, Адміністрація президента готує «порохоботів» до передвиборчої кампанії, а то й узагалі до інформаційної війни проти опозиції.
Легенди та «сенсаційні» розслідування про Facebook-армію Банкової ходять з 2014-го року. Але судячи з передвиборчих рейтингів Порошенка, ця «армія» є або міфічною, або фантастично неефективною. Хоч там як, факт існування пулу лояльних блогерів беззаперечний. Добре це чи ні – питання беззмістовне: блогер за визначенням є ретранслятором приватної думки і не зобов’язаний дотримуватись стандартів журналістської неупередженості. Відтак крізь призму цих стандартів не може розглядатись і формат таких зустрічей.
Проблема в тому, що влада ризикує стати жертвою самообману, підмінивши комунікацію з суспільством взаємодією з Facebook-середовищем, притому з його більш-менш прихильною частиною. А це може обернутись не лише електоральними провалами конкретних сил, але і системними проблемами країни.
Звідки у влади потяг до спілкування з «маленькими українцями», зрозуміти неважко. Образ мудрого короля, котрий інкогніто мандрує країною, аби дізнатись правду безпосередньо від народу, відомий ще з давніх казок. У нашу політичну культуру цей сюжет прийшов вже з радянської міфології: кожен, хто приміряє на себе роль вождя, обов’язково мусить приймати «ходоків», як на відомій картині Володимира Сєрова. Схоже, приблизно в такому контексті частина нашої еліти і розуміє демократію: не як власну підконтрольність та підзвітність платникам податків, а як ритуальну уважність до нескінченних «ходоків».
Увійшли в ужиток і виходи державних мужів в народ. Ще недавно вони незграбно тинялись базарами, роздивляючись ціни на буряки і капусту, ніяковіючи й водночас залякуючи засиллям охорони нещасних продавчинь.
Пришестя у повсякденне життя інтернету і соцмереж стало для влади справжнім порятунком: тепер можна просто публікувати пости, отримуючи зворотній зв’язок у вигляді «лайків». У коментарях, щоправда, можуть усякого понаписувати, але за все треба платити. Тим більше, можливість стати об’єктом публічної критики з боку «маленьких українців» – це чудова імітація близькості до народу.
Схоже, саме в такому контексті слід розглядати й інтерес президента до блогерів. Конспірологічні версії про огляд боєготовності армії «порохоботів» не видаються переконливими. Аби заангажовані блогери могли виконувати покладені на них пропагандистські функції, їм конче треба зберігати реноме незаангажованих та об’єктивних, інакше їхній авторитет буде знищений і їхній ККД дорівнюватиме нулю. Вправний шахрай завжди скидається на порядну особу, промоутер — на щирого порадника, а якісний фейк — на достовірну новину. Тож навіть якщо Банкова має власну «агентурну мережу» у Facebook, розкривати своїх «агентів», влаштовуючи їхню зустріч з президентом — цілковите безглуздя. Бо хоч захід і був закритим, склад його учасників таємницею не був, та й вони самі охоче підтвердили свою участь у ньому.
Тож варіантів пояснення залишається небагато. Можливо, в такий спосіб президент вирішив поспілкуватись з тими, хто може говорити від імені його прихильників. А може, це просто чергова спроба засвідчити свою прогресивність та «просунутість» – принаймні, на роль «ходоків ХХІ століття» блогери цілком пасують. Тут тобі і увага до інтернет-технологій, і прямий зв’язок з народом, і ще багато чого.
Все це було б не варте уваги, якби не одна обставина. Схоже, що українська влада справді розглядає соцмережі, як майданчик для комунікації з суспільством. Вже зараз левову частку новинарних стрічок становлять передруки дописів офіційних осіб — не тому, що журналісти лінуються брати коментарі особисто, а тому, що посадовці самі стали строчити у Facebook з інтенсивністю справжніх блогерів. Й існує реальна небезпека, що частина посадовців формують свої уявлення про суспільну думку саме на основі реакції соцмереж. Facebook справді є досить популярним: за наявними оцінками, його український сегмент налічує до 10 млн осіб, тобто близько чверті населення України. Вікова структура (не кажучи про соціальну) української Facebook-спільноти викривлена. Особи за 55 років становлять близько 30% населення України, натомість у Facebook-спільноті таких лише 8%, 25-54-річних в Україні близько 45%, тоді як у Facebook таких 66%. Крім того, із загального числа користувачів слід вирахувати невстановлену кількість неактивних користувачів, які за фактом не користуються мережею або не цікавляться суспільно-політичними питаннями. Окрема тема — кількість дубльованих та фейкових сторінок. Таких, за підрахунками аналітиків Facebook, у всій мережі може нараховуватись близько 270 млн. Про алгоритми роботи цієї мережі та можливості для зловживання ними годі і казати: після скандалу довкола останніх виборів у США цю тему лише починають досліджувати.
У підсумку, може статись так, що частина керівників України вірять, що комунікують з українським суспільством, але насправді це невелика і досить специфічна група населення, чиї погляди можуть суттєво відрізнятись від тих, які домінують в соціумі. Не кажучи вже про те, що інтернет-простір є полем високотехнологічної інформаційної війни, яка ще більше викривлює зворотній зв’язок, котрий державники намагаються отримати, гортаючи стрічку Facebook.
Тож хочеться сподіватись, що керівники країни все ж таки надають пріоритет достовірним звітам про стан суспільної думки, а не власним враженням, отриманим у соцмережах. Інакше захоплення Facebook може обернутись остаточною втратою комунікації з громадянами з усіма похідними наслідками для влади і для самих громадян.
Звичайно, затулятись від суспільства теками з аналітичними звітами — це також не оптимальний шлях. Аби порозумітись з громадянами, слід регулярно комунікувати з різними середовищами: і блогерами, і науковцями, і підприємцями, і митцями, і людьми найманої праці. Однак, щоб ці зустрічі були продуктивними, керівники країни повинні заручитись довірою суспільства, інакше діалогу не вийде. А от довіри українська влада традиційно не викликає — мабуть, саме тому доводиться обходитись лише вузьким колом лояльних блогерів.
Ми використовуємо