Економіка України: в очікуванні дива

Економіка України – особлива. Потенційно вона має всі можливості, щоб входити до переліку провідних економік Європи та світу. Але невдала економічна політика міцно тримає Україну в категорії переважно сировинних держав з низьким рівнем доходів та скромним обсягом ВВП. Щоб відбулося економічне чудо, потрібно створити для нього відповідні умови. Але іноді видається, що політика наших урядів зводиться до того, щоб економічного стрибка в жодному разі не сталося.

Українська економіка: від кризи до кризи

Якщо коротко окреслити шлях української економіки в добу незалежності, то можна назвати його дорогою від кризи до кризи. Як тільки здавалося, що життя поступово нормалізується і добробут громадян покращується, держава стикалася з новою кризою та падінням рівня ВВП. І знову все доводилося розпочинати з початку. Володимир Винниченко колись сказав, що «українську історію не можна читати без брому». Цей вислів можна застосувати і до української економіки за останні 30 років.

1990-ті роки стали періодом суцільної економічної кризи та соціальних потрясінь. Індустріальна потужність УРСР значною мірою була мильною бульбашкою. Більшість секторів промисловості були відірваними від внутрішнього споживача й орієнтувалися на ВПК. У нових умовах ринкових цін на енергоносії громіздкі, енергозатратні, часто застарілі промислові підприємства виявилися збитковими, а їхня продукція – нікому не потрібною. Ситуація погіршувалася гіперінфляцією і розквітом тіньової економіки. Незграбна, хаотична, часто половинчаста і нерішуча політика влади лише сприяла кризовим явищам. Провалені і нездійснені економічні реформи 90-х років ще дуже довго впливатимуть на життя українців.

Падіння економіки тривало з 1990-го по 1999 рік включно. Рекорд було поставлено 1994-го, коли ВВП просів на 22,9%. У другій половині 90-х ситуація поступово нормалізувалася. Економічне піднесення розпочалося тільки з 2000 року. Тоді, після десятирічного затяжного періоду падіння, ВВП виріс на 5,9%.

2000-ті роки запам’яталися українцям поступовим покращенням рівня життя та добробуту. З’явилася впевненість у завтрашньому дні. Можливість відкладати зароблене. Почали збільшуватися реальні зарплати та пенсії. Активізувалися різні сектори економіки, яка переорієнтувалася на внутрішнє споживання та експорт переважно сировини і напівфабрикатів. Однак, впевнений, але не надто потужний ріст економіки 2000-х не міг компенсувати глибини провалу 90-х років. Та й базувався він на сумнівному сировинному фундаменті. А в четвертому кварталі 2008 року вдарила чергова криза.

У 2009 році економіка України продемонструвала один з рекордних показників падіння у світі – 14,8%. Нова криза призвела до падіння курсу гривні з 5 до 8-ми за долар, зменшення реальних доходів населення майже на 10%, обвалу промислового виробництва. Відновлення економіки у 2010–2012 роках було повільним і вже у 2012-му фактично зупинилося. А 2013 року ВВП виріс на 0%.

Агресія Росії проти України спричинила нову економічну кризу 2014–2015 років. За два роки ВВП країни скоротився на 15%. Курс національної валюти обвалився у понад 3 рази. Реальний дохід домогосподарств знизився на 30%. У 2014-му річний рівень споживчої інфляції в Україні становив 24,9%, а 2015-го – виріс до 43,3%. Це рекордні цифри, починаючи з 1996 року.

Відновлення економіки розпочалося у 2016 році. Однак його темпи були нижчими, ніж очікувалося. Максимальних успіхів вдалося досягти у 2019-му, коли в окремих кварталах ВВП зростав на понад 4%. Проте потім намітилася тенденція до сповільнення. Пандемія коронавірусу відкрила нову сторінку рецесії в Україні. Падіння економіки на 4% у 2020 році, на щастя, не було рекордним і надто глибоким. Проте у 2021-му відновлення ВВП України є менш впевнене, ніж у багатьох країнах світу. Останні прогнози світових аналітичних центрів та НБУ песимістичні: Україна не зможе цьогоріч повернутися до рівня докризового 2019 року. А нам ще ж потрібно наздоганяти Польщу та інші країни Європи…

На зорі незалежності багато українців повірили у швидке зростання добробуту після падіння комуністичної імперії. Але за 30 років незалежності Україна не спромоглася на економічне чудо. Навпаки, ми суттєво відстали від своїх сусідів за рівнем життя.

Досвід країн, яким вдалося

Розвиток економіки України після відновлення незалежності може служити хрестоматійним прикладом того, чого не варто робити державам, які мають намір здійснити економічний прорив. А ось узагальнений досвід країн, яким вдалось піднятися до серйозних висот та увійти в історію творцями економічного дива.

Рецепт успіху ґрунтується на трьох елементах: сільському господарстві сімейного типу, високотехнологічному виробництві, орієнтованому на експорт, та на контролі за фінансами, які спрямовуються передусім на потреби цих секторів реальної економіки. Це поєднання дозволило бідним країнам розбагатіти. І навпаки, ті держави Південно-Східної Азії, які не дотримувались зазначеної формули, так і залишилися в полоні бідності.

Там, де в сільському господарстві панують великі латифундії та агрохолдинги, аграрний сектор не демонструє того рівня ефективності, як у країнах, де процвітає фермерство. Саме створення умов для перетворення великої кількості сільського населення на виробників сільгосппродукції послужило фундаментом майбутнього багатства. Там, де держава не підтримує власного промислового виробництва, орієнтованого на експорт товарів з доданою вартістю, цим залюбки займатимуться транснаціональні корпорації. Там, де підприємців лишають на самоті і без фінансової підтримки, не існуватиме потужного середнього класу.

Джо Стадвелл, автор книги «Чому Азії вдалося», звертає увагу на згубну звичку країн, які розвиваються, в усьому покладатися на поради МВФ. Ці поради, можливо, корисні для держав з високорозвиненою сучасною економікою. Але можуть бути шкідливі для бідних країн. Оскільки в історії немає прикладу держав, які здійснили економічний ривок, від самого початку сповідуючи принципи вільної торгівлі і повної дерегуляції.

Спочатку відбувалося піднесення сільського господарства та становлення промисловості, здатної виходити на світові ринки з конкурентоспроможними товарами. Активний розвиток дрібного і середнього фермерства із застосуванням більш гнучких підходів дав змогу накопичити початковий капітал та сприяв зайнятості населення в сільській місцевості. Уряди держав «азійських тигрів» підтримували жорстку експортну дисципліну та конкуренцію серед багатьох учасників ринку. Банки дотримувались інструкції уряду про надання пільгових позик кращим і перспективнішим індустріальним проєктам.

Успішна країна, яка хоче досягнути економічних висот, встановлює контроль за рухом капіталу, не дозволяючи йому покинути межі держави. Уряд у жодному разі не ставить інтереси споживачів вище від стратегічних завдань розвитку аграрного сектору і промисловості. Влада, а з нею і фінансові інститути погоджувалися на низькі прибутки в короткочасній перспективі, щоб збудувати сучасну промисловість, здатну приносити більші прибутки в майбутньому.

Заохочення масового кредитування населення для економіки, яке перебуває на етапі становлення, не надто привабливе. За таких умов банки стають дуже прибуткові. Але промисловість країни залишається відсталою технологічно. Бо для неї немає доступних дешевих коштів для модернізації. Між тим, сама обробна промисловість є фундаментом багатства, оскільки забезпечує збільшувану прибутковість. Якщо не робити ставку на неї, то головним експортним товаром країни стають сировина, напівфабрикати, а також трудові мігранти.

Що не так з Україною?

Коли заходить мова про причини низького рівня життя і неефективної економіки в Україні, традиційно всі кивають на корупцію та олігархів. Не будемо сперечатися: ці чинники дійсно виконують свою негативну роль. Але ставити діагноз пацієнтові, спираючись суто на них, було б надто поверхово та спрощено.

В основі економічних невдач України лежить незграбна і часто хибна політика її урядів. Влада створила умови, за яких економічний прорив був неможливий.

Український аграрний сектор за останнє десятиліття демонструє хороші темпи розвитку. Але він відбувається завдяки переважному домінуванню на ринку великих агрохолдингів. Бізнес-модель сільського господарства в Україні зводиться значною мірою до вирощування зернових та технічних культур з подальшим їх експортом. Великі виробники АПК працюють на ефекті масштабу і заробляють непогані статки. Але середня орендна плата за 1 га землі в Україні становить близько 150 доларів. Тоді як у Польщі – майже 300 євро, у Болгарії 250 євро, у Нідерландах – 800 євро.

Частка сільського господарства у ВВП України у 2020 році – 9,3%. Це значно більше, ніж у сусідніх країнах. У тій же Польщі вона становить 2,5%. Але чи варто цим пишатися? Більш об’єктивний показник економічної могутності країни сьогодні – частка переробної промисловості. У нас вона на рівні 10%.

За даними Міністерства економіки, у 2020-му 45% експорту з України припадало на товари сільського господарства. Це переважно зернові культури, соняшникова олія, ріпак. Ще 18% – на продукцію металургійного комплексу. Однак продаж готового прокату чорних металів з України невпинно падає. Лише у 2020 році він скоротився на 20,7%. А ось експорт залізної руди виріс на 25%. За останні 20 років виторг від продажу залізорудної сировини збільшився у 20 разів – до 4,4 млрд дол. З виробника металопродукції ми еволюціонуємо в постачальника сировини для металургії інших країн. Такі цифри свідчать про структурне викривлення і відсталість економічної системи.

Сировинна економіка може приносити певні доходи. Але вона не може вивести державу зі стану бідності до багатства. Бути основою економічного дива та прискореного розвитку. З початку незалежності Україна обрала хибний шлях. Держава зовсім не займалася підтримкою галузей та підприємств, які орієнтовані на переробку та виготовлення готової продукції. Тим більше, не було й мови про просування українських виробників з лідерським потенціалом на світових ринках. Захоплення певних ніш і створення власних транснаціональних корпорацій. Тому в нас немає українського Samsung, LG, Asus, Acer, Toyota, Lenovo, Huawei. А валюта, яка надходить в Україну після продажу сировини і напівфабрикатів, витрачається на купівлю імпортованих споживчих товарів. Виготовлених, зокрема, з нашої ж сировини.

Банківський сектор України працює передусім на державні запозичення та споживчі кредити населенню. Політика уряду спрямована радше на пригнічення українського виробництва і стимулювання імпорту. До прикладу, розмір середньої митної ставки в Україні у 2019 році становив 5,8%. Це показник провідних економік світу. Водночас країни, які перебувають у фазі розвитку, встановлюють значно вищі мита. Тим самим вони захищають власного виробника. Україна цього не робить. Тому наші ринки та магазини завалені товарами з Азії. Невже ми настільки багаті і заможні, що вирішили дотувати розвиток чужих економік?

Економічне диво не трапляється саме собою. Це не випадковий збіг обставин. І не подарунок вищих сил. А послідовна довгострокова національна стратегія, спрямована на досягнення конкретних цілей. З чіткими пріоритетами, податково-фінансовою політикою та підтримкою експорту товарів і послуг з найвищою доданою вартістю. У нас є з кого брати приклад і є в кого повчитися. Не потрібно вигадувати велосипед. Потрібно бути трохи егоїстами і ставити перед собою амбітні цілі.