Етнографічні особливості українців

Нам із вами випало жити в часи гіпертрофованої, якщо не сказати гротескної толерантності. Навіть невинний натяк на якесь не дуже ґречне ставлення до етнічних, расових, елгебетешних чи навіть вікових груп вважається неприпустимим гріхом. Може воно й правильно, але у скандинавських країнах це доходить до того, що зображення актором на сцені літньої людини, яка, скажімо, ходить зігнувшись чи ледве пересувається за допомогою палички, вважається образою всіх літніх людей і всіляко засуджується громадською думкою. Ми всі також пам’ятаємо недавні події у США, пов’язані з ненавмисним убивством поліцейським чорношкірого Джорджа Флойда, коли білі американці на знак покаяння цілували чоботи своїх чорношкірих співгромадян.

Тоді в Америці навіть виник жарт чи цілком серйозне твердження, що найбільш шанована чи навіть обожнювана в цій країні людина – це негр-інвалід гей похилого віку. Логічно можемо припустити, що найбільш нешанованим у Сполучених Штатах мав би бути молодий білий цілком здоровий гетеросексуал.

Ну це у них, а що у нас? Війна з навіженою Росією трохи притлумила нашу звичну толерантність, і тепер казати і писати навіть на офіційному рівні «москалі» чи «кацапи», або й інші образливі епітети на адресу цих воєнних злочинців – в порядку речей. Наші захисники на північних рубежах жартують у теленовинах щодо білоруських військових, мовляв, тільки-но суньтеся через наш кордон, то ми з вас зробимо картопляники чи навіть картопляне пюре, натякаючи на образливу етнографічну особливість білорусів. А наш екс-посол в Німеччині Андрій Мельник порівняв канцлера Олафа Шольца зі ще однією образливою ознакою, цього разу німців – ліверною ковбасою, що з точки зору дипломатії є взагалі неприпустимою річчю. Звісно, після перемоги українці повернуться до своєї звичної толерантності, хоча б тому, що без неї доєднатися до компанії західних демократичних народів буде доволі важко.

І напрочуд цікавим виглядає те, що півтора століття тому у царській Росії можна було наголошувати на тому, що один народ є більш охайний, має вищу побутову культуру або вищу мораль, аніж інший. Приятель Тараса Шевченка письменник та етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський писав, наприклад, що українка маже хату-мазанку один-два рази на рік, а молдаванка – шість-сім разів, і що в хатах молдаван, які дуже полюбляють цілі гори подушок, ковдр і перин, серед цих гір ви не знайдете жодної порошинки. Не довіряти Чужбинському важко, бо цей сумлінний дослідник звичаїв і вдачі різних народів, які жили на українських етнічних землях, провів серед них чи не все своє життя.

І ось нарешті переходимо до головного – як Чужбинський описує українців, порівняно з росіянами, що майже в усьому виглядає явно не на користь останніх. І те, що його книжка «Нариси Дніпра» була видана в царській Росії 1861 року, свідчить про певну ліберальність тогочасної імперії, порівняно з пізнішим людожерським СРСР чи нинішньою навіженою путінською Росією.

Отож, малоруський народ, – пише Олександр Афанасьєв-Чужбинський, – тихий, добрий і надзвичайно домовитий, різко відрізняється від свого північного сусіда типом, мовою, одягом, вдачею і звичаями, і якщо поступається останньому в підприємливості, то переважає у вигодах домашнього життя, маючи для цього усі засоби, які йому надає сприятливий клімат. Прекрасні пасовиська дозволяють йому займатися скотарством і вівчарством; достаток хліба дає можливість тримати домашню птицю, а ріки й річки, що протікають на просторих теренах, надзвичайно багаті на рибу і дають малорусові засоби урізноманітнити свою їжу. Чужбинський неодноразово наголошує, що українці, порівняно з росіянами, справжні гурмани, які створюють такі смачнющі страви, які й не снилися північному сусідові, що окрім хліба, цибулі і квасу, майже нічого у своєму житті не куштував.

Хоча зовнішність українців, – пише далі Чужбинський, - і належить до типу кавказького, однак вони не схожі до великорусів, що належать до того самого типу, а мають більше схожості з азійськими народами, і коли, віддаляючись від великих міст і поштових та транспортних шляхів, зустрічаєш голені голови, на яких залишено лише невеликого чуба, то схожість із кавказькими горцями стає просто вражаючою. Малорус голить бороду, за винятком деяких повітів Харківської та Чернігівської губерній і окрім деяких старих чоловіків, які допускають цю прикрасу. Вуса ростуть у нього донизу в природному напрямку і часто сягають великих розмірів, що надає войовничого вигляду цьому племені, яке, між іншим, ще не так давно залишило зброю.

Убрання малоросіян - як чоловіче, так і жіноче, як літнє, так і зимове – жодним чином не схоже на великоросійське, від сорочки до шапки, та й саме взуття зовсім іншого покрою. Сорочка у малоруса – обов'язково полотняна з маленьким коміром, часто вишитим, зав’язуваним посередині шнурком або стрічкою, надягається під шаровари. Штани він шиє собі надзвичайно широкі, особливо у матні (шаг), що часто опускається нижче колін, і неодмінно з кишенями. У багатшого штани бувають з пістрі, у декого з вибійки, зимові – з сукна; усі вони стягуються очкуром, просмикнутим зсередини. Малорус опускає свої штани в халяви.

Він має декілька видів верхнього вбрання. Найлегше літнє – суконна юпка (вид пальта), сіра або біла з кольоровими облямівками, застібнута шкіряними ґудзичками. Далі йде каптанок – теж суконний, і це здебільшого приналежність парубка або жонатого в перші роки шлюбу. Зверху каптанка чи юпки, а взимку зверху кожуха надягається свита чи кирея (широка свита з капюшоном). Капюшон (відлога, кобка, а в деяких місцевостях богородиця) буває різноманітної форми, але має одне призначення – захищати голову від негоди, бо насунувши його на шапку, можна не боятися ані сльоти, ані заметілі. Трапляються і жупани, але як виняток, бо ця одіж уже вийшла з ужитку. Взимку носять кожухи, які бувають, залежно від стану, досить дорогі, якщо зроблені з ягнячих смушок. Шапка у малоруса смушкова: чорна, сіра, навіть біла, в деяких місцевостях дуже висока, з суконним верхом. Бувають селища, де влітку зазвичай носять бриль (круглий капелюх із широкими полями), деколи трапляються брилі солом’яні, місцевого виробництва, сплетені доволі майстерно.

Чоботи в малоруса багатого бувають сап’янці або з доброї юхти, а в того, хто бідніший – з волової шкіри, навіть із конячої (шкапові). Влітку багато хто носить черевики на босу ногу. У найбідніших, здебільшого у пастухів, є особливе шкіряне взуття – постоли. Лаптів малоруси не носять, за винятком деяких повітів Чернігівської губернії, схожих до Білорусі. Не можна не зауважити, що те саме вбрання у літнього чоловіка і парубка відрізняються, звісно, не матеріалом, а покроєм. Прикметник парубоцький означає річ гарну, зроблену майстерно.

Малоросійське жіноче вбрання – дуже оригінальне. Сорочки, зазвичай полотняні, бувають, особливо у дівчат і молодиць, вишиті на рукавах і подолах надзвичайно гарно. Вишитий поділ зветься ляхівка. Це дуже схоже до вишитих юпок сучасних чепурух освіченого стану. Замість спідниць, які, втім, засвоєні містянками і дворовими поміщицькими селянками, простолюдинки огортають стан двома шматками матерії, прив’язуючи їх поясом. Тканина ця має подвійну назву: плахта і запаска. Як плахта, так і запаска, діляться на дві половини, і задня, яка одягається найперше, зветься позадниця, передня ж, на кшталт фартуха, яка одягається опісля – попередниця. Пояси бувають дуже дорогі – парчеві і шовкові, але зазвичай вовняні і здебільшого червоні.

Улітку, особливо вдома, малоросіянка залишається в цьому вбранні, але в інші пори року і для виходу з дому в неї завжди є інші наряди. Влітку дівчата і молоді жінки носять: гирсет (коротеньке пальто без рукавів); юпку, таку саму, як і чоловіча, тільки набагато коротшу і зшиту зі складками, у багатих юпки бувають баєві (байкові) зелені з червоними мушками і суконні; довгу свиту тонкого сукна з вусиками позаду. У деяких місцях збереглися ще кунтуші – спадщина прабабок, які вдягають в урочистих випадках чи на великі свята. Голову дівчата мало де покривають хусткою, здебільшого ж прикрашають її стрічками, об’язуючи їх таким чином, аби кінці спадали ззаду разом із косою, в яку теж вплетені стрічки (кісники). За стрічку, що йде навколо голови, затикають квіти: навесні і влітку живі, в інші пори року штучні. В деяких місцевостях коси заплітають у дрібушки (дрібні коси) і зв’язують їх посередині.

Жінки носять очіпки парчеві, ситцеві, полотняні і просто покривають голови хусткою. У деяких повітах ще зберігся звичай носити намітки. Це особливий вид тканини (серпанок), дуже тонкої і дуже накрохмаленої, довгі шматки якої обвиваються навколо очіпка і спускаються по потилиці і спині нижче талії; невеликий клапоть проходить під підборіддям від однієї скроні до іншої. Цей убір певним чином нагадує головний убір грузинок. Жіночі чоботи у деяких місцевостях і, зрозуміло, у багатих – сап’янові, а здебільшого зі звичайної шкіри. Взимку жінки носять кожушанку (юпка на хутрі) і просто кожух, зшитий з тою відмінністю від чоловічого, що комір у нього – виложистий напівкруглий, а сам кожух робиться набагато повнішим.

Дитяче вбрання шиється зазвичай на виріст; нерідко побачиш селянських хлопчиків і дівчаток, одягнутих ніби у чужий одяг, хоча вони часто-густо користуються батьківськими і материнськими нарядами. Власне дитячий одяг шиють лише заможні, а бідні люди віддають доношувати свій старий.