Фак(с)ове управління державою

Культурний шок можна отримати не тільки у далекій екзотичній країні. У себе вдома це також реально. Навіть доволі часто.

Ми уже звикли, що світова практика зазвичай доходить до нас із 20-річним запізненням. Але доходить.

  До чиновників  вона запізнюється років так на 50. До провінційних чиновників – на 70. Запізнившись, вона стоїть під дверима, бо держслужбовцям не час впускати до себе щось свіжіше, аніж друкарська машинка. Вони ж державу будують. На озброєнні – Факс, вершина цивілізації. Це якщо господарський відділ папір факсовий виділить.

  Кожен, хто бодай раз мав справу із державними установами, нагребе тисячі прикладів. Але є вражаючі.

  Нещодавно спілкувалася із працівником Відділу у справах національностей і релігій Львівської обласної державної адміністрації. Доволі важлива ділянка роботи у ніби багатокультурній і насправді багатоконфесійній Львівщині. Відділ не має доступу до Інтернету. Маємо 2010 рік, нагадаю. Інформація від національних товариств і церковних діячів збирається телефонічно. Як воно потім там до Києва йде – уже самому Богу відомо. Оця передавальна функція і є головною в існуванні такого відділу. Аналіз тенденцій і прогнозування ситуації – це через наступних 70 років. Якщо взагалі ще буде потрібно. 

  Рік тому, готуючи до видання Ораторію «Скорбна мати» у пам’ять про Голодомор, спілкувалася із Міністерством культури, яке курувало це видання. Електронна пошта, як виглядало, там є тільки у приймальній і у самого міністра. З централі мейли роздаються по інших відділах. Наприклад, у Відділ музичного і циркового мистецтва (sic!! хороше поєднання, правда?). Та й централя засекречена. На сайті міністерства немає жодної контактної електронної адреси. Бо не час з народом спілкуватися, коли у розпалі битва за гроші на видовища для того ж народу.

   Але це ще не шок. У справжній ступор можна було запасти після того, як з Міністерства культури України вимагали факсом (бо електронки у Відділі немає, як ми уже знаємо) надіслати вірші Павла Тичини зі збірки «Соняшні кларнети», на основі яких написана Ораторія. Для контролю. У телефонній слухавці службовий чиновницький голос роздратовано тоді сказав, що це слід зробити, бо вони цих віршів не знають, не мають і не знають, де взяти. Вислали Тичину факсом зі Львова до Києва. Хай почитають у Міністерстві культури Тичину із рулончика факсового.

  Класичним уже прикладом культурного шоку, уже більше для іноземців, ніж для нас самих, звиклих до усього, є туалети ут державних закладах культури. Скажімо у театрах, музеях, філармонія, мистецьких школах різного рівня. Чомусь ніяк не вкладається у головах нашої  бюрократичної інтелігенції, що споживачем культури – і тої масової, і тої найвищої – є людина із усіма її потребами, зокрема і фізіологічними. І культура задоволення цих потреб є чи не однією із визначальних у тому враженні, яке ми виносимо із театральної вистави, виставки, концерту. Ну скажіть, чому усе це мистецтво повинно попахувати брудним ватер-кльозетом, дратувати відсутністю туалетного паперу, а подекуди і банальної води!? Більшість наших театрів і концертних залів насправді тхне цирком, і у цьому сенсі поєднання музики і цирку в одному відділі міністерства культури дуже симптоматичне. Зовсім не хочу зовсім ображати циркове мистецтво, де запах стружки і тварин є невід’ємним чаром тимчасових і стаціонарних шапіто. Але у консерваторії студенти, які щойно возносилися у гармонії «Добре темперованого клавіру» Баха, чи заглиблювалися у модерність Шнітке напевне впадають у роздвоєння особистості від відвідування «модерних» і «гармонійних»  туалетних кімнат у вищому навчальному закладі чи музичній школі. Як навчити  високому прекрасному, не навчивши елементарному природному?

 Хто бодай раз відвідував Національний академічний український  драматичний театр ім. М. Заньковецької зрозуміє, про що йдеться. Хто хоч раз бачив, як у туалеті жіночки у вишуканих сукнях чи спідничках тягають алюмінієві відра з водою...Хто хоч раз сидів у неопалюваній залі... Той зрозуміє, чому на обдертому фасаді Національного театру ім. Марії Заньковецької – а це чи не найбільш обшарпаний фасад у цілому Львові – одразу можна зауважити два окремо відремонтованих і помальованих вікна і балкончик. Це і є мабуть образ чиряка корупції. Такий біленький, свіженький чиряк.

 Знайома жіночка працює прибиральницею у будівлі Львівської обласної адміністрації і Львівської обласної ради. Їм тільки у 2008 році придбали порохотяги. До того часу жіночки мели владні кабінети і коридори віниками і шматами, намотаними на швабри. А ще майже кожен чиновник чи чиновниця (ці то вже точно) мають у шухляді заповітний рулончик туалетного паперу. Його наявність чи відсутність напряму залежить від зміни начальника господарського відділу ( а значить зміни влади) і від глибоко вкоріненої звички, що папір – дефіцит і треба конче прихопити свій до шухлядки, а казенний - додому. 

 Та ж прибиральниця, що працює в обласній адміністрації,  має сина-студента. Вона провела додому Інтернет. З останніх грошей, бо розуміє, що це інвестиція у майбутнє її сина. Хоча навряд чи знає це слово – інвестиція. Зате син уже буде знати. Так вирішила його мати-прибиральниця. Це її свідомий вибір.

 У що і що інвестує Міністерство культури України і інші українські чиновники менших масштабів? Що обирають вони?