Феномен донецького кацапізму

Апетит приходить під час їди, але від переїдання можна померти. На жаль, такі прості речі перестають бути очевидними, коли йдеться про владу. Та воно й на краще: надміру зажерливі довго не живуть. Спостерігати два такі випадки ми можемо в реальному часі − як сіпається в останніх конвульсіях клан «донецьких» і як починає судомити стравохід путінської Росії. Причому обоє пацієнтів подавилися Україною.

Біографії Росії і Донбасу – це історії великих амбіцій. З кримінальних воєн 1990-х «донецькі» вийшли переможцями. Потім, не довго думаючи, вони поглинули «луганських», підім’явши під себе цілий регіон. Скоро Донецьк став неформальною столицею усього південного сходу. Саме там формувалася політична еліта і концентрувалися основні фінансові ресурси. Дніпропетровськ, Харків, Одеса – всі «лягли» під брутальних донбаських хлопців.

Все йшло надто легко, і на початку двотисячних «донецькі» почали зазіхати на Київ. Там, у столиці, відкривалися небачені можливості, ресурси, влада. У 2004-му, аби втримати Київ, правобережним елітам довелося скликати на допомогу весь народ. Безпрецедентна мобілізація громадян збила «донецьких» з пантелику, зупинивши їхній Drang nachWesten на кілька років. За цей час вони зміцнили свою владу на Сході, підготувалися і 2010-го взяли приголомшливий реванш.

Коли «донецькі» усміхалися «Всё будет Донбасс!», вони не жартували. Це був справжній бліцкріг. За якихось три роки вся влада у державі опинилася в їхніх руках. На ключових посадах стояли «донецькі», а безпорадна опозиція нічого не могла вдіяти ні в парламенті, ні на вулиці. Водночас відбувалася й узурпація економіки. Але, як каже блатне прислів’я, «жадность фраера сгубила». Запаморочення від успіхів – штука небезпечна. Інстинкт самозбереження, який завжди допомагав «донецьким», зрадив їм, і бліцкріг скінчився катастрофою.

«Донецькі» хотіли всього, але в підсумку залишилися ні з чим. Ще рік тому Партія регіонів була повновладним господарем України, а тепер має настільки мізерний рейтинг, що навіть на вибори не потикається. Не допомогла навіть козирна карта сепаратизму, яку вони ховали в рукаві цілих десять років. Хвиля сепаратистських бунтів, організована й оплачена «донецькими», мала розвалити Україну, але розвалила Південний Схід. Вже у квітні соціологи констатували розкол політичної єдності Півдня та Сходу. Згодом розколовся і Схід: ні на Харківщині, ні на Дніпропетровщині сепаратисти не перемогли. Та й сам Донбас розколовся – сепаратизм поширився лише на кілька районів Луганської та Донецької областей.

Тож історія «донецьких» – це ще й історія великої поразки. На жаль, катастрофа сталася не лише з ними, але з цілою країною. Найбільше ж дісталося самому Донбасу. Не секрет, що експансіоністська політика Партії регіонів мала на Сході чималу підтримку. Ще за радянських часів Донбасу навіювали думку про його виключність – трудовий героїзм, надважливе економічне значення, особливу пролетарську мораль. Партія регіонів лише спростила все до кількох базових ідеологем, сформулювавши життєве кредо Донбасу.

«Ми годуємо всю Україну!», − запевняли з трибун регіонали, збуджуючи марнославство публіки. Що ж, тепер біженців з Донбасу годує вся Україна, а мешканці Луганська і Донецька стоять у чергах за гуманітарною допомогою і працюють за продуктовий пайок. Раніше донбаська промисловість трималася на бюджетних дотаціях, а тепер економіку регіону зруйновано вщент. Бюджетні установи на окупованих територіях не функціонують, діяльність банків призупинено, бізнес втік світ за очі. Попереду – багато років безробіття, бідності, руїни.

«Донбас ніхто не ставив на коліна!», − волали «донецькі», апелюючи чи то до Великої Вітчизняної, чи до Великої кримінальної війни 1990-х. Справді, Донбас на коліна не поставили, а одразу відправили в глибокий нокаут ударом приклада по зубах. І зробили це зовсім не «западенці», а «захисники» з георгіївськими стрічками. Не встиг Донбас прочуняти, як російські «брати» накрили його щільним мінометним вогнем. Встати після такого бодай навкарачки – це вже подвиг.

Тим самим шляхом – від амбіції до катастрофи – прямує зараз Росія. Експансіоністські прагнення Путіна були помітні давно. Ще у 2012-му Збігнєв Бжезінський писав про імовірність російського вторгнення у Білорусь, а потім – і в Україну. За його прогнозами, це мало статися після ослаблення США, але запаморочення від успіхів спровокувало Путіна до фальстарту. Занадто легко йому далася війна у Грузії, занадто успішно васал Янукович демонтував суверенітет України, занадто вразливою виявилася Україна після революції.

Але жадібність не пішла на користь і петербурзькому фраєру. Наляканий апетитами і авантюризмом Путіна, Лукашенко наказує зміцнювати кордони, а Назарбаєв заговорив про вихід із Митного союзу. Що ж до України, Путін її втратив напевно назавжди. Донедавна він мав у своєму розпорядженні проросійськи налаштований південний схід, який блокував євроатлантичні поривання України. У Верховній Раді на Путіна працювало потужне лобі, прив’язане до Росії фінансовими та іншими залежностями.

Але анексія Криму завдала нищівного удару по проросійських силах в Україні. Передусім вони втратили свою соціальну базу, левова частка якої зникла разом із Кримом. Також агресія Москви позбавила українців останніх ілюзій щодо «братньої» Росії, а затяті «ватнікі» не пробачили Партії регіонів перемоги Майдану. В підсумку Україну очолив хоч і недостатньо жорсткий, але прозахідний президент. Більшість у новому парламенті матимуть також прозахідні сили, а в суспільстві поширилася відверта русофобія.

Ще деякий час Путін зможе утримувати Україну, спираючись однією ногою на Крим, а другою – аж на окуповані райони Донбасу. Але на такому широкому шпагаті довго не всидиш. Вже зараз ні про який «Русский мир» не може йти мови – він розвалився у нас на очах. Не виключено, що в найближчому майбутньому розвалиться і сама Росія. Принаймні санкції Заходу та внутрішня дестабілізація цьому дуже сприяють.

В основі путінської ідеології також лежать ідеї виключності, месіанства і реваншизму. Але схоже, що у ХХ і ХХІ століттях історія всерйоз взялася вчити буйних смиренню. Імперія більшовиків також починалася з великих амбіцій і закінчилася нищівним крахом. Москва поставилася до матеріалу легковажно, тож історія вирішила повторити урок. Росія знову «встає з колін» і, вочевидь, знову опиниться на лопатках. Не виключено, що цього разу вже назавжди.

Історію російської хвороби докладно описували Гоголь і Салтиков-Щедрін. Вочевидь, новітню історію Донбасу має белетризувати Лесь Подерев’янський – ніхто інший із завданням просто не впорається. Шевченківської премії йому не дадуть, але праця не буде марною. Українці отримали страшненький, але цінний досвід і мають зробити висновки. Інакше феномен донецького кацапізму затягне нас у чергові неприємності. Історія – терпляча вчителька і повторює свої уроки стільки, скільки треба.