Галина Малик: Давайте завойовувати російський книжковий ринок зсередини

Вже давно російські видавництва друкують, наприклад, у Ростові-на-Дону книжки для дітей так званою «українською» мовою і закидають до нас. Я бачила ці книжки – це пряма мовна диверсія!

У моїй домашній дитячій бібліотеці книги письменниці Галини Малик поряд з Нестайковими повістями переважають над творами інших українських дитячих  авторів. Особисто для мене, якщо книга Галини Малик – значить, обов’язково цікава, динамічна, з веселими і ненав’язиво повчальними перипетіями, з філософським підтекстом. Герої письменниці такі яскраві й самодостатні, що не відпускають авторку, змушують ще і ще писати про їхні пригоди. Письменниці близькі теми дитячої безпритульності, сирітства, бездомних тварин, виховання характеру, самоідентифікації дитини, любові до своєї малої батьківщини. Галина Малик вболіває за долю сучасної літератури для дітей, вважає, що дитину потрібно  виховувати книжкою, казкою. Пригоди її героїні Алі стали основою для інтерактивної аудіо-книжки та розвиваючої гри, вперше розробленої на основі сучасної української книжки для дітей.  

У XI Всеукраїнському рейтингу «Книга року 2009» книжка Галини Малик «Принцеса Мішель і король Грифаїни» посіла перше місце у номінації "Дитяче свято", а ще три інші її книжки, які вийшли торік, увійшли до короткого списку та дали підстави журі зарахувати Галину Малик до найактивніших українських авторів минулого року.

Про рекордний творчий рік, про проблеми сучасної дитячої літератури і періодики, про потребу виховання дитини книгою і про те, як сучасному українському письменнику «пробитися» на закордонний ринок – в ексклюзивному інтерв’ю письменниці з Ужгорода Галини Малик для ZAXID.NET.

- Пані Галино, експерти XI Всеукраїнського рейтингу «Книга року 2009» визнали Вас одним із найактивніших авторів минулого року. Скажіть, будь ласка, як вам вдалося торік випустити аж чотири книги? Чи між ними є і перевидання?

- Це сталося цілком випадково. «Мандри і подвиги лицаря Горчика, його банконосця Третього Зайвого та красуні Каролі» запізнилися з виходом на рік, «Принцесу Мішель…» мені замовило видавництво «Книжковий хмарочос» до своєї серії «Чарівні казки, яких не було вчора» і напрочуд швидко видало за якісь кілька місяців. На «Незвичайну книжку», яка вже давно була готова, несподівано дали кошти за обласною програмою підтримки видань закарпатських письменників. «Третю подорож Алі» планово видало вінницьке видавництво «Теза». Перевидань між ними немає, хіба до «Незвичайної книжки» ввійшли кілька віршів, які видавалися в інших збірках, або є в підручниках і читанках для української школи.

- Як Ви працюєте з видавництвами – вони шукають Вас самі, чи Ви їм пропонуєте те нове, що з’являється?

- І перше, й друге. Проекти народжуються у співпраці. Ось, наприклад, у мене давно лежало оповідання «Як ти народився» - років 20. Я тоді, коли його написала, пропонувала у «Веселку», але мені Ярема Гоян сказав, що таке нам не потрібно, бо у нас, за його виразом, «цнотливий народ»… Я його відклала, бо в той час просто більше не було кому пропонувати – в Радянській Україні дитяче видавництво «Веселка» було одне. Багато років потому до рук мені трапила книженція на цю ж тему, яку видало «Відродження», і яка викликала цілком справедливе обурення пані Калинець. Обурення не тематикою, а способом викладення. Я б порівняла цю книжку з інструкцією для теслі «Як забивати гвіздки мікроскопом». Отож я запропонувала знову оповідання «Як ти народився» ще молодому видавництву «Книжковий хмарочос». Сергій Полікарпов, з яким вела перемовини, запропонував мені зробити серію книжок «Книжки для малечі про дорослі речі», на що я з величезною радістю погодилася. Допомогти батькам у правильній сексуальній орієнтації дитини, визначенні її соціальної ролі у суспільстві, наголосити на перевагах кожної статі на противагу гомосексуальним орієнтаціям, які все більше завойовують популярність у світі і ведуть суспільство до непоправних моральних та еволюційних втрат – ось до чого я прагнула, видаючи в серії книжки «Чому я хлопчик», «Чому я дівчинка», «Для чого потрібні тато і мама». 

- Про що Ваша нова книжка «Принцеса Мішель і король Гріфаїни», яка була відзначена у номінації «Дитяче свято» XI Всеукраїнського рейтингу «Книга року 2009»?

- Ця книжка – про те ж саме, про що я тільки що казала. Про те, як чудово бути Дівчинкою, про пізнання самого себе, самоідентифікацію. І про те, що на Вчинок здатні не лише «качки» (від сленгового слова «качок»), а й «ботаніки», які, на жаль, зараз не користуються популярністю у дитячому середовищі. Бо на це зверхньо-презирливе ставлення до хлопчачих типажів, які не збігаються з образом «качка», орієнтує прищеплений нам зовні і чужий нашій ментальності тип Супермена, Рембо, Термінатора і кого там ще… Звичайно, ці «моралі» у книжці загорнуті у казкову пригодницьку «обгортку».

- Пригоди Вашої знаменитої Алі нещодавно отримали продовження у третій книзі, розкажіть, куди вона потрапила цього разу, а також про те, як виникла ідея створити аудіоваріант пригод Алі і навіть гру? Кому належала ідея і чи важко було її реалізувати? Чи отримували Ви вже відгуки власне про диск?

- Третю подорож Алі мене змусили написати читачі і шанувальники перших двох  її мандрівок. На зустрічах діти казали: «Є чотири казкові країни: Недоладія, Країна Сяк-таків, Країна Якоськів та Країна Абияків. У перших двох Аля побувала. А коли вона потрапить до решти?» Знаєте, коли сказав А, то мусиш вже казати й Б. А тут я саме дізналася, напрочуд вчасно, що з кімнати дівчинки Алі за загадкових обставин зник портрет Першого Недорадника, який вона сама намалювала. Йдучи слідами крадіїв малюнка, Аля зі своїм давнім приятелем Сашком знаходять залишки знищеного листа, з якого розуміють, що друзі з країни Недоладії кличуть їх на допомогу. Звичайно, вони вирушають у мандрівку і потрапляють до країни Якоськів. Там вони дізнаються, що Недоладією заволоділи загарбники – обіцянки-цяцянки на чолі з королевою Ябільшенебудою. Це людці – за своєю суттю мильні бульбашки, які лускають, як і належить обіцянкам-цяцянкам. Саме їм і знадобився Перший Недорадник зі своїм досвідом ведення війни з власними підданими. Я сподіваюся, що дорослі, читаючи дітям цю книжку, знайдуть і для себе багато алюзій та натяків на наше сьогодення.

А ідея створення інтерактивних книжок належить директору видавництва «Теза» Володимиру Брискіну. Він втілив її у життя разом з львівською студією «Румбамбар». Аудіозапис книжок робили актори театру. Розробки ігор та кольорові ілюстрації – студія. Придумувати самі ігри, наскільки я знаю, допомагав і письменник Сашко Дерманський. Адже ігри розроблені теж за повістями, за їх сюжетами. І це не агресивні «стрілялки», які, до речі, я терпіти не можу, а спокійні розвиваючі ігри – розмальовки, аркади, пазли, «знайди різницю», «розстав речі на місця» і т.п. Чи важко це все було реалізувати – треба питати у Володі Брискіна. Думаю, що важко. Все, що робиться вперше – важко. Не даремно німці, що підходили минулого року восени до нашого стенду на Форумі у Львові, купили всі диски і цмокали язиками, кажучи: «Ми лише ламаємо голову, як подати по-новому, на нових носіях, сучасну літературу для дітей, а ви вже придумали!» Діти сприймають інтерактивні диски чудово. Моя чотирирічна онучка Мішель освоїла ці ігри за два підходи до комп’ютера.

- «Пригоди Алі» було перекладено кількома мовами, чи інші Ваші книжки теж мають свої перекладні варіанти? Легко чи важко українському письменнику стати відомим за кордоном, на Вашу думку?

- Журнальний варіант «Злочинців з паралельного світу» кілька років тому друкували  у білоруському журналі «Вясьолка», російський журнал «Мурзілка» вже кілька років друкує мої вірші і прозу у перекладах відомого російського письменника Андрія Усачова. Але пробитися на закордонний книжковий ринок українському письменнику, та ще дитячому, дуже важко. Як північні, так і європейські сусіди мають свій, уже обжитий ринок, на який їм немає меркантильних аргументів допускати конкурентів, якщо тільки ці конкуренти не розкручений бренд, який дає шалені прибутки – це моя думка. Напевно, повніше на це питання відповіли б видавці, які, до речі, не припиняють спроб туди пробитися. Але розкрутка імені – це величезні кошти, яких зараз для цього в Україні немає.

Щодо нашого північного сусіда, то мені імпонують спроби того ж видавництва «Книжковий хмарочос», яке серію «Чарівні казки, яких не було вчора» (до якої ввійшли твори лише українських авторів), видало двома мовами – українською і російською. Давайте завойовувати їхній ринок зсередини! Твори наших провідних дитячих письменників абсолютно європейського рівня, запевняю вас, і цілком конкурентоспроможні. Адже вже давно російські видавництва друкують, наприклад, у Ростові-на-Дону, книжки для дітей так званою «українською» мовою і закидають до нас. Я бачила ці книжки – це пряма мовна диверсія!

-   Якщо судити з невеликих тиражів українських художніх видань загалом і дитячих зокрема, то складається враження, що українська книжка стала менш доступною для читача, ніж це було в радянський період, або ж є наприклад, зараз в Росії, де тиражі, в тому числі перекладної літератури, набагато більші. Чи можливий вихід з цієї ситуації і який? Яким був найбільший і найменший тираж Ваших книг?

- Не можна порівнювати споживацькі можливості Росії, з урахуванням територій  колишнього Союзу, на яких теж ці можливості реалізуються, з тими ж в Україні. До речі, хочу принагідно сказати, що в порівняльній характеристиці тиражі не так вже суттєво й відрізняються. Наприклад, зі слів Валерія Базікова, директора «Самовара», одного з провідних російських видавництв,  найбільший тираж дитячої книжки у них становить від 10 до 20 тисяч примірників, навіть найбрендовіших імен – Андрія Усачова, Едуарда Успенського, Коваля тощо. А моя книжка «Злочинці з паралельного світу» видана в Україні теж 15-тисячним тиражем. Звичайно, з радянськими часами не порівняти – тодішній звичайний тираж дитячої книжки був від 100 до 500 тис. примірників. І мої книжки виходили тиражем і 100 тис. і  400, і  500. Але коштували вони копійки!

- Ваші книги є, як на мене, «двошаровими» - один пласт і зміст – для дітей, другий – «підзміст», підтекст – для дорослих, це проглядається і в Алі і в «Злочинцях з паралельного світу», і в «Лицарю Горчику…». Ви свідомо так пишете, чи воно само по собі так виходить, що Ваші книжки призначені  для  читачів «від 2 до 102»?

- Звичайно, свідомо. Несвідомо я тільки грішу. І то не завжди несвідомо. J

- У ваших книжках є моменти з іронічними політичними підтекстами, чи потрібні вони дітям? Якщо робити висновки з цього, ви активно цікавитеся політикою. Яка ваша думка про останні події в Україні, зокрема про призначення на посаду такої одіозної фігури як Дмитро Табачник?

- Великий класик марксизму-ленінізму колись сказав: жити в суспільстві і бути вільним від нього не можна. Я живу в суспільстві. І хоч як би я цього не хотіла, воно втручається в моє життя. Я гадаю, що політичні підтексти роблять власне тексти глибшими. До прикладу, у «Мандрах Гулівера» повно тогочасних політичних підтекстів, які не погіршили власне текстів, а з часом просто перестали прочитуватися. Але, якщо чесно, я не напружуюся з цим, воно якось саме виходить… А щодо Табачника… А що, Ви чекали чогось іншого від нової влади? Я – ні. Отож, нічим не буду заскочена, яким би парадоксальним ВОНО не виглядало. Але, цитуючи одну гарну поетку: « …казали мудрі, що і це пройде…» А взагалі до манкуртів я ставлюся з відразою.

- І «Злочинці з паралельного світу» і  «Пригоди Алі» мають продовження. З чим це пов’язано, що хочеться писати епопею про своїх героїв? Це внутрішня потреба, чи, можливо, прохання читачів, як, наприклад, Блум на прохання маленьких читачів, які писали автору листи, мусив писати продовження «Пригод Солом’яника і Бляшаного лісоруба».

- Коли бажання читачів збігаються з нереалізованими можливостями у вже закінченому творі, тоді народжується продовження. Але воно мусить продовжуватися не тільки лінійно, а й розростатися вглиб, ушир і т.п.

- Під час Форуму видавців у Львові ви казали, що Вуйко Йой теж аж проситься, аби Ви написали ще щось про нього. Чи готове вже продовження пригод у сканзені?

- Друга частина вуйкових пригод, яка зветься «Страшна Велика Кука», вже друкувалася в у журналі «Барвінок» позаминулого року, але ще не вийшла книжкою. До речі, хочу сказати кілька гарячих слів про мій улюблений «Барвінок». Це чи не єдиний дитячий журнал в Україні, який має серйозну літературну складову у своєму меню, тобто друкує журнальні варіанти великих прозових творів із продовженням з номера в номер. У ньому друкували більшість повістей Нестайка, майже всі мої повісті, які потім видано книжками. Це і «Аля», і «Злочинці», і «Йой», і «Принцеса Мішель». Був ще «Соняшник», який нещодавно «почив у Бозі» на руїнах дитячої української періодики. І мені дуже страшно припустити, що така ж доля чекає «Барвінок». І не тому, що я хочу цим сказати, ніби в у нас немає хороших журналів для дітей. Є. Кілька. А тому, що «Барвінок» - це вже наша історія літератури для дітей, яка, на жаль, набагато коротша, ніж навіть у наших північних сусідів. Недаремно літературознавець з Болгарії, професор Маргарита Славова, яка має ряд праць саме з дослідження європейської літератури для дітей, називає українську літературу для дітей «європейською Попелюшкою». Залишається сподіватися, що Попелюшка врешті-решт стане принцесою.

- Раніше в одному з інтерв’ю Ви сказали, що хотіли б написати таку книжку для дітей, яку хоч одна дитина полюбила би так, як ви любите «Алісу в Задзеркаллі». Чи таку книгу ви вже написали, як гадаєте? Чи часто вам доводиться спілкуватися з своїми читачами? Кого з авторів, крім Керолла, ви вважаєте ще китами дитячої літератури?

- Час покаже. Час – це «Великий Глухий». Він не чує панегіриків чи хули, а залишає собі тільки те, що бачить і до чого може торкнутися.  А без зустрічей з своїми читачами я почуваюся дуже зле. З гордістю можу сказати, що немає в Ужгороді школи, у якій би я не побувала, не рахуючи ліцеїв, гімназій та дитячих садків. Не проходить і місяця без зустрічей з дітьми, чи то в Ужгороді, чи то за його межами. А щодо китів, то їх у мене, як у фахівця, дуже багато. І не завжди мої кити плавають у великих читацьких океанах. Є такі, що мирно живуть у своїх невеличких озерах, нагадуючи собою швидше лохнеське чудовисько. І що більше вони відрізняються від стандарту, то більше мені симпатичні.

- Чи й зараз Ви читаєте дитячі книги і що саме? Що могли б відзначити з творів своїх колег по перу? Чого зараз не вистачає в українській дитячій літературі?

- Обов’язково читаю. Перш за все, намагаюся читати все, що пишуть мої колеги в Україні – незалежно від того, кити вони, акули чи підлящики. J Бо я хочу знати, який продукт споживають мої українські діти, і мірою сил вилучати шкідливий або просто некорисний продукт. Я твердо переконана, що керувати дитячим читанням НЕОБХІДНО. Це хибна думка, що «дитина сама розбереться». Зіпсувати дитячий смак дуже легко. І надзвичайно важко виховати справжнього - мислячого, прискіпливого і вдумливого читача. Але за це треба боротися.

І боротися саме тим, про що Ви запитуєте, чого не вистачає в українській літературі для дітей. А їй не вистачає багато. У радянські часи ідеологія важким каменем висіла на шиї дитячого письменника. Все було дуже серйозно, аж до пафосу. Здавалося б – камінь впав. Та тут ми кинулися в іншу крайність – вдарилися у розважальність. Особливо це стосується поезії для дітей. Сторінки збірок полонили брязкальця, які на мить привертають дитячу увагу, негайно по тому забуваючись.

Такий жанр, як сатира, зовсім відсутній в сучасній українській літературі для дітей. А він же існував навіть у радянські часи! Згадаймо лише геніального Грицька Бойка! Немає зовсім новітньої драматургії. Та що там драматургія! А анімація? Де високопрофесійна українська мультиплікація, яка повинні вивести на екрани сучасну літературу для дітей, яка вже є! Усе спокійно в Датському королівстві….

Майже відсутні твори, які допомагають дітям вирішувати свої вікові проблеми і боротися з негараздами «великого» світу. А їх завжди було досить, а тим більше у так звані «часи безчасся». Для дитини проблема спілкування з однокласниками, чи, скажімо, страх темряви - такі ж великі, як для нас – інфляції чи безробіття. А сирітство, соціальне сирітство, знущання в сім’ї чи школі, наркоманія, дитяча проституція, алкоголізм, зрештою, етичні проблеми – цей перелік можна, на жаль, продовжувати і продовжувати. Та навіть допомогти дитині пережити смерть близької людини – бабці, дідуся - може і повинна книжка. Це найдоступніший і найефективніший засіб, на відміну від тих, що існують для дорослих – релігія, освіта та різноманітні види мистецтва. Літературою, яка тільки розважає, не виховаєш ні милосердя, ні здатності співчувати, ні здатності відрізняти  добро від зла, моральне від неморального, прийнятне від неприйнятного. Адже головне, на мою думку, завдання літератури для дітей – тримати правильні орієнтири. І для цього всі засоби (звичайно, літературні) придатні.

- Як ви ставитеся до феномену "Гаррі Поттера" - поділяєте загальне захоплення чи ставитеся як до "попси"?  Свою оцінку - негативну - цьому твору дала також церква, як Ви вважаєте, повинні церква чи держава "втручатися" в літературний процес?

- Я не вважаю це феноменом, по-перше. Це результат збігу запитуваних текстів з вдалою розкруткою. Тобто щось з’явилося  саме в потрібний час в потрібному місці і було придатне для того, аби заробити на ньому гроші. По-друге – ні перше, ні друге. Перепрошую за каламбур. Тобто «Гаррі Поттер» - це просто добротна література для дітей, яка з часом, як спаде ажіотаж, займе своє місце серед інших кращих чи трохи менш кращих зразків.

А щодо церкви – вона має право на свою думку. Я не вважаю це втручанням. Таким можна було б назвати заборону друкувати чи продавати. До речі, я читала дуже розумну і виважену статтю директора Інституту Церковного Українського Католицького Університету. Михайла Димида «Чи Гаррі Поттер заважає нам вірити?» , яку раджу прочитати всім стурбованим з цього приводу.

Щодо взагалі втручання держави чи церкви в літературний процес – для мене це звучить однаково, як втручання держави чи церкви у зміну пір року. Тобто, вони можуть назначати свої свята, чи пости, але за літом неодмінно прийде осінь, на багатті з книжок нагріти руки кілька чоловік зможуть, але це багаття не наблизить прихід весни  і т. д.  Літпроцес має свої закони розвитку, як будь-яке цивілізаційне явище.  

-   Ви почали писати для своїх донечок і, судячи зі всього, форма й тематика творів «підростали» разом з ними – від дитячих віршиків до соціальних проблем бездомних дітей чи то підлітків і тварин у «Злочинцях з паралельного світу». А не виникало бажання одного разу повністю «вирости» і написати щось для дорослих? Хто є більш критичним – дорослий читач чи дитина?

- Таке бажання виникло і реалізувалося у сонетній поемі «Мій срібний князю», що  вийшла друком 2002 року і здобула прихильну критику. На питання, хто є більш критичним я вже частково відповіла вище. Найбільш критичними є критики. А дорослий читач просто обирає співзвучного собі автора.

-   Як при виданні книжок відбувається Ваша співпраця з художниками? Чиїми ілюстраціями Ви були найбільше вражені? Які з них, на Вашу думку, якнайповніше передали сутність Ваших героїв?

- Буває, видавництво прислухається до порад або побажань автора і запрошує того, кого автор бачить своїм ілюстратором. Буває, видавництво само знаходить такого, не завжди вдало. Але про невдачі не буду говорити. Скажу про вдачі – їх дві, і обидві з львівськими художниками. Це ілюстратор першого видання і другого перевидання «Злочинців з паралельного світу» Сергій Храпов та Юрко Крукевич, що нещодавно ілюстрував «Мандри і подвиги лицаря Горчика…». Це той рідкісний випадок, коли бездоганний смак тодішнього головного редактора видавництва «Світ» Сергія Іванова та директора видавництва «Аверс» Галини Гнидюк підказали ідеальні, на мою думку, збіги тексту та ілюстрацій. Задоволена я також ілюстраціями до моєї книжки «Неслухняний дощик» закарпатського, на жаль, нині вже покійного, художника Андрія Гойди, до «Незвичайної книжки» художниці Одарки Долгош, ілюстраціями В.Сєрцової, А.Фролова та Л.Шевченко, Л.Корж-Радько, молодої київської художниці Т.Іванової.

-   На мою думку, Ви даєте дуже чітку мовленнєву характеристику своїм героям. Це свідомий художній прийом, чи ви «вселяєтеся» у них, вживаєтеся, і таким чином відчуваєте, як саме цей або той герой міг би мислити і висловлюватися?

- Скажімо так: я свідомо вживаюся в образи своїх героїв.

- Як Ви сприймаєте відзнаки, чим для Вас, зокрема, стала літературна премія Лесі Українки?

- Відчуваю деяке занепокоєння. У своїй книжці «Почти серьезно» Юрій Нікулін згадує, як вперше побачив своє зображення на афіші у тодішньому Ленінграді. І як йому було боязко, що глядачі, подивившись циркову виставу, подивляться на його портрет і скажуть: «Ну, і що такого особливого він нам показав?! Для чого тільки його тут так розмалювали…» От щось таке приблизно відчуваю і я. І одночасно дуже пишаюся цією премією, бо «дали» її мені не чиновники, а колеги по цеху, які входять до комітету, такі знані письменники, як Анатолій Качан, Василь Довжик, вже покійний, на жаль, Толя Костецький та інші.

- Чи мусить дитячий письменник бути вродженим психологом?

- Можливо, але психологію також викладають у вишах. Я хочу сказати, що за бажання багато чому можна навчитися. Инша річ, чи письменник хоче це робити…

- Чи мрієте Ви, аби за Вашими творами зняли фільм для дітей, це було б так цікаво…

- Мені теж.

- Який герой зараз «живе» у Вашому комп’ютері, якщо це не таємниця?

- Живе собі той самий вуйко Йой, який  не хоче мене відпускати. Зараз у нього відбуваються пригоди з таким собі Шкутильгою. Це третя вже книжка про вуйка, що так і називатиметься «Вуйко Йой і Шкутильга».

- Ви переклали вірші Даниїла Хармса з російської, чи працюєте над іншими перекладами?

- Я підготувала книжку перекладів з болгарської, словацької та російської мов, що зветься «Бешкетні вірші». Вона стоїть у планах видавництва Івана Малковича «Абабагаламага» на цей рік.

Також готова книжка віршів «С-тра-мі-шні вірші», до якої ввійшли переклади віршів Андрія Усачова та мої власні. У якому видавництві вона вийде - я ще не знаю.

- Ви укладали кілька літературних хрестоматій, зокрема і дитячих. За якими критеріями Ви відбирали твори до них? Керувалися певним каноном, власним смаком чи то було якесь колегіальне рішення?

- Всі твори, які ввійшли до антології «Закарпатська література для дітей. ХХ століття» є виключно моїм вибором. Крім підбірок двох поетів, про що в антології зазначено.

- Щороку в Ужгороді відбувається виставка-ярмарок «Ужгородський книжковий Миколай», розкажіть трохи про неї, наскільки вона відображає  стан зацікавлення людей літературою, чи багато збирає видавців? Чи «під неї» готують новинки, як то роблять під вересневий Форум видавців у Львові?

- «Ужгородський книжковий Миколай» був проектом, покликаним підсилити зацікавленість українською книжкою на теренах нашої області, пожвавити видавничу справу, розширити видавничі обрії, допомогти закарпатським видавцям налагодити зв’язки з ширшим українським читачем. Свої завдання він виконав, вичерпавши можливості організаторів – Закарпатської асоціації творчих жінок «Нова форма», обласної наукової бібліотеки та ін. Тому минулого року ми оголосили про закриття проекту, давши тим самим можливість охочим підхопити нашу ініціативу і поставити цю справу на вищий організаційний рівень. Поки що охочих не знайшлося. Але будемо сподіватися на краще.

- Розкажіть, будь ласка, про свою діяльність як видавця, чи й зараз виходить «Віночок» і яким тиражем?

- Журнал «Віночок», на жаль, зараз вже не видається. Він виходив у видавництві «Закарпаття» як пілотний проект на громадських засадах. Його вихід припинив новий директор, коли приступив до виконання своїх обов’язків.

- Які ваші враження від Львова? Коли плануєте наступного разу навідатися до нас?

- Львів я дуже люблю, люблю його вимогливого, доброзичливого, шляхетного читача, його дух, його ауру, його глибоке відчуття прекрасного. Львову присвячені рядки моїх сонетів, якими я відповім і на Ваше останнє питання:

Південний смак коротких дієслів

Солоним пилом осіда на губи.

Але мене чарує і голубить

М’якими голосними давній Львів.

Це він мені вітання посила:

Не забува… І я не забуваю.

До нього – хай він це напевно знає –

Я буду бігла, їхала, ішла.

Тут зацне паньство – і пани, й панянки –

Споконвіків львів’яни і львів’янки –

Свій наголос на слові виставля.

У тому Львові… О, у тому Львові

Усі слова шляхетні й гонорові,

Як їх мені коханий промовля.

-   Дуже дякую за спілкування.

- А я вам – за щиру зацікавленість моєю роботою.

Довідка ZAXID.NET

Народилася Галина Малик 12 серпня 1951 року у м. Бердянську Запорізької області. 1964 року сім'я переїхала в селище Середнє на Ужгородщині. Член Національної спілки письменників України з 1991 р. Заступник голови Асоціації творчих жінок Закарпаття «Нова форма», з 2005 р. – голова оргкомітету щорічної книжкової виставки-ярмарку «Ужгородський книжковий Миколай». Укладач кількох антологій закарпатської літератури ХХ ст. (зокрема поезії та літератури для дітей).

Лауреат премії журналу «Перець» за кращі вірші для дітей за 1987 р.

Лауреат премії ім. Олександра Копиленка (1988) обласного конкурсу «Від Кирила та Мефодія – до наших днів» у номінації «Література для дітей» (2000).

Перша премія Міжнародного книжкового ярмарку в Києві «Книжковий сад» у номінації «Світ дитини» за книжку «Злочинці з паралельного світу» (2002).

Премія книжкової виставки «Ужгородський книжковий Миколай» у номінації «Найрезонансніший автор року» (2002).

Лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (2003).

Спеціальний диплом Міжнародної книжкової ярмарки у Києві «Книжковий сад» за книжку «Злочинці з паралельного світу-2» (2004).