Генерувати пошепки

Британська арт-рокова група «Van Der Graaf Generator», яка вже давно зайняла місце в історії поруч таких монстрів, як King Crimson чи Yes, в травні 2008 року випустила новий альбом під назвою «Trisector».

Це вже другий альбом, який група записала після 28-річної перерви (попереднім був Present, 2005). Того разу група об'єдналася в складі з чотирьох чоловік: Хемміла (гітара, вокал, фортепіано), Гая Еванса (Guy Evans, ударні), Г'ю Братона (Hugh Banton, електроорган) та Девіда Джексона (David Jackson, саксофон), але пробула квартетом недовго, і перед записом Trisector'а Джексон покинув групу. Залишилось тріо, що й дало назву альбомові.

«Trisector» більше нагадує сольні роботи Пітера Хемміла, ніж групові проекти Генераторів. Його загальний настрій далеко не такий надривно-депресивний, як попередні роботи, але це лише на перший погляд. Просто в засобах передачі настрою акценти змістилися від саундових до суто музичних (яких, звісно, й раніше не бракувало, але які були менш помітними на тлі аранжувань). В музичному плані «Trisector» мінімалістичний (хоча й не демонстративно): мінімум інструментів і партій, мінімум пафосу і крику. Більшу частину альбому музиканти майже шепочуть. Це може бути продиктовано теперішнім складом групи (від трьох музикантів важко очікувати обширного інструментарію) чи навіть їхнім віком. Але схоже, що це також і свідомий задум: говорити мало, говорити тихо - заради того, щоб бути почутим уповні - ще й тому, що про деякі речі тільки так і слід говорити. Рядок з однієї з пісень проголошує це відверто: «some thoughts should be spoken only in a whisper».

Альбом відкривається інструментальною композицією Hurlyburly з несподівано молодечим, майже рок-н-рольним (у будь-якому разі - однозначно з посиланням на ранні 60-і) звучанням (гітара веде нехитрий риф розгорнутим септакордом, клавіші тримають гармонію, бас тримає основу акорда - простота рішення просто шокує). Однак вже другий трек Interference Patterns прояснює ситуацію. Він продовжує мінімалістичне аранжування, задаючи на початку тему клавішними (вона добре годилася б на рінгтон), яка далі проводиться у вокальній та басовій партії зі злегка зміщеними акцентами: по суті, в цій композиції простежуються елементи канону. В цій пісні Хемміл продовжує свою традицію поезії на фізичну тематику - останній раз він бавився подібним на сольному альбомі Singularity. Хемміл підступний: він то в формі м'якої рок-балади a-la Dire Straits вкрадливим голосом оповідає якусь історію, то раптом нагнітає напругу, зривається в екзистенційні питання на тлі несподіваних модуляцій, танцюючи навколо тоніки, та так і не повертаючись до неї, залишаючи слухача в завислому на нестійкому ступені стані (як-от у The Final Reel).

В Lifetime з'являються несподівані ллойдо-вебберівські інтонації - ця пісня цілком могла би бути передсмертною арією Джізуза Крайста, котрий суперстар, або ж - якби її виконував якийсь пафосний оперний вокаліст - надривним романсом. Важкі хмари розганяє Drop Dead, виконаний в стилі класичного хард-року. Це прояснення, проте, швидко минає, коли починає звучати Only in a Whisper - розлога, медитативна, але напружена й тривожна. Повноформатна гроза починається щойно в наступній пісні, теж хард-роковій - All that Before. Важкий фуз гітари, клавішне арпеджіо і паралельна (але не зовсім ідентична вокалу) партія басу звучать масивно й насичено, але значно менш тривожно, ніж попередні вкрадливі й сугестивні треки. Зрозуміло, що це - кульмінація, після якої боятися вже нічого. За нею, природно, слідує кода - розлога Over the Hill, єдина в альбомі пісня звичного для Генераторів формату, тривалістю майже 13 хвилин; вона поєднує й повторює всі озвучені раніше елементи спокійної ліричної балади, вкрадливого нагнітання напруги й по-хеммілівськи тривожного інструментального тутті, однак і вона не приносить бажаних розв'язки та фінального катарсису, залишаючи слухача розгубленим, але не звільненим. Надії на розв'язку в останній пісні також не справджуються: у We are not here Генератори виливають на слухача залишки драматичного концентрату з попередніх піснень і... віддаляються з гордим дімінуендо, залишаючи нас без рішення, без відповіді, без звільнення, завислих, як і на початку, на нестійких ступенях.

Trisector - неоднозначний альбом, і неофітові, не знайомому з попередньою творчістю групи, буде легше його сприйняти, ніж олдовому знавцю арт-року. Багато любителів після першого прослуховування збиралися викинути альбом на смітник - почуте радикально розходилося з очікуваним. Правда, після кількоразового прослуховування заспокоювалися, мирилися з долею й починали розбиратися, що ж VDGG хотіли цим альбомом сказати. Тому всім любителям попередніх робіт групи настійливо рекомендовано відкинути всі очікування і взагалі уявлення про саунд групи - щоб не марнувати час і нерви на вигуки на зразок «без Джексона VDGG - не VDGG» (навіть якби Джексон і приєднався знову до групи, його саксофону не було б місця в піснях з цього альбому - настільки вони насичені, незважаючи на мінімалізм).

Ну, та не мені нагадувати, що відкритість до нового - необхідна передумова інтелектуальної й естетичної насолоди музикою.

Фото зі сайту mi3.com.ua