Гіпотеза полоніста

Я переступаю поріг, що на ньому зупинялися мої попередники, вивчення творчості яких я зробив справою свого життя.

Задзеленчав дзвінок. На порозі стояв парубок літ двадцяти п’яти – вік, кращого за який, мабуть, немає. «Ви мене не впізнаєте», – здогадався він з мого розгубленого виразу. Щось знайоме було в його рисах і сумне, коли говорив.

Я не можу всіх пам’ятати. З віком пам’ять притуплюється, і тоді всі, кого зустрічаєш, видаються близькими або далекими знайомими, яких важко отак відразу зідентифікувати. Приходять представники водоканалу, обленерго і міськгазу зчитувати показники, раніше огрядні жінки, тепер молодики, які приїхали з села і намагаються зачепитися в місті. Раз на рік приносять телеграми – колеги з інших міст вітають мене з уродинами, зичать здоров’я і професійних успіхів; демонструючи уважливість, згадують про мого кота, якого, втім, вісім років уже немає.

За одного з таких посередників між мною і світом я б і сприйняв свого гостя, однак його одяг, манера триматися, тон, яким говорив, і спокій очей, в яких віддзеркалювалася чи то морська глибінь, чи небесна далеч, свідчив про інтелігента в четвертому або й п’ятому поколінні.

«Я Вас не впізнаю», – зізнався я. І вже коли промовляв, я пригадав його, кучеряве хлоп’я, яке бігало по вітальні, показуючи мені то одну, то іншу забавку, доки ми переходили в кабінет, а воно залишалося за дверима під доглядом бабці, що мешкала з ними під одним дахом.

Незнайомець був сином мого давнього друга, славетного львівського полоніста, з яким ми познайомилися на останніх курсах навчання в університеті (він студіював слов’яністику, я германістику), якийсь час ділили кімнату в профілакторії – тій споруді я присвятив вірш «Будинок-корабель» (тоді я пописував вірші).

Мій приятель одружився пізно, і один-єдиний його син з’явився на світ, коли йому виповнилося тридцять сім років. То був час розпалу нашої дружби. Ми зустрічалися мало не щодня, в кожному разі щотижня, аби провести кілька годин, що збігали, наче секунди, в плідних бесідах і гарячих диспутах на спільні для нас обох теми.

Ми зустрічалися в нього, бо ще й тоді я жив у гуртожитку, щоправда, в сімейному, хоча єдиною моєю сім’єю, про що він, напевне, не здогадувався, був мій друг.

«Заходьте», – сказав я. Ми сиділи і довго мовчки дивилися один на одного. Властиво, спостерігав я за ним, вивчаючи зміни, що відбулися за роки, відколи я його не бачив. Я намагався впізнати ті риси, що залишилися йому від дитинства. Зараз він був вилита копія мого друга часів після нашого закінчення університету, хоча малюком, здається, мав більше спільних рис зі своєю матір’ю.

«Мого батька...» – почав він і раптом затнувся. Мовчав, мовби добираючи слова, потім продовжив: «...не стало. Це відбулося більше, ніж рік тому. Не знаю, чи мав я право до Вас приходити і розповідати про це. Я подумав, Ви були його другом».

Я не розпитував, що сталося. Я не хотів розбуркувати його ще до кінця не згаслий біль і роздмухувати власний. Мені не вільно тривожитися.

Мій друг був найавторитетнішим науковцем у своїй царині. «Я потурбував Вас у справі творчого спадку мого батька», – пояснив він. Я кивнув, не зважуючись заговорити. І він розповів мені про останні роки його життя, про які я нічого не знав, бо після затяжної хвороби відійшов від справ і втратив стосунки з найдорожчими для мене людьми.

«Мій батько останніми роками майже не покидав свого кабінету. Книжки, його власні й бібліотечні, якими він обкладався, стосувалися галицько-львівської тематики: твори львівських авторів і тих, хто походив зі Львова й прилеглих до галицького країв. Звісно, в цьому нічого дивного, з огляду на його фах і любов до свого ремесла».

«Незвичними були дослідження на морську тематику, – продовжив він після хвилинного вагання. – Вони лежали ворохами впереміш з полоністичною літературою. Він ніколи раніше не захоплювався морем і в Криму ми були лише двічі, коли я ще ходив до школи. Пам’ятаю, батько увесь день проводив під затінком нашого намету і вкрай рідко ходив купатися. Й ось раптом ці книжки. Серед них були довідники та енциклопедії, великий альбом про Первісний Океан якогось британця. У ті рідкісні часини, коли він виходив з дому, його заставали на схилах Високого Замку і Лисої Гори. У пошуках закам’янілих решток морських істот він забредав у нетрища Кайзервальду.

Мій батько зібрав цілу колекцію різних мушель, його гордістю став уламок панцера ланґуста, і він по-справжньому журився, що йому не пощастило знайти другої половини. З нами він на цю тему практично не спілкувався, однак увесь час вивчав і робив нотатки; вночі крізь шпарини його кабінетних дверей просочувалося світло настільної лампи.

Я спробував переглянути його папери. Мені здається, він замислював трактат, на який покладав великі надії. Він не встиг здійснити початого. Я вирішив принести його записи Вам».

Я гостив його чаєм, він соромився брати родзинки, і я присунув вазочку ближче до нього.

Коли він пішов, я взяв до рук верхній аркуш, списаний дрібним, важко розбірливим почерком мого давнього друга. Думка стрибала від одного речення до іншого. Очевидно, він квапився якнайшвидше занотовувати думки, покладаючись на пізніший час, який дозволить привести все до гармонійного ладу.

На перший погляд, то була передмова до трактату, про який згадував його син. Вона складалася з запитань, на які ненаписаний твір, очевидно, містив би відповіді.

«Характерною рисою, – далі йшло слово, яке я не зміг відчитати, – є туга. Найталановитішим удавалося впритул підійти до її джерел, однак жоден не спромігся усвідомити важливості відкриття, на порозі якого перебував.

Що спонукало Джозефа Конрада оспівувати героїку морського життя? Про нього пишуть, що його творчість – «одне з найзагадковіших явищ світової літератури». У чому ж загадка і де відгадка? Що спонукало його упродовж півтора десятиріччя тинятися морями та океанами? В пошуках чого?

А найкращий твір Станіслава Лема? Мої колеги всі як один стверджують, що «Соляріс» – роман про кохання. Вічна тема стосунків чоловіка і жінки, а в океані добачають всього лише кулісу зворушливої любовної драми, проти чого протестує сам Лем.

Що спонукало нікому не відомого вихідця з гірської Гуцульщини дослужитися до адмірала австрійського флоту? Та й сама габсбурзька туга за мореплавством... Чи не була вона тугою галицькою?

А, кінець кінцем, Рот і «Левіатан»? На «Левіатана» звернув увагу мій давній приятель, якому я хочу присвятити цю розвідку (якби мені тільки вдалося довести мій задум до пуття!)

Я переступаю поріг, що на ньому зупинялися мої попередники, вивчення творчості яких я зробив справою свого життя.

Первісний Океан...

Лем помістив його так далеко, проте це «далеко» не кілометри, а час, мільйони років.

Тоді він був тут.

Зв’язок із ним зберігся досі, проте вже ніхто його не розуміє».

Я відклав аркуш.

Мій погляд ковзнув по книжковій шафі, де на верхній полиці тулилася моя галицька бібліотечка, поміж томиків кілька праць мого друга з присвятами, виконаними його рукою.