Спостерігаючи за поведінкою президента Порошенка, мало кому прийде до голови, що він мовчун. Нам добре відомі випадки його палких промов, коли, ніби осідлавши власну хвилю, він починає видавати цитати з підсвідомого. В такі моменти, як-от на святкуванні річниці СБУ, а точніше радянських репресивних органів, від нього можна почути гнівне слово на адресу, наприклад, «цинічних бандер». Палкі промови Петра Порошенка стають такими буденними, що вже й не сподіваєшся почути щось посутнє або нове. Залишається хіба надія, що, може, знову трапиться якась обмовка «за Фройдом», і тоді відкриються справжні наміри і задуми.
Але президент Порошенко не завжди є таким неймовірно говірким. Пафосний мовний потік у нього проривається на «стройках вєка» та перерізанні символічних стрічок під час відкриття об’єктів, до реалізації яких президентська посада має дуже віддалений стосунок. Якщо десь комунальними зусиллями вдалося збудувати дитячий садок чи школу, або ж якась приватна фірма, подолавши українську бюрократію та корупцію, відкриває підприємство, то в цьому немає заслуги президента. Навіть навпаки, те, що так мало західних фірм інвестують в український ринок, означає, що в Україні діють несприятливі закони, політики лобіюють свої недолугі фірми і у всьому процвітає корупція. Власне тут і мав би проявити себе український президент.
Підім’явши під себе, всупереч Конституції, уряд, і встановивши ручний режим контролю за парламентом, президент міг би вмить виправити ситуацію, й інвестиції потекли б в Україну рікою. Натомість Петро Порошенко та його команда пішли іншим шляхом. Вони трактують Україну як своє підприємство, відсікаючи «чужаків» та позбуваючись конкурентів. Люди Порошенка розставлені на всі «жирні» напрямки фінансових потоків. І ніякі скандали та журналістські розслідування цьому не можуть зашкодити, а тим більше вплинути.
Тих скандалів, якби це відбувалося в якійсь зі сталих західних демократій, вистачило б на кілька відставок урядів, а може, й імпічмент самого президента. Принаймні можна було б зняти кілька захопливих серіалів на зразок «Карткового будиночка». Але український кінематограф зніматиме інші фільми: про Симона Петлюру, Олексу Довбуша та інших історичних персонажів й обов’язково в лубочно-стерильному варіанті. Щоб ніхто не здогадався і не провів жодних аналогій із сучасністю. А таких аналогій можна провести багато.
Скандалів більших і менших в Україні безліч. Журналісти ледве не щотижня викривають чергового корупціонера та злодія, надають доказову базу, і слово залишається за президентом. За президентом, бо це його ставленики і призначенці. Якщо ж це не квота президента в уряді, то це члени його іменного парламентського блоку. За дії всіх цих людей президент Порошенко несе пряму відповідальність. А у відповідь – мовчання.
Зрозуміло, що піарники та політтехнологи наполегливо радять Петру Олексійовичу «світитися» тільки в позитивних історіях. От він і налягає на «позитив», який є дріб’язковим, другорядним, а деколи й карикатурним. Виявилося, що Порошенко найбільше боїться відкритої і прямої розмови. Він обмежився форматом проповідей, бо вони не передбачають подальшої розмови з паствою. Він відмовився від прямих прес-конференцій з журналістами та підсумкових зустрічей з медіа. Цього собі не міг дозволити навіть, прости Господи, Віктор Янукович. І ми всі запам’ятали фразу: «Мустафа, я вам нє завідую». З Порошенком порозмовляти можуть тільки кілька придворних блоґерів та приручених редакторів. Навіть найбільший ворог вільних медіа – російський президент Путін змушений погоджуватися на великі зрежисовані шоу на кшталт «Прямая связь». А от Петро Олексійович боїться і мовчить.
Скидається на те, що президент України обрав собі найправильнішу тактику – тактику мовчання. І якими гучними не були б скандали, витримавши мовчанку, їх можна замістити черговим «успіхом», приміром Томосом. Ніхто не заперечуватиме велетенського культурно-історичного значення надання православним українцям можливості мати власну автокефальну церкву. Ніхто особливо не заперечуватиме важливості виходу України за межі «русского міра». Але до чого тут президент світської держави, в якій, за Конституцією, церква від неї відділена?
І чому президент «запоєм» займається справою Томосу і зовсім не реагує на скандал, який загрожує існуванню держави? Йдеться про гучну історію, пов’язану із розслідуванням групою журналіста-розслідувача Дениса Бігуса діяльності першого заступника голови Служби зовнішньої розвідки Сергія Семочка. В результаті розслідування виявилося, що заступник голови української зовнішньої розвідки володіє будинками на 8 мільйонів доларів, що восьмеро його найближчих родичів мають подвійне громадянство (Росія), ведуть бізнес в окупованому Криму, а донька пересувається зовсім недешевим транспортом – вертольотом.
Річ у тому, що український офіцер ніяким способом не міг «доробитися» до таких маєтків. Принаймні він не може пояснити джерел своїх прибутків. І, як виявляється, не мусив, бо контрольований БПП парламент дозволив засекретити декларації посадових осіб зі спецслужб. Якщо простіше глянути на цю ситуацію, то стає зрозумілим, що найкращий бізнес високопосадовців зі спецслужб – це торгівля державними таємницями, тобто торгівля Вітчизною.
Виступаючи з трибуни Верховної Ради, депутат Єгор Соболєв так сформулював свою думку про цю нагальну проблему: «Людина, яка відповідала за економічну контррозвідку, людина, яка відповідає за зовнішню контррозвідку, не мала жодного шансу отримати майно в таких розмірах, не продаючи національні інтереси України під час війни. Ми розуміємо, чому мовчить президент. Таке рішення, таке призначення не могло бути без нього. Але ми не розуміємо, чому мовчить парламент. Ми звертаємося до спікера: покликати голову Служби безпеки, дати доручення комітету Верховної Ради з питань оборони і комітету з питань протидії корупції, негайно зробити спеціальні слухання щодо цієї ситуації. Ми маємо виправити страшну історію, на яку в Україні вказали журналісти».
А що ж президент, спитаєте ви? Як же він замішаний у цій історії? Річ у тому, що сфера безпеки й оборони – це пряма функція президента держави. І його мовчанка, мовляв, «всьо харашо прєкрасная маркіза», добра для водевілю, але не для президента країни, що перебуває в стані війни. Так само погано свідчить чергове відмовчування верховного головнокомандувача про страхітливі вибухи на складах боєприпасів. Лякає також відсутність реакції на заяву депутата Яроша, що він відкликає два бойові батальйони з передової, щоб створити у всіх областях «загони територіальної оборони». Треба розуміти, що зірка «Правого сектору» в російських пропагандистських медіа вже згасла, а тому є потреба в іншому пугалі, цього разу у вигляді «штурмових загонів»? І дивно, що верховний головнокомандувач на це ані пари з вуст.
Дивно, бо це пряма компетенція президента України, а він і надалі вдає із себе «затурканого», ніби є справи більш нагальні і важливі. Ця тактика рятувала президента Порошенка в багатьох провальних ситуаціях: з вибором кандидатур на силові посади, з поданням на посаду генерального прокурора Віктора Шокіна і скомороха Луценка. Та навіть після цих жахливих поразок, втрати дорогоцінного часу і тисяч людських життів Петро Порошенко не збирається відповідати, бодай усно.
Дивно, але ніхто не нагадав Порошенкові, що це його бездарні призначенці, а отже й відповідальність його. Так само йому дали спокійно відмовчатися і в справі офшорів, і маєтку в Іспанії та таємного відпочинку на Мальдівах.
Так само нема як запитати президента Порошенка, чому відсутні реформи, чому не відчувається боротьби з корупцією? Чому його іменна фракція практично саботує і намагається вихолостити всі антикорупційні закони? Питання риторичні. Вже знаємо, що у відповідь буде тиша. А потім знову застрочить кулемет про віру і мову.
Ми використовуємо