Гофман. Антидот стереотипів

Саме з Любліна, міста студентів, розпочалася презентація нового документального фільму Єжи Гофмана «Україна. Народження Нації». Мабуть, це вперше вийшов фільм, котрий переглядає та популяризує історію України з позитивної державотворчої точки зору; автор «Вогнем і мечем» знову зумів побачити в трагічності української історії контури надії.

З подивом можна констатувати зацікавлення, котре польський автор виявляє до України. Режисер є ніби адвокатом української історії, що виводить її зі стереотипного бачення, накинутого спочатку імперською, а потім радянською історіографією та байдужістю західного «газоманного» спостерігача. Фільм озвучений польською та субтитрований англійською мовами є чи не першим широкомаштабним твором, котрий надзвичайно доступно розкриває важкі моменти української історії не тільки перед польським, все ж обізнаним глядачем, але й утворює перспективу для розуміння цієї нелегкої історії навіть у Західній Європі.

Очевидно, фільм спрямований не тільки на широке ознайомлення та новий погляд на історію України, що повертає їй свою ідентичність. Це - твір-антидот стереотипів, котрі затінюють повну, а отже правдиву хронологію подій.

Для певних генерацій поляків Україна - це тільки Гайдамаччина та волинські події 40-х років минулого століття. Для деяких українців Польща асоціюється з немилосердною панщиною та операцією «Вісла». Проте Єжи Гофман зумів пролити на ці констатації нове світло, вписавши їх в смутний та заплутаний історичний контекст. З цього фільму воскресає стара істина: конфлікт народжується не з діалогу, а з монологів двох близьких людей чи народів, тим більше, як показує фільм, - історично-географічна ситуація зовсім не сприяла їх стосункам. Відомий режисер взяв собі за мету спростувати міф, і. на мою думку, це йому вдалося.

Відомо, що кожен добрий твір потребує критики: фільм Є. Гофмана є гідним імені автора, проте, мусимо зазначити, що бракує в ньому звиклого кінематографічного елементу руху, мобільних зображень, самого «кіно», котрих прагне звичайний глядач мого ґатунку. Проте, як визнає автор, фільм цей є спонтанним продуктом поступового втягнення в українську історичну тематику, досліджень як сучасності України, так і її минулого, часто за допомогою таких відомих істориків як Н.Яковенко та Я.Грицак. Неможливо його опирати на сфабрикованих, допасованих в студії сюжетах та сценах видуманих дійових осіб. Головний герой фільму - український народ, а, можливо, й не він, а сам процес його формування. Цей фільм є занадто документований, щоб уподібнитися, наприклад, до відомого американського серіалу «Рим», в якому більше атракцій, аніж фактів.

 «Україна. Народження Нації» може бути не надзвичайно цікавим для знаючих добре свою історію українців, але, мабуть, якраз на них він є найменш орієнтований. Для широкого іноземного і не тільки загалу цей твір презентує чи не найдоступнішу форму сприйняття. Саме тому він нагадав особисто мені формат, хоч і скороченого та все ж живого підручника з історії України, в котрому навіть самі українці бачать себе по-новому. Показ такого  твору у старших класах українських шкіл видавався б чудовою ідеєю.

Яка ж реакція польської публіки на нього? Ця публіка, загалом, поки що мовчить, мабуть, осмислює, а наближені до українських студентів (таких у Любліні багато) питають нас про нашу думку. Я б відповів, що Гофман знову, як і у «Вогнем та мечем», взяв «приз об'єктивності»: його фільм є повною протилежністю до доктринного російського документального фільму «Земное и небесное», в котрому свідомо, за допомогою історіографії перемішується земне та небесне: релігія та влада в ім'я сили імперії.

Гофман не є цезаро-папістом, а лише пасіонованою людиною-митцем, що вміє побачити навіть у трагічності історії блиск надії.

Фото з сайту www.obriy.pib.com.ua