Христовий гріб і зона самоізоляції

Напередодні Великої п’ятниці ми заглиблюємось у історію Господніх Страстей. У храмах ввечері Великого Четверга служать Утреню Христових Страстей, де впродовж 12-ти Євангелій ми мандруємо крок за кроком до Голгофи, мандруємо за Христовою спиною, спостерігаючи і за повішенням Юди, і за сльозами Петра, і за здивуванням Пилата.

Для сучасної людини, складаючи в уяві пазли страждань Христа, все може виявитися сюжетом трилеру, де багато насильства і крові. Роздумуючи над уривками Євангелій, мене завжди подивляло те, наскільки вчинки персонажів можна «приміряти» на кожного із нас – наприклад, коли ми вагаємось прийняти сміливе і непопулярне рішення – схожі на Пилата, коли неохоче беремось за допомогу ближньому – на Симона з Киринеї, коли нам не вистачає духу зізнатися, ким ми є насправді, – на Петра. А скільки прикладів у нинішніх медіа про сучасних прототипів Юд, людей, що заблукали у житті і не можуть знайти виходу?

Мене також дивувало завжди, що Господь не обмежує кола своїх послідовників, адже Він прекрасно знав і про зраду Юди, і про відречення Петра, і про страх інших учнів, яких ми не бачимо під хрестом на Голгофі; однак Христос дозволяє бути поруч і йти разом. Таким чином наближуючи нам велич свого спасіння, представляючи, що приймає грішника на одній шальці терезів із праведником.

Виклики нинішнього часу спонукають знайти нові акценти у Великій п’ятниці. Двадцять п’яте березня 2020 року. Площа святого Петра. Безлюдна площа поринула у тишу. В Італії щодня вмирає близько тисячі людей, змучені лікарі, які по кілька десятків діб перебувають у лікарні, виставляють у соціальних мережах світлини із ранами від масок. У медіа показують похоронні кортежі військових машин із тілами жертв коронавірусу, а також заплакані очі родичів, які не встигли повноцінно попрощатися з рідними.

Папа Франциск перетинає площу, яка зазвичай була символом життя Рима, – повна сміху, криків, здивувань темпераментних італійців. Він молиться перед знаменитим розп’яттям з храму Сан-Марчелло-аль-Корсо. Римляни вважають це розп’яття чудотворним від того часу, як внаслідок пожежі, що цілком знищила храм 23 травня 1519 року, воно було єдиним, що вціліло. Через три роки після тих подій Рим охопила епідемія чуми. Тоді на прохання католиків Риму, розп’яття пронесли процесією від монастиря Слуг Марії на Via del Corso до площі св. Петра, зупиняючись у кожному кварталі міста. Процесія тривала 16 днів, з 4 до 20 серпня 1522 року. Коли розп’яття повернули до храму св. Марселя, чума відійшла від Риму.

2020 рік. На безлюдній площі, поринувши у тишу, Папа вдивляється у схилений скорботний лик розп’яття, по якому цівками стікають струмки весняного дощу. І у цьому фрагменті можна було, мабуть, відчитати весь символізм Великого четверга та Великої п’ятниці.

Знявши з хреста Господнє тіло, його кладуть до гробу. Світ, завмерши у тиші перед силою вірусної недуги, зупинив життя. Настав момент ізоляції – у першому випадку через жало смерті, у іншому ж – через втрату цінностей. Багато людей зазначають, що після карантину змінять свій ритм життя – більше цінуватимуть дрібниці, рідних та друзів, зрештою, своє здоров’я та життя.

Однозначно, світ вже зовсім не буде таким, як до пандемії. Людство також покладено до гробу, до гробу, який фізично виглядає зоною самоізоляції, проте практично є переходом до нашої внутрішньої Пасхи. Сьогодні у світі збільшилася кількість служб, які намагаються допомогти втримати психічне здоров’я осіб, що перебувають на самоізоляції. Також у деяких країнах, зокрема у Китаї, після карантину різко зросло число розлучень.

Людство не звикло слухати тишу Великої п’ятниці, саме тому тиша самоізоляції така патологічна. Не звикло робити зупинки, щоб приміряти на себе ролі Пилата, Петра, Юди, Симона з Киринеї, Марії Магдалини чи Вероніки. Проте зона самоізоляції відкриває нам свободу Великої суботи і радість Пасхи. Тому у піснеспівах Церкви ввечері Великої п’ятниці, під час Єрусалимської утрені, Христовий гріб – не означає відчуження, не символ смерті, а тріумф Воскресіння, нового витка Життя, що нещадно знищує смерть.

Після тихої п’ятниці і мовчазної суботи відкривається неймовірність недільного світанку – мовчазна тиша змінюється на звук відкоченого каменя, вигуки подиву жінок-мироносиць і радісний швидкий біг повідомити новину іншим.

Через певний відтинок часу ми почуємо радісні вигуки лікарів, їхнє багатодобове чергування завершиться, вони повернуться до своїх домівок з радісною звісткою, що пандемія відступила, а темрява їхнього Великого четверга розвіялась. Ми відчуємо полегшені вигуки працівників державних апаратів, які провели безліч безсонних ночей, розробляючи стратегію убезпечення свого народу від недуги, нарешті їхній довжелезний робочий день завершився, вони пережили Велику суботу, оплакуючи смерті своїх громадян. Ми побачимо людей, які вийдуть зі своїх домівок на теплі літні площі, наповнять галасом і обіймами друзів заквітчані кав’ярні міст. І у цих радісних зустрічах буде відчутним пасхальний світанок, а Євангеліє Великодня абсолютно не буде для нас уявним.

Велич Пасхи неможливо осягнути без Великого четверга, п’ятниці та суботи. Цінувати життя неможливо без осмислення смерті. Тому варто зупинитись перед Христовим гробом, ми не можемо звично прикластись до Його ран, однак можемо на нього споглянути і зробити свою зупинку, бо пасхальний ранок от-от настане.