Ігри Разумкова

Напевно, знайдеться мало таких, хто заперечуватиме непересічні політичні та аналітичні таланти Дмитра Разумкова. Чоловіка 1983 року народження, що має за плечима дві вищі освіти, успішне керівництво президентською виборчою кампанією Володимира Зеленського та стрімкий кар’єрний злет аж до посади голови українського парламенту. Чого гріха таїти, Дмитро Разумков, будучи зовсім молодим, безперешкодно увійшов у сферу політичного аналізу та політтехнологій завдяки не тільки особистим якостям, а й своєму прізвищу. І не тільки тому, що воно походить від слова «розум», але й завдяки пам’яті про відомого батька. І саме з історією батька часто пов’язані етапи кар’єри молодого Дмитра. Проте зараз не про це, а про політика Дмитра Разумкова та його амбітні плани.

Думаю, дуже легко пригадати, що Дмитро Разумков був не тільки організатором й ідейним натхненником президентської виборчої кампанії Володимира Зеленського, але й головою, яка промовляла від імені кандидата в президенти. Причиною такого розподілу ролей, здається, були сумніви в тому, чи, бува, «свій хлопець» Зеленський не наговорить зайвого в пориві щирості і відвертості. І чи не занапастить кіношний образ Голобородька своїми кавеенівськими імпровізаціями. Для цього тому запропонували помовчати, а слово дали розумнику Разумкову. Так було надійніше, бо досвідчений політтехнолог Разумков міг вийти сухим з будь-якої інформаційної калюжі.

До того ж Разумков, працюючи на східний електорат, міг собі дозволити розмовляти російською мовою. А для патріотів знайшов дуже вигідну вимовку: я говоритиму публічно російською, оскільки тим само показую, що ворог не має підстав для агресії, щоб захищати права російськомовних в Україні. Така відмовка мала подвійне дно і вже тоді свідчила, що Разумков насправді є людиною російської культури, яка хоче зробити кар’єру в розбалансованій країні. І його в простацькі пастки не впіймати.

Разумков ще до офіційного походу в політику чітко заявив, що ідеї Помаранчевої революції для нього чужі. Що він категорично не підтримував Віктора Ющенка, а потім навіть вступив у Партію регіонів і тісно співпрацював із Сергієм Тігіпком. А коли 2010 року на президентських виборах переміг Віктор Янукович, Дмитро Разумков вийшов із ПР. Було зрозуміло, що інтелігентному Разумкову із грубим завгаром не по дорозі, але й надію на загравання з проросійським електоратом він не залишив.

Зеленський такого привілею не мав, бо всю увагу патріотичного сегмента прикували до незнання ним української мови, «неправильного» тембру та до частих мовленнєвих огріхів. Тому на різноманітних телевізійних шоу від імені Зеленського і замість нього говорив Разумков. Часто зверхньо, подекуди в’їдливо, але майже завжди чітко й аргументовано. На пропозиції дати показати себе Зеленському, як правило, віджартовувався. Але вже тоді було видно, що роль голови, яка говорить від імені Зеленського, його не задовольняє. Проглядалося, що Дмитро Олександрович прикладає зусилля, щоб перетерпіти цей час і якнайшвидше стати собою, обійнявши другу в державі посаду. А там і до першої рукою подати. Разумков тоді розумів, що час податися у президенти йому самому ще не настав. Недаремно у квітні 2018 року він скрушно зауважив, що українці ще не готові проголосувати за свого Макрона. Зрозуміло, що під Макроном він бачив тільки себе.

Прийшовши до влади, Зеленський та його публічний речник були свято переконані, що вони один одного вивели у найвищу лігу української політики. Підстави для таких тверджень були в обох. Без перемоги Зеленського Разумкову ніколи не світила б висока посада в Україні. А без політтехнологічного хисту Разумкова Зеленський не міг би так стрімко вирватися на вершину державної піраміди. Те, що Разумков відразу став головою Верховної Ради, додало йому і без того захмарних амбіцій. А довіра громадян до Зеленського дозволила йому сформувати свою однопартійну більшість. Тут би й запрацювати новим політикам у чотири руки. Але, на жаль, все звелося до традиційного українського сценарію.

Йдучи у велику політику, Зеленський щиро вірив, що вистачить лише доброї волі, щоб зламати олігархічну систему і перемогти корупцію, не беручи в ній участі. Припинити війну, не стріляючи у відповідь, але захищаючи країну від наступу. Що всі, кого він привів, є його переконаними однодумцями і не поведуться на підступні пропозиції людей Системи. Він думав, що йому вистачить однієї каденції, щоб вирвати країну з лабет олігархії, а далі вона зможе сама рухатися цивілізованим шляхом. Заява про один президентський термін стала його найбільшою помилкою. Оскільки такі політики, як Разумков, отримали прямий сигнал для старту власної кампанії.

Разумков усвідомив, що наступним президентом має стати він. Що він більше не мусить служити озвучкою цьому щирому, але, як на нього, недалекому криворізькому хлопцеві. Що він, український Макрон, домовиться із найвпливовішими людьми цього світу і поведе Україну не фольклорно-етнографічною (національно-патріотичною) і не дорогою загравання з народом («Слуга народу»), а своїм, тільки йому відомим шляхом. А тут і доброзичливці вчасно нагодилися. Стали розповідати, що недалекий актор – каліф на годину. Що іншої можливості провести рокіровку у владі не було. Що цей паровий казан от-от могло розірвати від народного невдоволення. Що тепер настав час його – освіченого і мудрого Дмитра Разумкова. Який вміє дати лад зі всіма групами впливу у Верховній Раді: Порошенком, Коломойським, Аваковим, Тимошенко і навіть Медведчуком.

Усе, що цим людям було потрібним у боротьбі проти Зеленського, вони змогли легко досягти перекупом депутатів від «Слуги народу» та улесливими розмовами й обіцянками для Разумкова. І от Дмитро Разумков уже дав старт своїй президентській кампанії. Він почав дедалі більше дистанціюватися від Зеленського. Почав саботувати так званий турборежим. Став вносити законопроєкти, які разюче відрізнялися від президентських. Особливо чітко це проявилося, коли виникла криза, спричинена рішеннями Конституційного Суду України. КСУ розпочав справжню контрреволюцію проти антикорупційних реформ, скасувавши покарання за брехню в деклараціях. На черзі мало стати скасування земельної реформи. Через такі рішення КСУ та повний саботаж Верховною Радою (читай, Разумковим) контрзаходів з боку президента Україну мали позбавити західної фінансової підтримки, а отже кинути в зуби олігархам, або навіть змусити піти на поклон до Росії.

Зеленський виявився невигідним усім. Порошенкові і патріотам, бо посмів перемогти найбільш національно-патріотичного президента з розгромним рахунком. Коломойському, який плекав надію зробити його своєю ручною лялькою, щоб безперешкодно грабувати Україну. Медведчукові, у якого той просто з лап вирвав перемогу на Сході і Півдні України. Похоронивши чергову спробу Росії розвернути у свій бік Україну шляхом демократичних виборів. І тепер всі вони, враховуючи надпотужні російські телеканали, намагаються усіляко збити рейтинги Зеленського. Позбавити підтримки громадян, завдяки якій тому вдається триматися. Вони намагаються знищити його рейтинг, представивши немічним, недалеким і безпорадним. І все це для того, щоб розчистити шлях для нібито досконалішого, але цілком зручного для олігархів і Росії Разумкова.

Разумков прийняв цю гру. Навіть розуміючи, що йдеться про знищення Зеленського. Тому замість того, щоб допомагати Зеленському подолати «конституційну» кризу, оперативно приймати необхідні закони і вносити до них зміни, вдався до відвертого саботажу та вихолощення антикорупційного законодавства. Останній «сюрприз» від Разумкова – це альтернативний закон про недостовірні відомості в деклараціях. Який практично виводить з-під покарання всіх топ-корупціонерів країни. Робить беззмістовною роботу багатьох антикорупційних органів.

Те, що Разумков «не зміг» свого часу бути присутнім під час розмови президента з послами «Великої сімки», насправді фінансовими донорами України, свідчить про те, що він розпочав свою гру. Гру, спрямовану на заволодіння електоратом, який вірить у казки про «зовнішнє управління» і в здатність України обійтися внутрішнім ресурсом. Тобто Разумков проявив себе повністю на боці тих, хто бачить Україну безборонним об’єктом для розграбування. Анклавом, де не діють антикорупційні закони і нема надії хоч на якесь покращення. Бо тільки вплив західних партнерів через фінансові важелі може захистити українців від зажерливих олігархів та агресивних планів Росії.

І про майбутнє. На жаль, не можна відкидати впливу потужного інформаційного ресурсу, здатного відвернути українців від підтримки Зеленського. І переорієнтувати їх на більш «апгрейднутого» Разумкова. Особливо, якщо Володимир Зеленський і надалі відмовчуватиметься і не апелюватиме у найважливіших справах до своїх громадян. Якщо прикриватиме своїм авторитетом вихід у самостійне плавання Разумкова і Венедиктової. Якщо послухається Єрмака і залишить на посаді Татарова, який своєю заявою мав на меті знищити авторитет Зеленського. Показати його несамостійність та відсутність впливів. Зеленський має зрозуміти, що його опорою і союзниками є громадяни, які довіряють йому і далі сподіваються на зміни й поліпшення життя. Йому доведеться забути про тих членів команди, яким він був потрібний як ракета-носій у велику політику. І нехай подякує Разумкову за пихатість та непомірні амбіції, які привели того до фальстарту. Далі буде.