Ігри, у які грають люди

Відколи існують слова на означення бою і гри, чоловіки зазвичай називають війну грою. Цими словами розпочинається один з розділів книги Йогана Гейзінги «Homo ludens» («Людина, що грається»), який має назву «Гра та війна». У ньому війна розглядається як один з ігрових елементів культури від архаїчних уявлень первісних людей до сучасного для автора міжвоєнного часу. Книга вийшла друком напередодні Другої світової війни, а тому у ній не знайшов відображення досвід нових людиноненависницьких правил цієї гри.

Шкода, що ця книга сьогодні не є популярним чтивом, а єдиний переклад українською мовою вийшов друком у далекому 1994 у старому видавництві «Основи». У ній можна знайти багато аналогій з нашим сьогоденням і багато, хоч не усі, відповідей на питання про війну росії проти України.

Коли гортаю її сьогодні, вже немає того безтурботного відчуття зацікавлення від погляду на абстрактне явище війни як різновид гри, яким воно було в університетські роки, коли до рук вперше потрапила книга Гейзінги. Інтерес залишився, проте наш колективний екзистенційний досвід 2014 та 2022 років переводить увагу від питання про те, чому люди граються у війни до питання про те, чому війни, у які граються люди, не мають правил, або чому ці правила пишуться у процесі гри? Чому усі наступні після 1914 року війни набувають рис агонії?

На думку Гейзінги, в архаїчному мисленні поняття війни та гри часто ніби зливаються в одне. Адже й справді, всяка збройна боротьба, коли вона регламентується правилами, вже в силу самих цих обмежень набуває формальних характеристик гри. Ми можемо назвати її найінтенсивнішою, найенергійнішою формою гри й водночас – найвідчутнішою та найпримітивнішою. Цуценята й хлопчаки борються «для забави», згідно з правилами, що обмежують ступінь насильства; одначе дозволене законом насильство зовсім не обов’язково повинне зупинятися перед пролиттям крові чи й навіть убивством.

Гейзінга пише: «З війною як культурною функцією завжди пов’язані обмежувальні правила, і вона вимагає, до певної міри принаймні, визнання її ігрового характеру. Про війну як функцію культури ми можемо говорити лише тоді, коли вона провадиться в межах певного кола, члени якого визнають один одного рівними чи бодай рівноправними. Сказати б інакше, її культурна функція залежить від її ігрового характеру. Ця умова скасовується, коли війна ведеться поза сферою рівних, проти угрупувань, що їх не визнають за людей і таким чином позбавляють людських прав: «варварів», дияволів«, «поган», «єретиків» та «нижчих порідь, які не знають закону». За таких обставин війна втрачає свій ігровий характер узагалі, а в межах культури може зостатися тільки в тому випадку, якщо сторони, заради збереження власної честі, самі накинуть собі певні зобов’язання. Аж до самого недавнього часу загалом усе міжнародне право засновувалося на подібній системі обмежень, визнаючи, фактично, ідеал світового співтовариства народів, де кожен мав свої права й претензії, і категорично відрізняючи стан війни (її оголошенням) від стану миру з одного боку, а з другого – від злочинного насильства. Тільки теорія «тотальної війни» цілковито відмовила війні її культурні функції й знищила останню ознаку її ігрового характеру».

XX століття стало наочним втіленням парадоксальності таких висновків. З однієї сторони, у цей час сформувалися засади міжнародних правил та інститутів, які мали б визначати закони та звичаї ведення війни рівноправними суб’єктами міжнародних відносин як загальноприйняті. В теорії це результат вироблення людством прагматичного підходу, який не моралізує війну та вважає її цілком можливим способом вирішення конфліктів, замість того, щоб ідеалізувати концепцію «вічного миру» – концепцію світу без війни. Водночас відбулося дві тотальні війни, які не лише не мали б відбутися, за задумом прихильників ідеї війни за правилами, але й були винятково жорстокими. Правила, які б мали убезпечити агоністичний характер війни щоразу писалися за її підсумками, проте були неспроможні гарантувати її ігровий характер. Війна перестала бути грою і стала проявом агонії. І російсько-українська війна є продовженням тенденції, яка бере свій початок ще у 1914 році, тоді як міжнародні інституції, право та система безпеки надалі неспроможні забезпечити виконання правил гри, які б мали гарантувати цивілізаційні форми ведення війни.

«Агоністичний елемент лише тоді вступає в дію, коли учасники конфлікту починають розглядати один одного як антагоністи, котрі борються за те, що кожен з них вважає за справедливу справу – зазначає Гейзінга. Це відчуття майже завжди супроводить війну, хоч і часто експлуатується як лише привід до неї. Навіть коли до війни штовхає елементарний голод (що трапляється порівняно рідко), нападники зазвичай тлумачать її, і навіть, буває, із цілком щирим почуттям, як «священну війну», «війну честі», «Божу відплату» тощо. Історики та соціологи схильні перебільшувати роль, яку відіграють у зародженні воєн, давніх і сучасних, безпосередні матеріальні інтереси й жадоба влади. Хоча державні мужі, замислюючи війну, для себе можуть розглядати її як питання влади, у величезній більшості випадків її реальні мотиви слід шукати не так у «потребах» економічної експансії і т.д. й т.ін., як у гордості, марнославстві, у жаданні престижу й всіляких зовнішніх ознаках зверхності. Від античної доби й до наших днів усі великі наступальні війни куди істотніше пояснюються загальнозрозумілою ідеєю слави, аніж якоюсь раціональною та інтелектуалістською теорією економічних сил і політичних динамізмів. Сучасні спалахи прославляння війни, надто добре, на жаль, нам знайомі, повертають нас назад, до вавилонсько-ассирійського уявлення, що війна – це небом дана заповідь знищувати чужі народи для більшої слави Божої».

Теоретично, у співтоваристві держав, яке спирається на загальновизнані положення міжнародного права, немає причин для агоністичних воєн поміж його членами. Принцип взаємного рівноправ’я, дипломатичні форми, обопільні зобов’язання зберігати вірність угодам і, на випадок війни, офіційне припинення мирних відносин – усе це має формальну схожість із ігровими правилами, оскільки визнається чинним і зобов’язливим, поки визначається сама гра, себто необхідність ладу в людських відносинах. Сьогодні ж дійшло до такого становища, що цієї системи міжнародного права більше не визнають як самої основи культури, цивілізаційного співжиття і не дотримуються її. Як тільки котрийсь із членів (чи кілька їх) співтовариства держав відмовиться на практиці від зобов’язливого характеру міжнародного права й проголосить – чи то на практиці, чи бодай теоретично – інтереси й владу своєї власної групи (хай то буде нація, партія, клас, церква чи яке інше утворення) єдиною нормою своєї політичної поведінки, тоді зникають не лише останні рудименти споконвічного духу гри, але з ними й всяка претензія на культуру взагалі. Тоді суспільство знову опускається до варварського рівня, і первісне насильство вступає у свої права.

З усього цього Гейзінга робить висновок: «Коли немає духу гри, культура неможлива. Проте навіть у суспільстві, що цілковито розклалося через знищення усіх правових зв’язків, агоністичний імпульс не гине повністю, бо він притаманний самій природі людини. Природжене бажання бути першим усе так само зіштовхуватиме різні владні групи, спонукаючи їх до неймовірних крайнощів засліплення та божевільної мегаломанії. При цьому немає великої різниці, що одні висувають застарілу доктрину, котра тлумачить історію, як продукт «неминучих і незмінних» економічних сил, а інші засновують новісінькі філософські вчення, чим просто наліплюють псевдонаукові етикетки на одвічні прагнення здобути успіх і вивищитись. В нові усього цього завжди лежить бажання виграшу – хоча нам добре відомо, що ця форма виграшу не може принести ніяких здобутків».

Як думаєте, чи читали «Homo ludens» доморощені російські псевдофілософи та псевдоінтелектуали, які працювали над імперською концепцією «русского міра» та готували обґрунтування «священної війни» проти Заходу? Можна сказати, що такі, як вони, «писали» цю книгу рукою Йогана Гейзінги ще задовго до появи російської федерації та путінського режиму – з архаїчної епохи первісної людини.