Кримський міст проти китайської «Ялти 2.0»
У руйнуванні «сакральної» транспортної артерії Путіна є дуже серйозний практичний смисл
Те, що так довго чекали в Україні, те, у що не хотіли вірити в Кремлі, Росії та на окупованому півострові, – сталося. Сили оборони України зруйнували Керченський міст. Звісно, не увесь, але цього і не потрібно, достатньо було знищити ту саму ділянку з аркою, яка проходить над фарватером Керч-Єнікальського каналу. Власне, так і сталося: повітряна атака української армії не тільки припинила рух автомобільною частиною мосту, а й заблокувала судноплавство між Азовським і Чорним морями, принаймні на певний час. Причина проста: канал недостатньо глибокий, щоб більшість суден могла не зважати на уламки мосту, які впали на дно внаслідок його руйнування.
Тож суто практичний сенс у цій атаці на Кримський міст є. Та, звісна річ, удар по мосту між давно окупованою Кубанню і нещодавно окупованим Кримом мав на меті не тільки і не стільки цю практичність. Врешті-решт, транспортне сполучення півострова з територію країни-агресора не обмежувалося одним тільки Керченським мостом. Тож не будемо зациклюватися на логістичній складовій існування цієї конструкції, яка, схоже, перейшла в категорію символів путінського правління. І поговоримо ось про що.
Деякі аналітики за гарячими слідами проголосили, що руйнування Кримського мосту є потужним ударом по темі сакральності, культивованій Владіміром Путіним навколо захопленого ним 2014 року півострова. Як аргумент тут згадують відповідні виступи кремлівського диктатора після «повернення Криму в рідну гавань». І в цьому дійсно є певний сенс. Утім, зауважу: сенс є, а сакральності немає. Знаєте, коли це стало зрозуміло? Ще тоді, коли колишній російський президент Дмітрій Мєдвєдєв відзначився своєю легендарною фразою про те, що «грошей немає, але ви тримайтеся». Погодьтеся, із сакральною територією так не чинять.
А після 24 лютого 2022 року про сакральність вкраденого в України годі й говорити. І я навіть не про знищений російськими руками російськомовний в основному Донбас. Згадайте, скільки уже за майже п’ять років було ракетно-дронових атак Сил оборони України на власне Кримський півострів, на важливі для окупантів об’єкти. Дуже сильно російська армія захищала цю «сакральну» територію? У тім-то й річ, що ні. Чому ж так відбувається?
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleТа тому, що сакральність Криму – це була не самоціль Путіна. Якби йому справді залежало на Криму, він би захопив півострів, проклав туди автомобільно-залізничний міст (як, власне, і відбулося) – і заспокоївся. Бо, згадайте, до початку повномасштабки ніхто ту конструкцію і не думав чіпати. Тож стояв би той сакральний міст до сакрального Криму й надалі б. Якби справа була тільки в ньому.
Крим же для Кремля був нічим іншим, як плацдармом для подальшого захоплення України. Цей плацдарм відіграв свою роль 24 лютого 2022 року – саме з Криму війська Російської Федерації дійшли до Херсона, Мелітополя й Енергодара. Надалі, особливо після захоплення Маріуполя, тобто фактичного відкриття сухопутного шляху з Ростовської області на окуповану Херсонщину, Крим перестав цікавити Путіна в принципі.
То в чому тоді сенс удару по Керченському мосту (звісно, крім логіки «ударили, бо можемо і маємо ресурси»)? Про низовий, утилітарно-практичний, ми згадали на самому початку статті. Але є й інший. Пов’язаний з геополітичними планами кремлівського диктатора.
Путін хоче поділити світ на трьох – з Дональдом Трампом і Сі Цзіньпіном. Саме для цього президенту країни-агресора і потрібна зустріч у Китаї, яку він так активно лобіював. Звісно, в очільників двох світових наддержав, США та КНР, свої плани на цей івент, але очільник Російської Федерації хоче повернутися до списку сильних світу цього. Імовірно, для того і всі ці брехні про невпинні й неймовірні перемоги на фронті – щоб козирнути перед американським та китайським лідерами.
І тут ми бачимо що? А бачимо, що «наддержава» (яка не може захопити невідомо де розташовану Малу Токмачку) перед самісіньким самітом втратила важливу транспортну артерію. Ба більше – один із символів нинішньої війни. Не повномасштабної, а війни проти України загалом, з 2014 року. Тож про який поділ світу на трьох ти просиш нас, Путіне, якщо ти навіть свій власний міст, яким ти так пишався, який так піарив – навіть у низькопробних кінематографічних зразках, – не можеш захистити?
Це відвертий ляпас Владіміру Путіну. Ляпас не по «сакральності», про неї вже ніхто всерйоз і не згадує, а по його геополітичних амбіціях планетарного масштабу. Наддержава не може бути настільки немічною, щоб не вберегти споруду, чиє знищення є чудовою інформаційною картинкою. Тих, хто себе не може захистити, не беруть у володарі світу.
(Звісно, є ще й купа уражених НПЗ, інші об’єкти на території Росії. Але до них уже звикли, атаки на ці локації стали вже, вибачте за нескромність, буденністю. А тут – унікальний імперський об’єкт, символ агресії, символ повернення “історичної Росії”, тобто сили, яка контролює половину чи хоча б третину світу!)
Тож про Керченський міст так чи інакше згадуватимуть на китайському саміті трьох. Можливо, навіть без слів, натяками, – але згадуватимуть. І в Путіна, найімовірніше, це розуміють. Розуміють – і казяться від безсилля. Утім, згадайте Малу Токмачку. Безсилля дедалі більше стає синонімом кремлівського стилю ведення війни проти України. І далі буде тільки гірше.