Історична та політична марґіналізація Львова

Соціологи знають, що сам вибір теми для обговорення, а тим більше – її словесне оформлення, уже є виявом певної тенденційності, котра маскується, однак, під об’єктивність і вказує начебто на можливість дискусійного плюралізму поглядів і підходів…

Пропонуючи до дискусії ту, а не іншу тему, ми імпліцитно накидаємо всім учасникам власне уявлення про її важливість (і, відповідно, про неважливість чи меншу важливість багатьох інших тем, котрі дискутантам і слухачам/читачам хотілось би обговорити). Ба більше, формулюючи власне запитання, ми спонукаємо всіх учасників суперечки беззастережно прийняти засади, на яких ґрунтується те запитання, як істину очевидну, самозрозумілу і, отже, недискусійну.

У цьому випадку ми повинні апріорно погодитися з тим, що «марґіналізація Львова» - це доконаний факт, котрий не потребує доведення (хвороба, мовляв, самоочевидна, потрібно лише її правильно діагнозувати і пошукати гуртом відповідних ліків). А по-друге, беззастережно приймаючи тезу про сьогоднішню начебто «марґінальність» Львова, ми імпліцитно приймаємо й іншу сумнівну тезу, що маскується під «об'єктивність», хоч насправді є суто оціночним, суб'єктивним судженням, - тезу про його історичну «центральність».

  Насправді ж Львів ніколи не був «центральним» у жодній з держав, до яких належав, ані тим більше не був справді значним політичним, культурним чи економічним «центром» на європейській чи світовій мапі. «Центральним» він став лише для поляків та, певною мірою, українців у другій половині ХІХ століття - головним чином тому, що був центром Галичини - єдиної території, де бездержавні поляки та українці могли сяк-так плекати свою мову, культуру та ідентичність, поборюючи одне одного вдалині від не надто чисельних і експансивних «імперських» австрійців. Галичина, однак, була найвідсталішою, під усіма оглядами, провінцією Габсбурзької імперії, і її «центральність» для поляків та українців зумовлювалася ліберальністю самої імперії, а не якимсь особливим значенням цієї провінції для Відня чи інших європейських столиць.

Для українців, котрі становили у Львові лише 20 відсотків населення і не могли ані політично, ані культурно, ані економічно змагатися з панівними поляками (ба навіть з істотно заможнішими та чисельнішими євреями), Львів міг бути головно символічним «центром» - таким собі ковчегом, місцем, де українство мусило пережити історичні знегоди - монголо-татарську навалу, російсько-імперське нашестя, і повернутися врешті з вимушеного екзилю до свого справжнього центру, до Києва, аби врешті по-справжньому, як співається у нашому інфантильному гімні, «запанувати у своїй сторонці» - «від Сяну до Дону».

Львів, отже, завжди був центром вимушеним і, у певному сенсі, тимчасовим, несправжнім. Він був, сказати б, українською столицею у вигнанні, притулком для еміґраційного уряду, еміґраційної літератури, еміґраційного вільнодумства та українофільства. Він зберіг цю свою екзильну роль навіть за совєтів, от тільки вільнодумство й українофільство мусило шукати собі тепер притулку в еміґрації внутрішній. Львів, безумовно, був «центром» для всього свідомого українства, але центром радше символічним, субститутом центру реального, без претензій на самостійну загальноукраїнську роль і з готовістю, ба бажанням передати хутчій свої клейноди, свої повноваження справжньому «центрові», себто - визволеному, відродженому, пробудженому і, звісно, реукраїнізованому Києву. Дражливий для багатьох східних українців месіанізм дивовижно поєднується у міфі «галицького П'ємонту» із покірливим прийняттям ідеї «соборності» та зворушливим визнанням своєї підлеглості (політичної, економічної, врешті культурної) щодо Києва.

Марґіналізація Львова (а точніше, те, що видається нам «марґіналізацією») є великою мірою віртуальним явищем, котре відбувається насамперед у головах самих львів'ян. Львів завжди був марґінальним містом під усіма оглядами, крім суто уявного, символічного. Після здобуття Україною незалежності ця його символічна роль рятівного ковчега, останнього прихистку українськості похитнулася. Але вона не зникла, оскільки реалізація українського проекту в Україні (на противагу малоросійсько-креольському) залишилася й надалі проблематичною. І це поглиблює львівські комплекси та неврози. Тому що, з одного боку, Львів остаточно відмовився від своєї «центральності» (бодай символічної) на користь Києва, а з іншого - не отримав нічого натомість: замість української-європейської України, яку він беріг і плекав у своїх катакомбах, Київ запропонував йому щось набагато сумнівніше і потворніше. Львів, наче діаспорний президент, передав свої символічні повноваження демократично обраному соборно-українському Кучмочуковичу і з жахом помітив, що то зовсім не той президент, не та демократія і не та Україна, про яку йому на вигнанні мріялось.

Львів, звісно, може відбудувати свою символічну центральність, відмовившись від соборності, від сумнівної «великоукраїнськості» і зосередившись на збереженні української України у тих трьох чи п'яти-шести областях, де її можна ще зберегти. А може навпаки - ще трохи повоювати за велику європейську Україну, у якій втрата символічної центральності не була б для львів'ян надто болісною і, прямо скажемо, безглуздою. Для цього, однак, слід було би подбати про нарощування своєї ваги в інших, несимволічних галузях, насамперед - в економіці. Так приблизно, як це зробила колись Словенія в рамках Югославії. Чи Естонія - у рамках СССР. Власне, років п'ять тому в журналі «Ї» про це слушно писав Володимир Ключковський:

«Незважаючи на те, що у певні періоди свого суспільного розвитку Галичина відігравала дуже важливу роль у історії України, вона ніколи не була і не буде українським П'ємонтом, іншими словами, ніколи не буде територією, яка консолідуватиме українців.

Тільки [недалекоглядні] люди... можуть вважати Галичину П'ємонтом України. Очевидно, що П'ємонтом України є Дніпропетровськ, а Сицилією України є Донецьк. Це вони створили цю країну, і це вони створюватимуть націю.

Допоки Галичина лишатиметься економічним аутсайдером України та Центрально-Східної Європи, її національна самобутність, статична й непродуктивна, буде пропорційною єдино ступеневі відсталості».

Сьогодні, правда, вже очевидно, що українським «П'ємонтом» є аж ніяк не Дніпропетровськ, а таки - під усіма оглядами - Київ. Хоча спосіб, у який він відіграє цю роль, поки що важко назвати вдалим: багатство і динамізм Києва наразі зумовлені насамперед успадкованою від СССР гіперцентралізацією та, як наслідок, безсоромним економічним і всяким іншим пограбуванням регіонів, своєрідним паразитуванням розжирілої столиці на зубожілій провінції (у випадку гіперцентралізованої Росії ця патологія є ще очевиднішою).

Децентралізація України необхідна усім (зокрема й Києву, котрий теж відчуває тягар велетенської центральної бюрократії); і Львів може істотно від цього виграти, якщо потрафить не лише пролобіювати децентралізаційні реформи, а й належно до них приготуватися - як це зробили естонці ще за часів перестройки, у досить жорстких інституційних рамках Совєтського Союзу. Сподіваюся, серед львівських еліт знайдуться фахівці у цій галузі, я ж можу висловити лише кілька суто політичних порад.

  По-перше, львів'яни зможуть значно ефективніше впливати на Київ і відстоювати там свої інтереси, якщо зрозуміють, що Києву значно більше залежить на підтримці Львова, ніж навпаки. Без Львова Київ стає абсолютно беззахисним не лише перед Москвою, а й перед Донецьком; навіть позбувшись Донецька, Київ усе одно лишатиметься легітимною столицею України; натомість утративши Львів, він може бути лише столицею напівлегітимної Малоросії.

  По-друге, львів'янам час припинити нарікання на ляхів, на москалів та, за останньою модою, на сільських «рагулів», котрі начебто псують їм прекрасне (колись) місто. І совки, й рагулі насправді сидять у кожному з нас, і поки ми не навчимось їх вичавлювати з самих себе, Львів лишатиметься рагульським містом, яким він, зрештою, завжди був. Принаймні від часу війни, коли втратив єврейську, польську та й, по суті, майже всю українську інтелігенцію. Рагулі - це не лише ті, хто засипає Львів сміттям і заливає російською попсою, а й ті, хто мовчки за цим спостерігає. Рагулі не лише ті, що вибирають рагульську владу, а й ті, що не можуть або не хочуть переконати їх вибрати іншу та змусити її працювати.

  І по-третє, час нарешті покінчити із народницьким міфом про «мудрий», «добрий», «працьовитий» і сповнений усяких інших чеснот «народ» - на противагу лихій, дурнуватій, корумпованій владі та недолугим елітам. Та влада, яку маємо - і у Львові, і в Києві, і в Донецьку, - не впала нам з Марса, ані не приїхала десь із Кацапії чи Гамерики. Вона є тим самим «народом», плоттю від його плоті, ба його квінтесенцією. Влада в нас саме така, на яку заслуговуємо, і поліпшити її якість можна лише одним способом - поліпшуючи якість отого самого простонародного «хама», котрий стаючи владою, себто «паном», усе одно «хамом» залишається. Іншими словами, годі вже нашій інтелігенції сюсюкати із «народом», час відверто йому сказати, що він достоту такий, як і його влада: ледачий, злодійкуватий, корумпований, ксенофобський, малоосвічений.

  Мусимо пройти через цю психотерапію, і навіть якщо вона не зарадить «марґіналізації Львова», то принаймні зарадить нашим надмірним неврозам з приводу цієї гаданої «марґіналізації». Бо ж насправді, наважуся повторити ще раз свою головну тезу, найважче - і найважливіше - подолати оту марґінальність, котра в наших головах.

Довідка ZAXID.NET

Микола Рябчук - відомий публіцист, журналіст. Народився 1953 року в Луцьку.

Закінчив Львівський політехнічний інститут та Літературний інститут ім. Горького в Москві.

Працював редактором, завідувачем відділу та заступником головного редактора журналу "Всесвіт", відповідальним редактором часопису "Критика".

Досліджує проблеми становлення національної ідентичності, формування громадянського суспільства та державонацієтворення.

Опублікував декілька книжок («Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення», «Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і «розбудова держави»), десятки статей в українських і зарубіжних журналах та наукових збірниках.