Історичні розписи, сецесійний фриз і радянські двері

Днями у Львові відкрили публічноісторичний простір «Після тиші» – осередок однойменної громадської організації, яка збирає свідчення про трагічну історію ХХ століття, зокрема записує інтервʼю з очевидцями і очевидицями тих подій, оцифровує їх сімейні архіви й створює проєкти в популярних форматах, як-от виставки, подкасти, документальні фільми.

Простір облаштували в орендованому комунальному приміщенні, яке близько 20 років пустувало, а тепер отримало нову функцію. ZAXID.NET розповідає історію будинку та його нових мешканців, які роблять гучними голоси тих, хто багато років був у тиші.

***

«Люди можуть просто не дожити, тому потрібно швидко опрацювати ці матеріали»

У 2021 році історик Андрій Усач і культурна менеджерка Анна Яценко заснували у Львові незалежну ініціативу «Після тиші» та почали їздити у експедиції Україною, записуючи свідчення людей, які пережили трагічні події ХХ століття.

«Наше основне завдання – це документувати історію України в середині ХХ століття, включно з радянськими та нацистськими репресіями, Голодомором, Голокостом, масовими депортаціями тощо. Ми записуємо інтерв'ю з очевидцями і очевидицями тих подій, оцифровуємо їхні фото, листи та інші документи, щоб розповідати про них якнайширшій аудиторії тут, в Україні, і закордоном. Ми робимо це, незалежно від того, чи є у нас фінансування під ці проєкти, чи нема. Люди можуть просто не дожити, тому потрібно швидко опрацювати ці матеріали. З нашого досвіду, ще у 2021-2022 роках свідків тих трагічних подій, яких ми записали, було значно більше», – розповів ZAXID.NET Андрій Усач.

Команда «Після тиші» працює з українськими та іноземними фондами, зокрема й з німецькими. Це унікальний досвід, кажуть дослідники, адже в Німеччині добре розуміють масштаби нацистських злочинів, але дуже слабко уявляють число саме українських жертв. До прикладу, примусові робітники та робітниці, вивезені на роботу в Німеччину з території СРСР, найчастіше фігурували в документах як «росіяни», і їх досі так і сприймають, хоча більшість з них, близько 2 мільйонів людей, походили з України.

«У покоління наших бабусь і дідусів є якісь речі, повʼязані з тими подіями, а нащадкам вони можуть бути не потрібні, або цих нащадків банально не існує. Людина помирає, її квартиру продають, а знайдені в ній предмети опиняються на різних барахолках чи інтернет-аукціонах, які ми моніторимо час від часу. Також у нас є невеликі сімейні архіви, які нам передали на зберігання, наприклад, про часи ув’язнення в таборах ГУЛАГу чи депортацій до Сибіру», – розповіла ZAXID.NET Анна Яценко.

Іноді ці архіви можуть роками чекати на втілення у ширшому проєкті, а іноді стають публічними. Так сталось і з історією Ганни Пастух – «остарбайтерки» з села Цикова Хмельницької області, яку під час Другої світової війни вивезли на примусову працю на завод у місто Ґельзенкірхен.

У 2022 році дослідники викупили на інтернет-аукціоні архів, де були фото та листи як самої Ганни, так і невідомого чоловіка, який в повоєнні часи писав їй із Уралу.

Пізніше дослідники з’ясували, що Ганна Пастух пропрацювала в Ґельзенкірхені три роки, а наприкінці війни одружилася з іншим «остарбайтером» – Миколою з Кіровоградщини.

«Ми дізналися, що в селі Розумівка, звідки був родом цей чоловік, є невеликий музей та бібліотека і сконтактували з ними. Так ми дізнались, що в нього є донька, яка й подарувала нам спільне фото свого батька з Ганною. Тоді ми вирішили зробити виставку про цю історію. Одну ми відкрили в Розумівці, іншу – в Ґельзенкірхені. Ця виставка мобільна і досі мандрує Німеччиною», – розповідає Андрій Усач.

Після війни Ганна та Микола більше не зустрілись, хоча деякий час листувалися. Жінка повернулась в рідне село, де померла у 1983 році. Вона попросила місцевих не підписувати її могилу. Однак дослідникам «Після тиші» вдалось її розшукати завдяки сусідці, яка в останні роки доглядала за Ганною.

«Ми не знаємо, звідки взявся цей архів і як він потрапив на інтернет-аукціон. Але ми раді, що він зберігся і ми змогли розповісти про пережите Ганною. Її історія дуже показова, адже багато колишніх «остарбайтерів» в радянський час боялися говорити про свій досвід, особливо жінки», – додає Анна Яценко.

Для пошуку історій за віднайденими архівами дослідники співпрацюють із місцевими організаціями – музеями, бібліотеками, громадськими ініціативами, а також шукають ймовірних родичів через соцмережі.

Таких історій у «Після тиші» є чимало й для їх систематизації і впорядкування був необхідний свій простір, де би можна було на місці записувати інтерв’ю, оцифровувати архіви, описувати їх та презентувати для зацікавленої аудиторії.

Під публічноісторичний простір «Після тиші» обрали невелике приміщення на вул. Гребінки, 6, яке роками було занедбаним.

«Ми організовували різні виставки і зрозуміли, що робимо їх будь-де, тільки не там, де ми постійно працюємо – у Львові. Крім цього, ми маємо свої архівні колекції, і нам треба їх десь зберігати. Тому нам був потрібен свій простір, де ми могли б поставити сканери для оцифрування, зустрічатися з людьми і записувати їхні спогади. Це не означає, що ми тепер не будемо їздити в експедиції, але власний простір значно посилить нашу роботу і дозволить нам працювати більш стало. Він називається, як і наша організація, «Після тиші», – це натяк на те, що ми говоримо про події, які тривалий час замовчувалися», – зазначає Андрій Усач.

Крамниці, пошта, занепад

Наріжний триповерховий житловий будинок на вул. Гребінки, 6 збудували у 1885-1886 роках у стилі історизму під здачу помешкань у оренду. Архітектор Зиґмунт Кендзерський спроєктував його на замовлення землевласника і тодішнього львівського підприємця Еміля Браєра. Власне цю місцевість називали «Браєрівкою». Після батькової смерті він успадкував резиденцію на нинішній вулиці Богдана Лепкого, землю навколо якої вирішив розділити на різні ділянки під забудову. Так утворилися нинішні вулиці Лепкого, Гребінки та Шопена.

Еміль Браєр мав амбітні будівельні плани й окрім «Браєрівки» збудував відпочинковий комплекс біля Винниківського озера – «Маріївку», на місці якого нині діє відпочинковий заклад Emily Resort. Однак згодом він збанкрутував і помер, а більшість території «Браєрівки» забудували без його участі.

Будинок на вул. Гребінки, 6

До 1939 року будинок на вул. Гребінки, 6 був тісно повʼязаний із єврейською громадою Львова та зазнав численних перепланувань. Наприклад, у 1907-1908 роках квартири переобладнали під потреби багатих сімей адвокатів та лікарів, облаштувавши кабінети для прийому клієнтів, а замість туалетів-виходків зʼявились санвузли всередині помешкань.

Проєкт реконструкції будинку з 1907 року. Креслення першого поверху

Тоді ж приміщення на першому поверсі з житлових квартир перепланували під судовий аукціон, де продавали конфісковані предмети побуту. Із 1930-х років тут працює відділення пошти №7, що зберігає цей номер і до нині.

Фасади будинків на Гребінки, 6 і 4 з первинного проєкту 1885 року

У приміщенні, де зараз простір «Після тиші», спершу була двокімнатна квартира. У 1912 році її перебудували під крамниці з великими вітринами. Тут продавали продукти, одяг, насіння, спеції.

Після Другої світової війни житловий будинок на вул. Гребінки, 6 націоналізували, а від попередніх мешканців, найімовірніше, не залишилося нікого – більшість з них стали жертвами Голокосту. Пʼятикімнатні квартири перетворили в комунальні і розділили на менші.

Попри неодноразові перепланування, будинок зберіг автентичний зовнішній вигляд, сходову клітку та декоративні елементи всередині.

Мешканець квартири на третьому поверсі пан Богдан розповідає, що його сімʼя переїхала в цей будинок на початку 1970-х, розмінявши свою квартиру на вул. Городоцькій на нову в знайомих євреїв. Він пригадує, що частина приміщення на першому поверсі, яке облаштували «Після тиші», пустувало з початку 2000-х.

Стан приміщення на початку 2024 року. Фото Анни Ютченко

За його словами, в радянський час в цьому будинку жили сімʼї військових та інших тогочасних еліт, а в часи незалежності більшість квартир приватизували. Один із нових мешканців, священик Йосиф Андріїшин, який правив у Соборі святого Юра, навіть відкрив у підвалі приватну пральню «Аннет».

«Ми намагалися зберегти якомога більше»

«Цей будинок має свою історію і вона тісно пов’язана з тим, що ми досліджуємо – з Голокостом, Другою світовою, з періодом радянського масового насильства і взагалі зі збереженням спадщини. Приміщення було дуже занедбаним, а ми наївно думали, що його вдасться швидко відремонтувати», – каже Андрій Усач.

Стан приміщення на початку 2024 року. Фото Анни Дорожко

Над облаштуванням простору працювала львівська дизайнерка Устя Антонюк, яка розробила проєкт на основі аналізу архівних даних про сам будинок.

«Потрібно було замінити вітрини, оскільки попередні, радянські, були неякісні і перебували в аварійному стані. Тож архівні креслення дали нам можливість повторити ділення вікон, які були тут у 1935-му. Також ми зробили зондажі підлоги, стін, стелі, знайшли цінну плитку тераццо періоду 1930-х і розписи. Ми намагалися зберегти якомога більше, навіть радянські двері, дерев’яну підлогу і скляні плафони. "Після тиші" працюють із травматичними подіями радянського часу, отже немає сенсу "стирати" цей період із життя приміщення», – розповіла дизайнерка ZAXID.NET.

Під час ремонту на стелі знайшли розписи періоду історизму та фриз періоду сецесії на стінах. Реставрацію виконувала Ірина Гірна із реставраційною майстернею «Гарда». Усі розписи очистили від нашарувань фарби та зберегли.

«Простір має бути інклюзивним і ми шукаємо варіанти, як обладнати сходи для санвузла і облаштувати пандус. Зараз ми у процесі узгоджень і пошуку фінансування під це», – додає Анна Яценко.

Загалом публічноісторичний простір складається із двох великих зал, де будуть відбуватися виставки, проводитись воркшопи та інші публічні події. Першою з них стало відкриття виставки «Гуляйполе. Тимчасово переміщені історії», створеної на основі евакуйоваих експонатів із прифронтового Гуляйполя, що на Запоріжжі. Їх зібрала команда ГО «Гуляйпільські старожитності», яка влаштовує експедиції до Гуляйполя та вивозить родинні архіви і музейні експонати подалі від бойових дій. Ця виставка у просторі «Після тиші» діятиме до 4 травня.

Публічноісторичний простір «Після тиші» доступний за адресою вул. Гребінки, 6, з 12:00 до 18:00. Вихідні дні: понеділок та вівторок.

Якщо серед ваших близьких є люди, які пам'ятають і готові розповісти про трагічні події середини ХХ століття, зокрема Другу світову війну та радянські масові репресії, якщо зберігаєте їхні фото чи документи з тих часів – команда «Після тиші» допоможе належним чином записати спогади та оцифрувати сімейні архіви, а також розшукати додаткову інформацію про ваших рідних в архівах.