Як від нас приховували Івана Франка

На особистому досвіді я пізнала, як легко можна перенести на космічну відстань близьке і рідне. Мені не бракувало в дитинстві Франка-письменника. У другому-третьому класі на великій перерві ми бавились у перегони зайця і їжака, фарбованого лиса, блискавично запам’ятовували цілі строфи із «Лиса Микити». Вдома читали вголос «Абу-Касимові капці» й називали так геть зношені татові тапки. І за 5 км від нас було село Івана Франка, що його старші люди вперто називали Нагуєвичі. Але я не знала, що дідова сестра Марина вийшла заміж за сина хресного Івана Франка – Данила Навроцького і що жила в хаті через дорогу. І що мій вуйко Юзьо Басараб зустрічався з родичкою Івана Франка Даркою Гомзяк і, може, й одружився б з нею, якби не загинув у 1946 році.

Тобто ми знали і любили творчість Франка-письменника, але не знали Франка-земляка, як і його творів, де він згадував і про наше село Уріж. Нагуєвицькі називали нас «кафтанами», через велику кількість шляхтичів, а ми їх – «зваричами», бо там варили сіль. І не абиде, а в Багнах, що між Урожем і Нагуєвичами. Про сіль ми теж не знали.

Шкільна програма була повністю ізольована від літератури краю, вчителі навіть не намагалися зацікавити нас славетним земляком, якого в Галичині називали Великим Бойком (про це я прочитала уже, коли працювала в Дрогобицькому краєзнавчому музеї і змогла переглянути всі номери часопису 1930-х років «Літопис Бойківщини». Бойка ми, діти, легко би зрозуміли, але не Каменяра, бо в нас не було скель, аби їх лупати.

Через дорогу від школи в Нагуєвичах, яку я обрала після закінчення восьмирічки саме через Івана Франка, був його музей. Під ним ми стояли, чекаючи автобус додому, але не наважувалися зайти, бо не знали, як себе поводити і чи нас не проженуть. Сільських дітей не возили по музеях. Правда, у 9 класі нас таки туди відвели, і це було нудно. Офіційний Франко не асоціювався з чимось близьким. Ми були на такій самій відстані від нього, як полтавські чи харківські школярі. Але я принаймні читала його твори завжди і ніколи не переставала читати. Іншим було байдуже. Вчителі не наважувались наблизити нас до нього, бо були частиною Системи. А тоді, в середині 1970-х, ще можна було розпитати людей, які знали його особисто, і ми, учні, могли це зробити. Однак на заваді стала пасивність, яка стала основою ментальності совкового населення. Не смій висовуватися, будь як усі.

Правда, один з перших моїх «публічних» протестів був пов’язаний саме з Франком. Школу я не любила, сприймала як в’язницю. Коли пролунав останній дзвоник, найбільші бешкетники і двієчники повтирали сльози, бо їхня свобода закінчилася, я написала на шкільній дошці строфу з «Товаришам із тюрми»:

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм.

З давніх брудів і думка розкута,

Ожиємо, брати, ожиєм.

(цитую по пам’яті)

А моя свобода тільки починалася, і леп совкової освіти, ментальності мені довелося здирати ледь не зі шкірою. Я продовжила відкривати для себе космос Франка, стала мовби його частиною на фізичному, моральному і ментальному рівні. Це було нелегко – і досі нелегко. Найприйнятніший шлях, що імпонував мені найбільше, пролягав через локальну історію і бойківський говір. Бо це було природно. Найперше я пізнала Франка-містика, якого старанно приховували від українців, і досі вважаю його наймістичнішим українським письменником, тому що його містицизм – природний, глибокий. Він вірив у те все, що скептики намагаються тлумачити науково, поважно наморщуючи високі чола. Вірив, як вірить самотнє дитя, чалапаючи босоніж по калюжах чи блукаючи лісом, а увечері не може заснути, наслухавшись страшних оповідок про мерців, що ходять, опирів, що потинають, чи лісових духів, що прагнуть звабити невинні душі і зробити навічно своїми бранцями. Дорослий, уже доктор, Франко завжди віддав би перевагу цікавій оповіді про об’явлення нечистої сили над розпатякуванням якогось пихатого сучасного філософа.

Якось у Державному історичному архіві Львова, де я годинами паслася в метричних книгах Дрогобича і побічно Урожа, до мене підійшов імпозантний сивий чоловік і сказав: «Я з роду тих опирів, що їх спалили в Нагуєвичах під час холери і про яких писав Франко». Прізвище його було Саляк, і він приїхав з Італії, щоб укласти власний родовід.

Чи варто казати, що кращої рекомендації годі було знайти. Про опирів той чоловік не знав більше від мене, але міг пишатися своєю бабцею-гімназисткою, 1900 року народження, яка читала вірш Франка йому самому на ювілейному святкуванні в 1913 році в селі Нагуєвичах. І розповідала, як підслухала розмову Франка із земляками. З її розповіді, уже хворий письменник зітхнув і сказав: « Я би, може, виздоровів, якби вдалося витягти ключі від нашої хати, що я їх дитиною бавлячись впустив у нашу студню!». Земляки пообіцяли це зробити, але, мабуть, запізно. Через три роки Франко помер.

Якщо в радянські часи глянцевий образ франка-революціонера ревно берегли, то в перші роки Незалежності попустили Франка-містика. Але Франко-історик, Франко-політик і Франко-економіст залишились у темних схронах суспільної опінії, наче в таємних книгозбірнях Ватикану. Замість публікацій без купюр нам пропонують всілякі ліберальні чи навіть прорадянські інтерпретації постколоніальних вітчизняних інтелектуалів, що, по суті, теж є приховуванням текстів, які залишаються актуальними для сучасних українців. Я б навіть сказала – пекуче актуальними, особливо, коли йдеться про економічну й соціальну історію. І не тільки наукові праці. Бориславський цикл Івана Франка написаний у період нафтового буму, коли наші терени називали галицькою Каліфорнією, прихований від шкільної програми, тобто від майбутнього України. Наче старий мотлох. Хоча це цілий згусток важливих проблем – національної ідентичності, розкорінення, впливу глобалізаційних процесів на суспільство… Кому вигідно це приховування, знецінення, фальшування доробку Івана Франка – думайте самі.

Я б ніколи не написала «Мій Франко». Бо Франко повинен бути завжди «Наш», незалежно від того, де ми фізично перебуваємо нині. Він нам потрібен. Як провидець і порадник, як унікальна особистість.