Багатство Галичини

Кожен край мусить чимось похвалитися перед сусідами. Це – частина ментальності його жителів, матеріальна основа ідентичності, що дозволяє їм розширювати межі свого впливу на інші краї та країни. І водночас приваблює тих, хто хоче привласнити чужі скарби, подаровані природою.

Край солі. Сіль на галицьких теренах добували ще три тисячі років тому – спочатку в теперішньому містечку Стара Сіль на Самбірщині, згодом у Дрогобичі, Добромилі, Болехові… Якщо ви пам’ятаєте, на місці знищеного Карфагену землю посипали сіллю, щоб вона стала безплідною, але в Галичині сіль була джерелом життя і достатку, а для Європи – стратегічним продуктом, без якого неможливо уявити цивілізоване життя. У нас в Середньовіччі було налагоджено видобування, випарювання солі і торгівлю нею. Валки із сіллю прямували на захід, схід, північ і південь. А з ними мандрували шукачі знань, як-от Юрій Котермак з Дрогобича, астролог і лікар, що був навіть ректором першого європейського університету – Болонського. Великі солеварні перебували в королівській власності. У 1374 році німецькі лицарі з Моравії – брати Герборди Микулаш і Фридруш – отримали від Владислава Опольського дев’ять сіл за майбутню службу і солеварню в Тарнаві біля Добромиля. Практично всі солеварні ще за княжих часів експлуатувались і сіль йшла на експорт.

Згодом соляне виробництво було налагоджено в Польщі, Австрії, Німеччині, Чехії, і так виник Зальцбург, майбутня батьківщина Вольфганга Амадея Моцарта. Ще у XVIII столітті це австрійське місто контролював князь-єпископ. Торгівля сіллю сприяла розбудові міст і розвитку культури. Крім того, сіль була і є оберегом від злих духів.

Але коли ринок солі став перенасиченим, найбільше багатство галичан девальвувалось, запаси солі зменшились.

Край нафти. Наприкінці ХІХ століття і до Другої світової війни стратегічним продуктом, на якому можна було збити чималі статки, стала нафта. Борислав здобув собі славу Галицької Каліфорнії. За одну ніч або здобувалось багатство, або втрачався капітал. Та й це минулося. Запаси вичерпалися. Рештки висмоктала радянська тоталітарна машина.

Тут ще добувають і нафту, і сіль, але то вже мізер.

Для галицьких селян нафтова і соляна промисловість була нагодою знайти додатковий заробіток чи вигідно продати власний клапоть землі, під якою ховалися поклади. І якщо пощастить – прикупити пару моргів, бо дітей народжувалось багато і всім треба було допомогти. Мені розповідали, як у 1930-х роках один чоловік із села Лани Соколівські поблизу Стрия поїхав до Америки, заробив за кілька років грошей і купив землю. А потім прийшли совіти, забрали землю, сина погнали на війну. Виходить, даремно гарував той чоловік. І таких було тисячі. Уся надбана родом за століття земля, полита потом і кров’ю, перестала належати українським селянам. І найпрацьовитіших та найзаможніших з них вивезли до Сибіру. Відчуження від найбільшого селянського скарбу спотворило здорову ментальність людей, знищило традиційні сільські громади. А сіль і нафта і так не належали ніколи автохтонам. Колись вони присягали на землі. Був такий ритуал, коли присяжник лягав у викопану ним могилу і звідти промовляв слова клятви перед громадою. То була присяга сильніша за присягу кров’ю. Тепер, щоб узаконити паї, мізерну дещицю з того, чим колись володіла твоя родина, треба витратити купу грошей, пройти всі кола бюрократичного пекла, аби потім віддати в оренду за копійки агрохолдингу, який за лічені роки виснажить і отруїть хімією родючі ґрунти. Або, якщо пощастить, продати, коли ця земля потрібна комусь під забудову.

Земля вже не мати. Останні люди, які називають її матір’ю і вміють її шанувати й доглядати відповідно до законів природи, уже практично на межі вимирання.

Залишається останній ресурс Галичини і всієї України – люди. Монголам, татарам, туркам не потрібні були ні сіль, ні земля. Вони століттями брали ясир – здорових молодих чоловіків, жінок, дітей – і торгували ним по всьому світу. Живий товар завжди приносив найбільший дохід. Приказка «Нашого цвіту по всьому світу», коли знаєш історію, звучить далеко не радісно. А потім окупаційні влади використовували автохтонне населення на найменш престижних роботах, а у війнах то був основний мобілізаційний ресурс. Тільки із Львівщини в афганській війні 70-80-х років ХХ століття загинуло 2000 солдатів. Бо вони були здорові й успішно проходили медичну комісію. Так само було з освоєнням нафтових родовищ Сибіру – їх освоювали здебільшого галичани або нащадки депортованих галичан. «Товар» високої якості – працьовиті, невибагливі, люблячі батьки, які прагнули кращого життя своїм дітям.

А потім галичан уже не треба було продавати – вони самі намагались себе продати за будь-яку ціну, тільки б не вдома, бо вдома соромно. Продають себе тут лише окремі публічні люди, називаючи це кар’єрою, бо почуття моралі в них немає.

Додам ще ось що. Втрата галичанами солі, нафти, тобто невідновлюваних ресурсів, супроводжувалась завжди втратою лісів, води, тобто забрудненням і виснаженням довкілля. Щоб випарити сіль, потрібні були дрова, як і для виробництва поташу, що призвело до знищення лісів та обміління рік. Колись довкола Ланів Соколівських простягалися ліси, куди магнатерія Речі Посполитої приїжджала на полювання, бо там звірів було більше, ніж дерев, як писав очевидець з XVII століття.

Усі ці втрати природних скарбів призвели до травматизації свідомості галичан, а те, що серед українців вони залишаються найбільшими пасіонаріями, – це наслідок національно-визвольних змагань, які тривають досі. І боротьба йшла за людину, як найбільше багатство Галичини, ту мотивовану, безкомпромісну людину, яка збудує нарешті для нас усіх незалежну соборну Україну. Можна втратити тимчасово всі ресурси, головне – не втратити гідності і честі.