В Україні черговий скандал навколо інвалідності, отриманої під час повномасштабної російсько-української війни. Ветерана бойових дій Романа Яворського у Львові облаяли у, можна сказати, класичній пострадянській ситуації – боротьбі за місце в черзі. Чоловік прийшов до банку оформити картку, хотів банально скористатися своїм правом на позачергове обслуговування. І тут почалася історія, яка є насправді значно глибшою, ніж звичайне совкове жлобство, якого ще повно в українському суспільстві.
Двоє класичних жлобів накинулися на військовика, не бажаючи його пропускати уперед – і, звісно ж, у процесі сварки дійшло до атак максимального рівня, тобто фраз на кшталт «мало вас там москалі били». Саме тому, до речі, я й назвав цих людей «жлобами». Бо, як ми пам’ятаємо з радянського минулого (а я достатньо пожив у тому суспільстві, щоб зрозуміти суть і цього суспільства, і явища, про яке писатиму далі), усе життя людини – це боротьба за ресурси, одним з яких і є місце в будь-якій черзі. І заради цих ресурсів жлоб вдаватиметься до використання найзабороненіших засобів. Наприклад, отакого, як в історії з Яворським. До речі, не здивуюся, якщо Василь Пилипишин і його дружина Ольга до історії з військовим цілком щиро кляли росіян, їхню агресію і навіть плакали над черговим відео з розстрілом українських військовополонених. Тут немає жодного дисонансу – ті оплакані ними військовики не намагалися займати їхнє місце в черзі, тому не були прямими конкурентами цих совкожлобів, яких ще вистачає в Україні, у боротьбі за ресурс.
Утім, мова не про жлобів, а про сам інцидент, про його наслідки. В нинішніх умовах, як ви розумієте, заховатися від пильного суспільного ока дуже і дуже непросто, тож досить швидко їх обох, і пана Василя, і пані Ольгу, вирахували, знайшли місце роботи – і спровокували звільнення Василя Пилипишина з посади виконроба у Львівській політехніці. Звільнити його дружину не вдалося, бо вона працювала в тому ж виші на сезонній роботі – гардеробницею (у травні, як ви розумієте, гардероби не працюють навіть у Львові).
Здавалося б, хепіенд? Та ні. Ситуація тут дещо складніша, ніж здається на перший погляд. По-перше, усі ви знаєте, яка зараз ситуація в українській економіці через загальну мобілізацію, безглузду «бусифікацію» та всі інші супутні чинники. Тож вірогідність того, що пан Василь через деякий час знайде собі нову роботу – аж ніяк не нульова. Ну, і який тоді був смисл у цьому публічному звільненні? Хіба такий, про який пишуть деякі відомі львів’яни, – «подбали про справедливість». Львівська політехніка отримала шанс продемонструвати свій патріотизм – і не втратила його.
Але загалом, будьмо чесними, усі ці спроби «боротьби за справедливість» – досить наївні і примітивні. А іноді бувають відверто відразливі – це коли таких от пилипишиних змушують вибачатися за свої дії на камеру. Тут різниця між найбогомільнішою частиною великого свободолюбивого і демократичного народу й упирями-кадировцями (які роблять зі своїми «пилипишиними» рівно те саме) практично не відчувається. Хоча – розкажи про це авторами ідеї, вони дуже здивуються. Як це, мовляв, ти нас із тими дикунами тоталітарними порівняв? Ти що, агент Кремля?!
До речі, про «агентів Кремля». Не здивуюся, якщо через деякий час той персонаж цієї статті потрапить на гачок якогось ФСБшника. А ще через кілька місяців Служба безпеки України спіймає його на, м’яко кажучи, не дуже законній діяльності. Не один і не два приклади ображених на українську владу пройшли уже цей шлях – починаючи зі звільнених/люстрованих правоохоронців.
Тож от у чому проблема. Ні, те, що (а) ображати інвалідів – війни чи не війни, немає значення – не можна і що (б) треба дотримуватися правил обслуговування – це все зрозуміло. Але за будь-які порушення має бути відповідне покарання. Не «помста», не звільнення чи вибачення на камеру. А законне покарання. Комусь – кримінальна справа і позбавлення волі. Комусь – адміністративка і штраф. Кожному своє, вибачте на слові. Але саме для того і придумана система законів, щоб не вдаватися до самосудів, хай якими б привабливими вони видавалися.
І тут варто згадати два моменти. По-перше, сам постраждалий відмовився від написання заяви. Що вже погано. Бо це й демонструє ставлення до правоохоронної і судової систем та продовжує подальшу недовіру до них, натякаючи – простіше піймати, побити і записати на камеру фальшиві вибачення. Так, залякавши можливих наступних пилипишинів. Але водночас і частина законослухняного населення рано чи пізно замислиться – а якщо і мене так? Якщо і я комусь дорогу перейду? Чому ж у нас не за законом карають, а за «політичною доцільністю»? А якщо ця «доцільність» колись обернеться проти мене?..
Та тому, що українське суспільство й українська держава, треба визнати, не доросли до статусу справжніх демократій. Намагаємося, але не завжди виходить. І можна тут багато говорити про те, хто винен – чи самі люди, яким простіше отак, «підручними засобами», чи держава, яка досі в багатьох аспектах не переросла 80-90-ті роки минулого століття, залишаючись (у найкращому варіанті) пострадянською. Це все другорядне. Головне – українці не звикли, не розуміють і не використовують надані законом можливості так, як це роблять у дійсно розвинутих суспільствах.
І тому в деяких моментах справді виглядають, як якісь кадировці з усіма відповідними наслідками. Ось над цим варто замислитися у цій історії з двома совковими жлобами, які заради місця в черзі готові проклясти навіть людину, яка назавжди залишила на фронті своє здоров’я (і добре, що не життя). А жлоби, вони нікуди не дінуться. До того ж їх в Україні значно більше, ніж подружжя Пилипишиних. І рано чи пізно (скоріше рано, як показує практика) вони про себе знову нагадають. Бо не всі працюють у Львівській політехніці, якій не потрібні були проблеми зі звинуваченням у «толеруванні україноненависників». А десь у якомусь приватному підприємстві на Лівобережжі власник бізнесу, у якому працюватиме черговий такий борець за своє місце в черзі чи 10-15 гривень за квиток у розбитій і неремонтованій маршрутці, навіть не зверне уваги на подібний скандал. (І не звертав – уже були подібні інциденти з вимаганням оплати проїзду з тих, хто має право на безкоштовний проїзд). Тож на тому все й закінчиться.
Тому таким військовикам, які потраплять у «ситуацію Яворського», хочеться порадити лише одне – не зупиняйтеся, подавайте заяву, вимагайте відповідного покарання для кривдників. Нехай воно буде невелике, але воно буде. І, повірте, про нього теж напишуть у ЗМІ. І воно точно змусить замислитися тих, кому місце в черзі заступить серце і мозок. А звільнення – яке ще й можна буде оскаржити в тому ж таки суді – це не покарання, це квазіборотьба за квазісправедливість. Яка й так уже добиває закон на нашій території.
Ми використовуємо